ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— В мені — самогон, а в цеберці — тюлька, — зраділо повідомив Сирота. — Самогон хай уже для мене, а тюлька для вас з Оксаною. Мій подарунок.

— Звідки ти взяв цю тюльку?

— Там, де її ловлять і солять. В Бердянську.

— Ти там був?

— Оце прямо з поїзда.

Він зірвав ганчірку з відра, срібно блиснули добірні гостро-пузі рибинки, зовсім не схожі на оте почавучене, зчорніле, наполовину зогниле, що „викидалося“ іноді в магазинах. Не зневажувана тюлька, не сто разів пересолена хамса, не ганебні покидьки, а дорогоцінний дар моря, справжній продукт, делікатес.

— Як же ти доп’яв?

— На базарі в Бердянську.

— А сюди як довіз? Міліція ж усе конфіскує, щоб не було спекуляції.

— А ми не зловживали. По два відра на брата. Чотири чоловіка, вісім відер. Які можуть бути претензії? Три студенти і Марко Остапович Озерний.

— Марко Озерний?

І тоді Сирота, поки Оксана готувала вечерю з його щедрого дару (хліб на картки, а бурячки з їдальні), розповів нам увесь перебіг бойової операції під кодовою назвою „Тюлька“.

Він був автором і головним виконавцем. Тут головне було, як у діалектиці: поєднання протилежностей. Його сусід по кімнаті в гуртожитку привіз з дому цілий бутиль бурякового самогону, а саме того дня в місті почалася нарада передовиків сільського господарства, на якій виступав Марко Озерний. Сирота, проробивши нескладну розумову операцію, поєднав Марію Демченко і Марка Озерного, тобто пляшку бурякового самогону, заткнуту кукурудзяним качаном, пробився увечері крізь фронти Каледіна і Центральної Ради до готельного номера, де спочивав прославлений Майстер сталінських врожаїв, наплакав йому повну жилетку (Марко Остапович лежали на дивані в жилетці) гірких сирітських сліз, тоді добув з портфеля пляшку з перваком, прославлений майстер забезпечив потрібну закуску, вони випили, незважаючи на кричущу нерівність вікову і суспільно-державну, і тоді Сирота, використовуючи до дна, як вчить товариш Сталін, своє сирітство, вмовив Марка Остаповича поїхати з бідними студентами до Бердянська на базар і привезти звідти для бідних студентів трохи тюльки — цього найубогішого харчу бідняків. Ясна річ, прославлений майстер високих врожаїв ніколи б не став навіть слухати про таке. Але час було вибрано надзвичайно вдало: субота й неділя, в нараді передовиків перерва, робити однаково ж нічого, а тут — добре діло та ще й такий первак! До того ж сирітство Сироти, перед яким розсипалися на порох навіть камінні серця. Коротше кажучи, вони поїхали. Троє студентів і… В Синельниково була пересадка, тоді ще одна — в Ясинуватій. Бо ж приміські поїзди. Шамотнява й переполох скрізь неймовірні, але Марко Остапович провів студентів залізною рукою. Квитки, місця, позачерговість — все забезпечено і гарантовано. Але їхати туди не має нічого спільного з тим, що зветься їхати назад. Туди в нас були порожні цеберки, запхнуті одна в одну, закинуті під вагонні лавки, якісь там посудини, місткості, ні для кого не цікаві так само як і їхні власники студенти чи перестуденти, герої чи перегерої. Та коли, скупившись на Бердянському базарі, Сирота з товаришами і їхнім високим покровителем влаштувалися в вагоні, вони виявили, що там, крім звичайних радянських повнометражних пасажирів, з’явилися нові люди, досить настирливі, рішучі і, кажучи правду, нахабні. Сині шинелі, чорні чоботи, грубі голоси, стукотить-грюкотить, як кобиляча голова з народної казки. Це що таке? Це чиє? Хто везе? І дзвяк чоботярою по цеберці, і трах, і бах! Хто такі? Спекулянти? Документи! Показати наявність!

Студенти попивали з прославленим майстром добрячу самогонку, закусювали добірними дарами Азовського моря, вагонна шамотнява їх мовби й не бентежила, але тверді чоботи вдарили і в ті цинкові відра, що стояли під лавками, на яких сиділи студенти, грубий голос вимагав трепету, покори і плазування, але тут з глибини вагонного відділку, від самого вікна підвівся сивовусий чоловік, з поораним зморшками обличчям, задзвенів золотом на грудях, пройшов до суворих стражів порядку і спокійно поцікавився:

— Що вам угодно?

Зірка Героя Соціалістичної Праці, медаль лауреата Сталінської премії, значок депутата Верховної Ради України — якому міліціонерові доводилося бачити все це в його неймовірно сяйливій сукупності? І яка б душа, навіть затверділа, як старий шкураток, не здригнулася б і не знікчемніла до решти од зіткнення з такою величчю, з таким блиском, з такою славою?

— Пробачте, товаришу Герой, товаришу лауреат, товаришу депутат!..

Так Сирота з товаришами здійснили операцію „тюлька“ і так він притарабанив до нашого бідного підвалу відро з срібною рибкою, що була тоді для нас дорожчою за золоту рибку з пушкїнської казки. Навіть Оксана, яка й далі, мабуть, через жіночу впертість ставилася з пересторогою до Сироти, сказала після того випадку:

— Може, цей Сирота справді добрий, тільки чому він завжди такий пом’ятий?

О, жіноче око, від якого ніщо не сховається і не приховається! Навіть я з своєю армійською звичкою до чистоти й акуратності не відзначив вчасно цієї, може, найприкметнішої риси в зовнішності Сироти. Коли ж поглянув на нього після Оксаниних слів, то просто ахнув: Сирота був весь зім’ятий од обличчя до ширінки. От взяла його якась невідома сила, зібгала жужмом і пожбурила межи людей — живи як хочеш. Але маленький пожмаканий Сирота, здається, зовсім не відчував себе упослідженим. Ну, так, він сирота, серед бідних студентів він найбідніший, купити дівчині квиток у кіно не може, завжди стріляє закурити, але хіба це заважає йому бути з усіма запанібрата, добрим хлопцем, таким собі інститутським симпатягою? Вчився Сирота скверненько, точніше кажучи, зовсім не вчився, витрачаючи всю свою енергію на те, щоб усім подобатися, скрізь встигати, неодмінно бувати на всіх домашніх вечірках, куди його запрошували, і опинятися скрізь, куди не гукали. На першому курсі він вициганював собі в усіх викладачів трійки, на другому курсі трійки йому ставили й без вициганювання, з пробачливим усміхом, з добрим зітханням: „Він же сирота“.

Тільки професор Черкас на першому ж екзамені, який складав йому Сирота, трохи послухавши хитру пустопорожню балаканину цього маленького студентика, перепинив його на півслові, заглушив грюкотом своїх барабанів, прогримів над зіщуленою голівкою майбутнього вченого агронома:

— Ви чесно заслужили двійку, але не сподівайтеся на неї — я поставлю вам трійку! І ставитиму трійки до кінця вашого навчання!

Бо „двійка“, як і „п’ятірка“ — це позиція в житті! Людина, яка одержує двійку, тим самим висловлює свій протест проти існуючого способу викладання, проти тої чи іншої істини, проти предмету, проти науки, вона заявляє про свою незгоду з усім тим, на що інші пристають з легким серцем, вона утверджує свою несхожість з іншими. Двієчники заперечують існуючий порядок речей, п’ятірочники створюють новий. А трієчники? Це невігласи, які породжують убозтво життя, а убозтво згодом породжує нових невігласів, — так людство йде до своєї загибелі! Ви вічний трієчник, Сирота, трієчник за переконаннями, від народження, за походженням! Ви мене розумієте? Сарданапал і Валтасар!

Цей традиційний вигук професора Черкаса стосовно Сироти міг викликати хіба одо поблажливу посмішку. Бо Ассірія і Вавілон, хоч у яких відлеглих часах перебували, все ж знаменували велич, і коли один з царів призбирував ту велич з таким розмахом, що прославився на тисячоліття, а інший ту велич з не меншим розмахом проциндрив, то що б міг зібрати й проциндрити нікчемний студентик агрономічного факультету в поруйнованій і понищеній розпроклятими фашистами республіці?

Але Сирота не дуже переймався історичними паралелями. Назви його й не Валтасаром, а хоч горшком, тільки в піч не всовуй…

— Красно дякую, — вклонився він, мерщій хапаючи свою залікову книжку, доки сердитий професор не передумав і не вліпив йому вже й не двійку, а цілого „пакола“!

Я був свідком цієї сцени, бо Сирота вблагав мене піти до Черкаса разом, „прикрити з флангів і з тилу“, все тоді ніби обійшлося благополучно, згодом професор дотримувався своєї обіцянки і акуратно виставляв Сироті його повнометражні трійки, жодного разу більше не повертався до своєї, прямо скажемо, оригінальної теорії про повагу до двієчників, Сирота теж ніколи не згадував того випадку, може, й забув, бо ж, здається, не відзначався злопам’ятством і мстивістю. Добра душа в цьому суворому непривітному світі…

119
{"b":"256163","o":1}