ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Пробач, я хотів про інше… Подумалось про споювання народу, спитав про культуру, а треба про смерть… Зрозумій: Марко був у мене єдиний брат. Більше в нас нікого…

— Можна подумати, що він не був моїм єдиним чоловіком! — образилася Марсель.

— Саме це я мав на увазі, перш ніж сказати тобі… Цей нікчемний Сирота нічого не казав, крім того, що ото про мене?

— Про тебе він між іншим… А подзвонив, щоб я подивилася квартиру.

— Квартиру? Яку квартиру? Мабуть, місце для Маркерієвої могили на Байковому кладовищі?

— Там усе вирішено. Центральна алея, де ховають усіх членів уряду. Для Маркерія буде достойне місце. Йдеться про мою квартиру. Я ж сказала тобі, що це — не квартира, а резиденція. Сюди переїде тепер Сирота.

— Сирота? Сюди?

— Ну, не одразу. Зроблять ремонт, замінять меблі, люстри, може, перепланують усе. Він уже вчора приїздив, щоб я поїхала з керуючим і глянула на квартиру, яку мені пропонують.

— Ще ж не похований Марко?

— Все робиться в комплексі. Сирота сказав, що від цього залежить все інше: постанова про мою пенсію, про дачу і машину. Про прикріплення до магазинів і баз…

— Маріє! — зітхнув я. — Про що ти говориш. Мені й досі здається, ніби все це якась сонна маячня або театр абсурду…

— Ти звик сидіти в своєму степу і не маєш уявлення, що таке життя.

— Про життя я свідомо не хочу думати сьогодні, бо переді мною — братова смерть.

— Ще раз нагадую тобі, що це смерть мого чоловіка.

— Саме тому я й хотів тобі сказати найголовніше… Бо все інше — дріб’язок і суєта: і урядова комісія, і її так званий голова, і всі оті розмови про увічнення… Річ у тім, що в мене є Марків заповіт, за яким…

— Заповіт? У тебе?

— Так, так. Цілком законний, завірений нотаріусом, з гербовою печаткою, одним словом — документ.

— Документ? Про що?

— Про те, що Марко велить на випадок смерті поховати його в Зашматківці на сільському кладовищі поряд з батьком Федором Сміяном, і ніяких Байкових кладовищ, ніяких урядових алей, ніяких трибун і казенних промов. Сироті я сказав про це, дивно, що він тобі — нічого…

Кімната була велика, я сидів на значній відстані від своєї невістки, але Марсель, підвівшись з дивана, відійшла ще далі від мене, мов од зачумленого, і вже звідти прошепотіла-просичала ненависно:

— Це ти його змусив! Я знаю! Це все ваші селянські душі!

— Що ж, — сказав я спокійно, — щодо селянських душ, може, ти й не помиляєшся. Махно на своїх прапорах писав: «Ми — селяни, ми — людство!» Шкода, не прочитали тоді цих написів. А щодо того, що я змусив Марка, то ти ж його повинна б знати краще, ніж я. Коли він чого не хотів, то не хотів — і не було ради. «Я не буду гарькати», — і все. Його заповіт — це його заповіт, а не мій.

— Я завжди ненавиділа тебе, — ледь чутно прошепотіла вона вже від дверей, — а тепер зненавиділа навіки!

Мені лишалося тільки безрадно розвести руки.

— Не даремно ж я питав тебе про культуру. Культуру ненависті ви возвеличили і піднесли, здається, до планетарних масштабів. Соціалістична культура ненависті. Все, що втрачало людські виміри, негайно ставало соціалістичним: соціалістична демократія, соціалістичний гуманізм, соціалістичний реалізм, і любов та ненависть теж соціалістична, і обряди соціалістичні: народження, іменини, весілля, навіть похорон. Може, на Марка найшло якесь просвітлення і він захотів бодай після своєї смерті втекти від цього так званого соціалістичного способу життя, від урядової алеї на столичному кладовищі, від…

— Ти ждав Маркерієвої смерті,— жорстко промовила Марсель, — ти хотів його смерті, щоб отак… знущатися!

Вона вискочила з кімнати, хряпнувши дверима, і я не міг ні виправдатися, ні заперечити, ні пояснити. Перед лицем смерті ми всі безрадні й безсилі, а смерті найближчих і найдорожчих людей вже давно душили мене, мов зашморг на шиї.

Зима тоді, мовби вивергавши всі свої сніги на смерть Сталіна, була ніяка: ні снігу, ні морозу, все невиразне, каламуть над степами, на землі й на небі, хоч в душах наших жили надії. Всі ждали змін, вже пролунали кремлівські обіцянки Малєнкова і Хрущова, вже сухо тріснули постріли, що поклали край мерзенному Берії. Англія провела випробування своєї першої атомної бомби, Уотсон і Крік відкрили структуру молекули ДНК, Пікар на батискафі «Трієсти» спустився на дві милі в океанську глибину, в Америці провели випробування кольорового телевізора, а ми зірвали першу водневу бомбу, в пекельному грюкоті якої утверджувалося нове радянське керівництво (аж до колишнього херсонського комбайнера Кириченка, який замінив у Києві колишнього донецького шахтаря Мельникова) і гинули рештки любові й милосердя, які чудом збереглися після Гітлера і Сталіна.

Жорстокий вік насувався на людство. Винахідники пекельних бомб стали найбільшими героями, їх славили і величали, Америка вихваляла геній Ейнштейна, Оппенгеймера і Теллера, ми, за звичаєм, до часу засекречували імена своїх атомників, але в тій таємничості було ще більше похмурої величі і безнадійності Амаргеддону. Рід людський в якійсь дикій ошалілості добровільно низвергався до пекла, до геєни, може, недарма ще древні греки так небезпечно близько поставили ці два слова, що не повинні б ніколи зустрічатися: «Геєна — пекло» і «геннеа — рід».

— Страху на землі стає дедалі більше, а ще більше — підлоти, — за звичкою потираючи долонею надбрів’я, казав професор Черкас. — Тільки подумати: земля наша, така безмірно велика, могутня і всеплодюща, може стати просто жменькою праху, мертво затиснутою в сліпій п’ятірні ідіота, який добрався до влади. До речі, ви не звернули уваги: наші нові керівники були цього року на повітряному параді в Тушино на честь дня авіації? У товариша Сталіна це було улюблене заняття: соколиним зором стежити за сталінськими соколами в московськім небі. Але тоді соколи йшли перекидя порожняком, а тепер як: з атомними і водневими бомбами?

— Не звернув уваги, — сказав я, — було не до газет, бо мій брат саме здавав екзамени до інституту. Я вже казав вам, що, на щастя, все обійшлося благополучно, хоч я й не в захваті від його вибору. Бо що таке інститут культури, не знають навіть ті, хто там працює. Ні програм, ні планів, ні загального напрямку. Але будемо сподіватись на краще. Здається, це ваш девіз, Олексію Григоровичу, і мені трохи дивно бачити вас розгубленим.

— Це не розгубленість, а відчай!

— Чи ж вам впадати у відчай! Ви віддали все життя справі збереження землі…

— А тепер будь-який військовий міністр (їх чомусь соромливо називають міністрами оборони) або генерал може повестися з нею, як хлопчик, що надмірно надуває гумову кульку. І чого варта моя наука, всі мої зусилля? Я — вчений, світило? Нічого подібного, я просто грібся все життя в землі, як курка! Сарданапал і Валтасар!

У професора було дві улюблені пози. В степу — стояти навколішки, стовпчиком, мов ховрашок, розминати в пальцях землю, нюхати землю, розглядати кожну грудочку, гладити землю, ставати мовби її продовженням. А вдома — затишно влаштовуватися серед книжок, мати їх перед очима, з боків, відчувати спиною, не дивлячись, простягати руку, знімати з полиці потрібну книжку, точно знаючи, де яка стоїть, на якій сторінці та думка, що знадобилась ось зараз.

Приходячи до нас, він теж одразу вмощувався під книжковими полицями і вигримлював звідти цілий вечір, навіть не спокушаючись Оксаниними пиріжками, якими вона завжди намагалася почастувати професора.

Сьогодні Оксани ще не було з роботи, Олексій Григорович щойно влаштувався під моїми саморобними полицями, але поговорити як слід ми не встигли, бо щось стукнуло в шибку — раз і вдруге, і Черкас запитально звів на мене погляд.

— Наша мила Оксана?

— Навряд, — висловив я сумнів. — Їй ще рано, та й не стане вона стукати, бо дверей я ніколи не замикаю до її приходу.

Я пішов до сіней, відчинив надвірні двері. Нікого не було.

— Хто тут? — спитав я, виходячи в холодну темряву. Обережна тінь нечутно посунулася на мене збоку. Мов привид. Я мимоволі відсахнувся.

182
{"b":"256163","o":1}