ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Не чули, — згодився я, — в школі цього не проходять, а більше — звідки ж?

Професор довго мовчав. Поклав на стіл свої великі, тяжкі, як у хлібороба, руки, дивився на них.

— Найтяжча пам’ять у землі,— нарешті промовив він. — А я ж усе життя біля землі. До речі, наш «великий ідеолог», громитель письменників, філософів і композиторів, починав учитися в Петровській академії, відомій тепер Тімірязевці. Але не довчився, кинувся в революцію. Тоді багато було таких недовчених. Ще й хвалилися: плюнув на гімназію, пішов у революцію. А коли революція, то це як у Франції: революційний терор, друзі народу, вороги народу, декрети, трибунали, безпощадність… Ми зробимо серця наші стальними, щоб не проникла в них жалість, щоб не здригнулися вони від видовища моря ворожої крові, і ми випустимо це море, без пощади, без співчуття, ми вбиватимемо ворогів десятками, сотнями, хай вони захлинуться у власній крові.[13]

Профани і невігласи мстилися лише за те, що хтось був розумніший за них. Людей розстрілювали тільки за професію і за освіту. А-а, професор? А-а, інтелігентик? А-а, вчена дамочка? До стінки! Весь розум, цвіт народу — або розстріляні, або в концтаборах, або вигнані за кордон. Я випадково врятувався в оцих степах, став уламком неіснуючого материка, жалюгідним блазнем на сцені світової трагедії, на сором і ганьбу собі вигадав оту примовку про Сарданапала і Валтасара, щоб ховати за нею свою розтерзану душу. Безсилля і розпач!..

Я слухав професора, а думав про себе…

Як подумати, то я зростав і жив у нелюдській атмосфері так званих добровільних зізнань. Щойно почепивши на тонкі дитячі шиї червоні піонерські краватки з безжально-гострими, як язики полум’я, кінцями, від нас вимагали затаврувати всіх отих, що добровільно зізналися, відмежуватися від них, бадьоро промарширувати по їхніх трупах. На фронті «добровільне зізнання» було страшніше від смерті, бо смерть — це перемога над ворогом, а коли ти потрапиш у лабета «Смершу», то навіть штрафна рота або штрафний батальйон здаватимуться тобі щастям, коли подумати про тих, кого радянські архангели повезли туди, «где кончается Дальний Восток».

І тепер оце «добровільне зізнання» професора Черкаса! У мене був власний відлік часів нашої історії. Жовтень лишався найвищими святощами, громадянська війна — героїчна романтика сосюринської «Червоної зими» і тичинівського «Гей, рубали ворогів, та на всіх фронтах!» Далі починалася каша і каламуть. Тимчасовий відступ на позиції капіталізму — НЕП, а тоді — захват і ентузіазм народу, що ринувся на штурм соціалізму, сталінські п’ятирічки, колективізація, індустріалізація, все небувале, нечуване, грандіозне, червоною мітлою по залишках старого ладу, «раздавим ударом фабричной пяты»[14], кінець дерев’яній епосі, «я не певец крестьянского труда»[15], псалом залізу, «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», нездійснене здійснимо, неможливе зробимо можливим, досягнемо недосяжного… Як у священній книзі мусульман: «Я обіцяю вам сади». А якою ціною? Хто сплачуватиме борги? Хто приречений стати угноєнням революції?

В ніч Жовтневого перевороту в Петрограді загинуло шість чоловік. Занадто мало, щоб назвати переворот революцією та ще й Великою? І от потоплено в крові вже мільйони і вождь безсоромно вихваляється тою кров’ю перед усім світом: «Приятно и радостно знать, что кровь, обильно пролитая нашими людьми, не прошла даром, она дала свои плоды».

Нас примушували вчити ці слова в школі, вони повинні були стати нашою заповіддю, молитвою, пам’яттю. А справжня пам’ять уже давно стала невигідною державі. Замість пам’яті виникло суцільне ревище з якимсь ніби татарським словом «дайош»: «Дайош індустріалізацію!», «Дайош колективізацію!», «Дайош смерть ворогів народу!», «Дайош плани!», «Дайош темпи!».

Дати й течія часу визначалися тільки стосовно революційної біографії вождя і постанов партійних з’їздів і пленумів. Минуле заборонялося й нищилося. Про сучасне говорити було небезпечно, не рискуючи потрапити в лабети НКВС. Лишалося майбутнє, в яке можна тільки вірити.

Голий народ з голою вірою в голі роки.

Ніби грюкнуло камінне віко велетенської труни, а в ній — весь народ, і стогони, зойки, благання. Камінне віко — трощить ноги, руки, голови, тіла. Мовби а отій пісеньці з читаного в дитинстві роману про піратів: «Тринадцятеро хлопців на скрині мертв’яка, іго-го, ще й добра пляшка рому».

Зойки вмираючих тонули в бадьорих маршах фізкультурних парадів, в реготі «веселых ребят» кінорежисера Александрова, в піснях Лебедєва-Кумача і Д’Актиля: «В буднях великих строек, а веселом грохоте, в огнях и звонах, здраствуй, страна героев, страна мечтателей, страна ученых!».

Україна вмирала з голоду, а газети й радіо кричали на весь світ про будівництво Біломорсько-Балтійського каналу. До пустель, каналу й річки наші славні п’ятирічки — мовби до дітей, до своїх дітей… О, блюзнірство так званої соціалістичної епохи!

Так і піде відтоді, як у школі бальних танців Соломона Пляре: «Шаг вперед и две шаги назад»: голод — канал, вбивство Кірова — челюскінці, початок страшного терору — Стаханов і стахановці, погром партійних кадрів — папанінці, винищення військових кадрів — Чкалов, розправа з діячами літератури й мистецтва і з ученими — сталінський план перетворення природи. Паралельна історія, паралельне життя, паралельне існування. Опухлим від голоду вмираючим українським дітям пропонують милуватися видовищем щасливої Мамлакат на руках в усміхненого вождя. З села «викачують» до останньої зернини хліб, а в кооперацію не везуть навіть дьогтю й коліс, а тільки скляні карафи, з яких питимуть воду члени президій всіляких зборів, і всі полиці заставлені тими карафами, так ніби індустріалізація здійснювалася саме для виробництва цього химерного скляного посуду в небачених кількостях. З мертвим шерехом, ніби темна невідома сила зсипає в гробовища кістки невинно убієнних, наповзають на людей слова «Соловки», «Воркута», «Колима», а передовиків, які виявили чудеса доблесті й геройства в труді, нагороджують патефонами й радіоприймачами, з яких розлунюються жваві дівочі голоси (слова Ісаковського, музика Захарова): «Зашумели-загудели провода, мы такого не видали никогда, нам такое не приснилось и во сне…». Колись царі нагороджували своїх прислужників коштовними табакерками, але це не супроводжувалося биттям по голові братів менших. А тут: одним — патефони, іншим — Колима й Соловки.

Соловки, да Соловки,

Дальняя дорога.

Серце ноет, грудь болит,

На душе тревога…

Паралельні прямі, яким геометрія відсталого грека Евкліда категорично заборонила перетинатися, з радістю й ентузіазмом ринулися в геометрію російського вченого Лобачевського, схвалену і дозволену більшовиками, і стали наввипередки, виконуючи й перевиконуючи, перетинатися, перехрещуватися й схрещуватися, змикатися, зливатися, консолідуватися, творити непорушний блок, злютовуватися в нерозривну єдність, в моноліт, в Кавказький хребет, в Уральські гори, Тянь-Шань і Гіндукуш.

Ми росли тоді, мов кролі в клітці, яким перев’язують нитками яєчка, щоб жорстоко припинити життєвий розвиток. Нас заколисували легендами про те, як чотирнадцятилітній Аркадій Гайдар командував полком в громадянську війну, а самих тримали в піонерських трусиках аж до того дня, коли треба було йти в Червону Армію. Наша армія Червона стереже свого кордона, а в повітрі флот. Він і б’є, і сіє й косить, він Республіку підносить до нових висот, до нових висот…

Я пішов до військового училища, заприсягнувшись над мертвим батьком стати новітнім гайдамакою, махновцем, чортом-бісом, щоб мати змогу помститися всім отим холоднооким, у смердючих шинелях, а того й не збагнув, що в батьковій смерті, мов у зміїних стисках довкола бідних дітей Лаокоона, сплелися трагедія і фарс, кара без злочину і геройство без заслуг, кривопляс, восьминіг, кручена дорога, оцинковане залізо колючих дротів і дорогоцінні метали орденів для Олексія Стаханова, Марії Демченко, Петра Кривоноса, сестер Виноградових, коваля Бусигіна, гірника Семиволоса, трактористки Паші Ангеліної, похмурі лабіринти нез’ясованих кремлівських повелінь і божевільні захвати пісень Любові Орлової, п’єс Корнійчука і дитячих віршиків Сергія Михалкова:

160
{"b":"256163","o":1}