ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— І за це ви спробували запроторити доцента Михна туди, де Макар телят пасе, а тоді потирали руки, коли його загребли на фронт, хоч таких учених треба було берегти, як найбільші скарби!

— Це вам натурчав у вуха професор Черкас! — незвично злим для його облесливості голосом заявив Щириця. — Між іншим, я б вам не радив бути його сателітом. Це не наша людина, і в вас, як у доблесного захисника нашої Вітчизни, не повинно бути нічого спільного…

— Це сказав мені сам Гаврило Панасович Михно! — припиняючи виверження цього гейзера брудного словоливства, спокійно промовив я. — Може, й Михно грек або ефіоп, як Пушкін?

— Ви бачили Михна? — задкуючи від мене, пробелькотів Щириця. — Де ви його могли бачити?

— Там, де не могло бути таких, як ви, Щириця, — на війні! — насилу стримуючись, щоб не кинутись на цю плюгаву істоту з кулаками, процідив я і пішов у степ. Було страшно подумати, що цей мерзенний тип сподівався мати мене своїм спільником. Яка, зрештою, беззахисна людина!

Я не став ждати здійснення і втілення всього, що наобіцяли маленькі безвусі вожді, які замінили вусатого великого вождя — інквізитора, пішов до Паталашки, відпросився в нього на кілька днів і поїхав до рідної Зашматківки, до мами й до малого брата свого Марка.

Марко закінчував десятий клас, і треба було подбати про його подальшу долю. Я заручився підтримкою професора Черкаса, який гарантував Маркові найбільше сприяння в будь-якому з сільгоспінститутів: у Полтаві, в Умані, в Білій Церкві, навіть у Київській сільгоспакадемії.

Щоб не гаяти часу на довгу подорож залізницею і пароплавом, я, за порадою Терешка, найняв на Веселих Хуторах відставного майора Зозулю з маленьким «Москвичем», і ми вдарилися навпростець через степи, ґрунтовими дорогами, які ще не встигли розкиснути, бо травневі дощі того року забарилися, природа мовби принишкла після смерті Сталіна, очікуючи, що ж буде з нею, як поведуться нові правителі.

Зозуля називав свою машину «сіро-голубою», хоч насправді вона була просто сіра, як миша, незграбна пародія на німецькі «оппель-олімпію» і «оппель-кадет», убогий виплід радянської конструкторської мислі, та я радий був і такій техніці, бо вона давала змогу якнайкоротшим шляхом добратися до Зашматківки.

Мордатий Зозуля, в широкому габардиновому макінтоші, в зеленім велюровім капелюсі, сидів за кермом, мов кам’яний ідол, тупо вдивлявся поперед себе і не звертав уваги ні на що, окрім самої дороги. Часто наздоганяли ми самотніх перехожих у степу, дехто піднімав руку, просив підвезти, — Зозуля тільки піддавав газу. Іноді я все ж встигав ухопити його за плече і примусити взяти стару жінку з тяжкими клунками, якого-небудь дідуся, гожу дівчину, від самого поблиску чорних очей якої згодом ще довго тепліла душа. Всі, кого ми підвозили, судячи з нашого одягу, вважали Зозулю хазяїном (в чому, зрештою, не помилялися), а мене водієм і ніяк не могли збагнути: чому ж пан везе свого слугу. Дехто пробував висловити цей свій подив уголос, тоді Зозуля сердито гримав, не змінюючи своєї закам’янілої пози:

— Помовч, бабо, коли не хочеш, щоб я тебе викинув з машини!

Або:

— Сиди тихо, діду, поки я тебе не взяв за шкірку!

Мені хотілося поговорити з людьми, розпитати їх про життя, про погоду, про врожаї, про те, як їм тепер ведеться після смерті вусатого вождя, що тиранив їх усе життя, а Зозуля тяжко совався на сидінні і знай доскіпувався:

— Скоро вже ти, бабо, злазитимеш? Довго ще я тебе, діду, тарабанитиму?

— Чому ти таким звіром до людей? — питав я Зозулю.

— Терпіти не можу гражданського насєлєнія!

— Мене ж везеш, а я теж — гражданське насєлєніє.

— Про тебе мені Терешко все розказав. Ти наш чоловік. Та ще й заплатив. А ці всі — надурничку! А я кров проливав!

Ох, ці зозулі, майори, полковники, генерали у відставці! Видзвонюватимуть орденами, вихвалятимуться перед червоними слідопитами своїми подвигами, а в кожного за плечима — цілі кладовища! Не свою кров проливали, а солдатську, і перемоги здобували не вмінням і хистом, а трупами, мільйонами молодих життів.

— Парадів тобі треба, Зозуле, — не приховуючи насмішки, сказав я, — парадів!

Він сприйняв мої слова всерйоз, наіндичився, розпустив свого макінтоша по всьому сидінню, поцмокав товстими губами:

— А що? І парадів! Я війну в кавалерії починав. Можу чоловіка шашкою по саму ріпицю розрубати! Зозуля на коні — як сам маршал Жуков, коли хоч! А ти, мабуть, артилерист?

— Починав кулеметником.

— «Я пулеметчиком родился…». Кулеметників поважаю. Гинули вони, правда, як мухи, але поважаю. Ти, бач, зберігся.

— Чотири поранення і всі тяжкі. Тебе, здається, не зачепило?

— Зачепило — не зачепило, а з армії вичистили. Пенсію в зуби — і котись куди хоч! Добре, що в тещі хатка була на Веселих Хуторах. Ми її з жінкою трохи причепурили — і прозябаємо…

— Терешко казав: ти навіть шпінгалети на вікна з Німеччини попривозив.

— А що? І попривозив! Все, що треба, привіз! Від товариша Сталіна команда яка була переможцям? Вивозь з фашистського лігва все, що зможеш, щоб відшкодувать, значить, всі втрати і залічить наші рани.

— Щось я не чув такої команди, хоч був у Німеччині весь сорок п’ятий.

— Не чув — значить, не положено! Ти хто — капітан? А команда для майорів і вище. Пойняв?

— Знаєш що? — порадив я Зозулі.— Як приїдемо до мого села, то ти не розводь своїх майорських балачок.

— А то що? — стрепенувся Зозуля.

— Можуть побити. Там у нас козаки. На руку невздержливі.

— Козаки? Де вони могли взятися? Ти, мабуть, шуткуєш?

— Ніскільки. Моя Зашматківка стоїть саме там, де кінчались землі запорозьких вольностей. А на краю, сам знаєш, завжди збираються найбільші одчайдухи. В нащадках їхніх ще кипить кров, хоч як її пускали. Почують твої теревені — наб’ють морду!

— Та що ж там у вас — колгоспу не було? — закричав Зозуля. — Не пообламували вам роги? Не вкоськали досі?

— Колгосп був. А все ж я б тобі радив остерігатися. Приїдемо, випий абрикосівки, закуси кендюхом та ковбасою і спи. Проспишся — поїдемо назад. Домовились?

— Зарані про таке треба домовлятися. Може б, я й не поїхав до твоїх цих козаків.

— Ти ж ні про що не допитувався, а все лиш про гроші. Гроші ти одержав, а це — безплатно.

— Добре мені безплатно — обіцяють по морді з’їздити! — бурмотів Зозуля.

Але розмова помогла, в Зашматківці він був, як шовковий, сподобався навіть матері.

— От же ж чоловік поштивий, — шепотіла вона мені про Зозулю, — сопе та їсть та дякує, сопе та дякує! Каже: у великих чинах був, а тебе оце привіз, бо поважає. Який же ж чоловік! Щоб у отаку далеч везти за саме поважання — чи хто й бачив таке?

— Ніхто не бачив, ніхто, мамо, — сміявся я з маминої далебі не козацької наївності.

Братика свого я не впізнав.

Тілом він і далі лишався дрібненький, далеко до могутності роду Сміянів, зате голос йому з хлоп’ячого альта вже переламувався на крихкий басок, а дух уже ставав нестримніший і невпокореніший за голос, і дух цей здивував, а тоді й налякав мене.

Пізно вночі, коли вже порозходилися гості, Зозуля влігся спати, а мама поралася з посудом, я повів Марка в Хомишину леваду, тоді до Попового ставка, на білі стежки, що химерно викреслювали в темряві загадковий багатогранник колишньої садиби Вороновських — все колишнє, все втрачене, все вмерле, але й живе, коли живемо ми на цій землі, над цими водами, під цими деревами і під вічними травневими зорями, що в найбільших темнощах золотять наші лиця, наближаючи нас до богів.

Здається, ми тоді більше мовчали, ніж говорили, принаймні Марко зовсім не рвався до слова, промовляв тільки я за правом старшого брата, за правом свого досвіду і своїх страждань кривавих, за правом тисячоліття, яке я отримав у спадок од усіх Сміянів та чи ж міг тепер перекласти на худенькі Маркові плечі?

Бентежила мене ще одна обставина. По той бік балки, повз яку ми йшли, полого здіймалося темне пустирище, де колись стояла хата діда Филофія, а біля неї повесні біло цвіли баргамоти, ті самі баргамоти, між гріховно-ароматними плодами яких далекої літньої ночі я блукав, засліплений жагою і соромом. Марко не міг знати ні про ту далеку, власне, мовби й неіснуючу ніч, ні про Ольку, ні про ще одну ніч на каменоломні, але сором спалахнув у мені таким потужним вогнем, що я не міг здобутися не те що на слово, а навіть на якийсь звук.

179
{"b":"256163","o":1}