ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

А я тепер бачив тільки цю фразу, ці слова, кожну літеру в них: «Була в нас тітка Григоровичка і казала, що об’явилася Оксана з Каховки, вона там устроїлася в ресторані».

І більше ні звуку, та мені й не треба було нічого більше.

Я кинувся до Паталашки: негайна відпустка на три дні! Паталашка замахав на мене коротенькими своїми ручками: а зяблева оранка? Рік тому він добув для агростанції новенького «натіка» на гусеничнім ходу, і я за сумісництвом став ще й трактористом, щоб приробляти до мізерної лаборантської зарплатні. Я сказав Паталчшці: «А чим тут орали до сімнадцятого року? Приїду через три дні!»

За один тільки погляд Оксаниних довгих очей я готов був проміняти всіх паталашок на світі!

Мені треба було запам’ятати цей день назавжди, але «Наддніпрянська правда», яку я перечитав од заголовка до підпису редактора «П. Рєзніков», не помогла мені, бо, чесно виконуючи заповідану й декретовану їй роль колективного організатора й агітатора, не могла дбати ще й про чиїсь там почуття. Та все ж цей номер для мене був історичний, я згорнув газету і сховав її в кишені свого чесучового піджака, інтелігенція і радянська преса… зберігаючи віддруковані новини великої країни, ми входимо в історію. Бурхливі оплески, що переходять в овації…

А тепер на порядку денному — легендарна Каховка. Пісня на слова Светлова, що заміняла нам колискову: «Каховка, Каховка — родная винтовка… Горячая пуля, лети!..» Може, це й помогло здолати залізні дивізії Гітлера? Харч для військових істориків, надто ж усіх тих, хто не був на війні і вивчатиме її, як метелика на шпильці, сам не знаючи, що таке — літати, пурхати, возноситися.

Співати про горячую пулю після атомних вибухів над Хіросімою і Нагасакі і в наших казахстанських степах якось не випадало, та все ж у душі моїй не вмовкали хоральні співи романтичного минулого, бо, крім бронепоїзда, тачанок і шабель Будьонного, була там і «девушка наша проходит в шинели», і рідна Каховка обіцяла мені радісну зустріч ще й сьогодні.

Хоч і не знаючи нічого про мій приїзд, Каховка зустрічала мене урочисто. Біля дерев’яної пристані, що притулилася під високим крутим берегом, ледь погойдувалося на синій дніпровській воді щось зовсім несподіване й не бачене ніколи на нашій ріці, біле трипалубне диво, все в сліпучому блиску начищеної міді, ілюмінаторів і вікон капітанської рубки, в тріпотінні різнобарвних трикутних прапорців, розвішаних між носовою і кормовою щоглами мовби для того, щоб поєднати гордий державний прапор на кормі з так само гордим написом на носовій частині судна: «Козьма Мінін».

«Козьма Мінін» басовито загув назустріч нашому річковому трамвайчику, чи то вітаючи (мені хотілося саме так витлумачити те гудіння), чи то застерігаючи, що причал зайнято і місця немає.

Наші матроси заметушилися, з капітанського містка щось закричали в мегафон до «Козьми Мініна», але звідти відповіді не було, а знов пролунали тепер уже короткі роздратовані гудки.

— Він що — здурів? — заговорили пасажири.

— Не хоче пускати нас — і квит!

— Задер кирпу!

— А ти чого ж хотів: яхта самого румунського короля Михая!

— Де тепер той король! А яхта наша!

— Кажуть, за те, що тут Антонеску витворяв, вони оце яхтою заплатили?

— Воєнні репарації. Треба знати! У Гітлера була яхта «Дойчланд» — тепер «Побєда» на Чорнім морі. А від Михая — оце.

— Чого ж воно тут стоїть, у Каховці?

— Когось привезли. Людей туди не пускають, самі ділігації.

— Кажуть, в Москву заберуть цього «Мініна». Для товариша Сталіна.

— Як же його туди переправлять?

— А ось Волго-Дон збудують — і попливе.

Не питаючи, я довідався навіть про те, що колись, може, буде, а тим часом наш трамвайчик несміливо приткнувся до розкішного білого борту «Козьми Мініна», згори вниз зневажливо спущено нам оббитий сліпучою міддю трап, наші пасажири, безладно юрмлячись, подерлися на колишню королівську яхту, настала й моя черга, я опинився в просторі, який не мав нічого спільного з демократизмом нашого суспільства: товста килимова доріжка, дороге дерево, бронза, застиглі постаті, в ідеально білій уніформі, обабіч широкого наскрізного проходу, яким усі ми повинні були промарширувати без затримки, — щось тут було ніби й урочисте, та водночас і принизливе, ми були тут всього лиш випадковими глядачами, небажаними свідками, нас проганяли крізь стрій оцих мовчазних непорушних хранителів чужих розкошів, які ще вчора були королівськими, а сьогодні повинні були б стати загальнонародними, але чомусь не стали, знову опинившись у сферах недосяжності.

Приємно топтати королівські килими, що покірливо стеляться перед тобою, та все ж незмірно вільніше дихаєш, зачувши в себе під ногами звичне дудніння затоптаної і запльованої дерев’яної підлоги такого знайомого тобі дебаркадера, бо всі пристані на Дніпрі однакові.

Дерев у Каховці було небагато. Нижче до Дніпра — то там, то там сріблилися одинокі тополі, вгорі на спалених шаленим сонцем сонних вулицях сіріли вкриті пилом нещасні акації, найтерплячіші дерева нашого півдня, подаровані нам, здається, чи й не самою Африкою. Глиняні непоказні будиночки намагалися затулитися від сонця химерними бляшаними козирочками, прилаштованими над дверима на гарно вигнутих кованих кронштейнах, і мені чомусь здалося, ніби всі вони схожі на червоноармійців у тих самих будьонівках, що я носив колись в училищі. Прості будування на сонних вулицях були мені набагато ближчі й дорожчі, ніж бронза, екзотичне дерево і вишукані килими королівської яхти, крізь яку я проник у це степове містечко, а провінційна тиша рядового степового райцентру приваблювала більше, ніж запаморочливе гудіння будови комунізму. «Наддніпрянська правда» в правій кишені мого чесучового піджака подавала свій казенний голос, порушуючи мої тихі роздуми і руйнуючи надії легко знайти в цьому тихому романтичному містечку Оксану: «Щодня в нашому райкомі комсомолу можна чути розмови про великі будови комунізму. Не буває такого дня, щоб сюди не заходили юнаки і дівчата, які палають бажанням вирушити на грандіозні будови до Каховки або на Північно-Кримський канал. Так, це велика честь бути учасниками великих будов комунізму. Саме тому молоді патріоти і їдуть на будови з таким палким бажанням».

Може, річковий трамвайчик, яким я сюди приплив, теж був набитий молодими патріотами?

Тоді хто ж я — старий патріот, відсталий елемент?

На моє щастя, велика будова комунізму відкотилася від Каховки кудись у кучугури, а тут були тільки лозунги в центрі містечка: «Будови комунізму — всенародна справа», «Спасибі товаришу Сталіну за Каховську ГЕС», «Всі сили на здійснення новобудов Сталінської епохи!» — і, здається, більше нічого.

Ресторан, про який так недбало згадав у своєму листі Марко, я знайшов доволі швидко, але не врахував тої простої обставини, що в райцентрах ці заклади відчиняються не зранку, а тільки надвечір. Довга одноповерхова будівля, доволі неохайна зовні, навряд чи й зсередини чистіша, на вивісці просто «Ресторан» без назви, типове райцентрівське торжество безіменності, вхідні двері зачинено для певності на висячий замок, і це мало б охолодити мої почуття, та в мені ще не вмер остаточно фронтовий досвід, який підказує ніколи не вірити тому, що бачиш; коли зачинено одні двері, негайно шукати інші, а як не знайдеш, то пробивати їх хоч і в суцільній стіні. Двері з вулиці на замку, але ж повинні бути двері з двору, ще кухня і всілякі підсобні приміщення, надто що довкола цього не дуже показного будування вже розсипалися лоскітливі чебуречно-шашличні пахощі.

Я зайшов з двору, звісно ж, там були двері, та до них добиратися не довелося, перерізаючи мені дорогу, біг з двома ягнячими тушками присадкуватий чоловік, у брудній білій куртці, я перепинив його і спитав, коли відчиняється ресторан. Не те я спитав і не того, кого треба. Чоловік з неприязню глянув на мій надто новий і надто чистий порівняно з його спецодягом білий костюм і, не відповідаючи, закричав через весь двір:

— Тамаро, повісь об’яву про обслуговування!

148
{"b":"256163","o":1}