ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Над нами подзвін ще не лунав, хоч жили ми, як у клітці. Паталашка розорював усі дослідні поля і засівав пшеницею й кукурудзою «для поставок». Теорія в нього була проста: нащо вам аж цілі поля, проводьте свої досліди на маленьких діляночках, наука себе покаже.

Мадам Щириця визирювала кожен наш порух і доповідала своєму високоідейному мужу, а також столичному шефу, до якого щомісяця їздила з «науковою» інформацією про кок-сагиз.

Я ненавидів цю тяжко неписьменну жінку з риб’ячим животом, який вона гордо випинала перед кожним, так ніби мірилася розпанахати тебе навпіл.

— Як поживає ваш кок-сагиз, Нінель Пилипівно? — вдаючи серйозну зацікавленість, питав я. — Чи не спробувати б вам замість торфо-перегнійних горщечків торфо-перегнійні макітерки?

— Таке й скажете, Миколо Федоровичу? Наука ж приймає тільки горщечки, макітерок вона не приймає.

— Наука — штука серйозна, я про це не подумав. А чому б вам, Нінель Пилипівно, озброївшись наукою, не взятися за манну крупу?

— Так манка ж у нас не росте! Кажуть, її завозять аж з самої Індії.

— З Індії? А не з острова Цейлон?

— Ох, ви ж і насмішник, Миколо Федоровичу! Хіба ж острів може настачити манки для всіх радянських дітей?

Іншим разом я підкидав їй ідейку щодо «вирощення» саго, вона й тут виказувала дике невігластво, пояснюючи, що й саго в нас не росте, а завозять його з «їгіпту». Здається, цю «наукову співробітницю» можна було розпитувати, як росте пшоно або перлова крупа, і все це сприймалося б нею цілком серйозно.

І з такими людьми треба було жити!

Коли закінчилася війна, я вважав, що можу легко зітхнути, бо пережив усіх своїх катів, тепер озирнувся, а їх довкола стільки, що чорніє в очах. Кати й прокурори не вмирають. Зло в світі незнищиме, так само як матерія. Добрих утискують, переслідують, ганяють, знищують, а злі зостаються на своїх місцях і творять чорну справу. Коли я їхав складати останню зимову сесію, професор Черкас попросив мене побувати в Києві, давши доручення на кафедру ґрунтознавства сільгоспакадемії. Зимовий день короткий, і поки я теліпався приміським поїздом з Білої Церкви, стемніло, холодний Київ зустрів непрошеного гостя негостинно, місць у готелях не було — ні в «Україні», ні в «Ленінградському», ні в «Театральному». З горя я вирішив хоч добряче повечеряти в ресторані «Театрального», випив чарку, з’їв солянку і котлету по-київськи, а коли вийшов одягатися, то побачив… Климушняка, того самого борця за ідейну чистоту науки, культури і взагалі всього сущого, який керував судилищем над професором Черкасом та й мною заодно. Климушняк був з двома партійними дамами, мабуть, привіз їх з Нижньодніпровська на чергову ідеологічну нараду або на так званий республіканський актив, я належав до запеклого пасиву, тому не став мозолити очі Климушняку і його дамам, відійшов убік. Климушняк дав швейцарові номерки, той метнувся до вішалок, вихопив чоловіче пальто з товстого синього ратину, тоді чорне й сіре жіночі пальта, обоє з чорнобурками, і на виставлених поперед себе руках урочисто поніс одяг до вельможних клієнтів. Першими одягати годилося дам, але тут важила не стать, а посада, дами підмальовували губи перед настінним дзеркалом, а Климушняк уже наставив поза спиною руки, готуючись першим, як належало за рангом, здійснити облачення. Швейцар спритно вставив Климушняка в його синій ратин, тоді так само вміло огорнув дам чорнобурками, вихопивши звідкись віничок, делікатно зняв ним з одягу поважних відвідувачів неіснуючі пилинки, тоді, згинаючись в три погибелі, побіг до дверей, відчинив їх, дрібно вклоняючись, перепустив дам і Климушняка, і той належно поцінував лакейську запопадливість цього лакизи, на мить затримався вже в дверях, поліз до кишені, подлубався там, дістав п’ятнадцятикопійкову монетку, вручив її швейцару, як орден, з словами:

— За мене й за двох дам!

По п’ятаку з носа! Плата за людську нікчемність. Я хотів хоч чимось виявити свою зневагу до швейцара, показати міру його падіння. Подаючи йому номерок, додав останню свою троячку: бери, і знай нашу щедрість і наше благородство!

Не на того напав! Швейцар довго шукав мою биту-перебиту негодами шинельку, зневажливо кинув її на бар’єр і демонстративно одвернувся від мене. Ніяких зодягань, ніяких віничків і відчиняння дверей. Все на своїх місцях. Ранжир. Субординація. Порядок у танкових військах…

Так само, як у нас на агростанції. Професор Черкас — тільки чай з сухариками, а Щириця — привезене спеціально для нього з пивзаводу пиво з сметаною. Дві пляшки пива, склянка сметани. В евакуації Щириця покуштував кумису, йому сподобалося, і ось тепер він пробував замінити той екзотичний напій українською сумішшю пива з сметаною. В животі кумис, в голові орда, в душі — озвіріння — хто не з нами, той проти нас. Если враг не сдается, его уничтожают. Швиденько, гарненько, чепурненько…

В жовтні в Москві Сталін скликав дев’ятнадцятий з’їзд партії. Вождь був тільки на першому й заключному засіданнях, доповідь робив Малєнков, відкривав з’їзд Молотов, закривав Ворошилов, обидва, судячи з того, що Сталін не ввів їх до складу свого бюро, теж незабаром мали перейти до розряду шпигунів або просто небажаних елементів, партію перейменували з ВКП(б) в КПРС, тобто «комуністична» без позначки «більшовицька», і тепер Щириця, усміхаючись ще ласкавіше, гордо промовляв: «Швиденько, гарненько, чепурненько, я комуніст — і цим усе сказав!»

Із січня п’ятдесят третього року ТАРС повідомив про викриття в Кремлі терористичної групи лікарів-убивць. Помогла це зробити проста лікарка Лідія Тимащук, здається, наша землячка, запильність і вірність її нагороджено орденом Леніна, — як же тут зіставиш таку українську відданість вождеві і запеклий український націоналізм!

І знов — снігова лавина мітингів, зборів, листів до редакцій, звернень так званих трудових колективів і голосів окремих осіб — заслужених і перезаслужених, старих облізлих півнів і курчат, що тільки вилупилися з яйця: одностайне схвалення, затаврувати, пригвоздити до ганебного стовпа, покарати, знищити, щоб і сліду не зосталося!

Щириця мерщій провів збори, ходив з гросбухом, вписував у свої проскрипції всіх грішних і праведних, смачно облизувався: ах, як швиденько, гарненько й чепурненько заніс великий вождь караючу десницю!

Сталін донищував рештки вцілілого розуму. Класичну гоголівську формулу: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю» він перевернув по-своєму: «Ви мене породили, я вас і вб’ю», і на культі Павлика Морозова, який доніс на рідного батька, виховав ціле покоління страшних циніків без бога в душі і без хреста на шиї. Кочова орда кидала в вогонь сов — цих вісників нещастя, або ж розшматовувала тих, на кого вказував шаман. Вбити носія зла означало для орди вбити саме зло, відігнати нещастя. Успадкувавши цей звичай дикої орди, людство всю свою історію боролося не з самим злом, а з тими, кого вважали носіями зла: демонами, відьмами, чарівниками, чужинцями, «ідейними ворогами». Що гірше життя, що тяжчі часи, то більше ворогів, це їхня вина. Страх, хвороби, голод, смерть — це вина іновірців, чужинців, євреїв, жінок, єретиків, виродків, духів, вампірів, вовкулаків, примар. Фактів ніхто не наводить, ними не цікавляться, замість фактів — вказуючий перст і «є така думка». Керівна думка поставлена над пізнанням і самим знанням. Очевидні факти ігноруються. Дозволено всі засоби: підтасовування фактів з минулого (окремої особи і цілої держави), препарування висловлювань (істин також), підозри, наклепи, обмови. Тих, хто не хоче брехати, переслідуємо. В історії роздуваємо незначне, все важливе замовчуємо. Торжествує посередність і нікчемність, яка скрупульозно вилічує чужі гріхи й злочини при цілковитому замовчуванні злочинів власних. Ми звикли до дрібненької брехні, до самообману, який маскуємо високою метою. Це один з найстрашніших різновидів самогубства цілого народу. Що більше обдурюємо себе, то в глибшу отхлань падаємо, і коли вже долітаємо до самого дна, тоді пробуємо бити тривогу, але тільки для того, щоб знову взятися за своє. Ми жили, мов у обложеному місті (знайдено й формулу: «капіталістичне оточення»), тому не визнавалося життя особисте, нехтувалося все людське, мобілізація, відмова від найнеобхіднішого «в ім’я», жертви, зубовний скрегіт, тотальна мобілізація — матеріальна, моральна, психічна і, сказати б, істерична. Заборони на все і на цінність найвищу — людську думку. Зникли вільні роздуми, ніхто не мав права говорити від себе, дозволялося тільки «від імені» й «за дорученням», і головне зовсім не те, що хто каже, а з якого місця промовляє, на якій висоті поставлено трибуну. Чи може бути свобода в мурашнику?

169
{"b":"256163","o":1}