ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Марко рубнув рукою повітря, так ніби й далі виконував роль вождя з напівзабутих шкільних і студентських спектаклів, гордо кинув:

— Не я вводив ці поставки, не мені їх і знищувати!

— Ах, не ти й не тобі! Та знай же: вони знищать тебе, понищать нас усіх, пожеруть, як оті худі біблійні корови з фараонового сну, що пожерли гладких корів і від того стали ще худішими. Поки ми не знищимо цього прокляття, насланого на всі наші народи Сталіном, ми гинутимемо, вмиратимемо, западатимемо в отхлань, і ніщо нас не порятує…

— А що порятує мене? — спитав він, кусаючи губи.

— Ніщо. Бо ти думаєш тільки про себе. Ти не згоден, ти обурюєшся, протестуєш, а тебе не хочуть слухати? Подай у відставку, відмовся від усіх постів, від свого становища, від благ і прислужництва, стань простою людиною… Ти мріяв колись про акторство? Попросись в театр…

— Ти нічого не розумієш, Миколо. І не думай про мене гірше, ніж я заслуговую. Повір мені: я втомився. В мене вже ні крихти сили грати роль, що впала на мене, як камінь, і я б — хоч сьогодні!.. Але як це сприйметься? Що таке відставка для людини мого становища? Це ж натяк! І вже й не на республіканському рівні, а сам знаєш на якому… Мовляв, коли так, коли ще молоді й енергійні у відставку, то як же тоді товаришу Суслову, чи Тихонову, а то й самому Генеральному? Ти мене розумієш, Миколо?

— Не розумію і не хочу розуміти! Ти нагадуєш мені полохливого чоловіка, який знає велику таємницю, неймовірно важливу для всього народу, опинився перед радіомікрофоном, має змогу повідомити цю таємницю, але стоїть мовчки, не наважується розтулити рота, промовити бодай слово.

— Бо там, у сусідній кімнаті сидить чоловік, який негайно вимкне мікрофон, як тільки почує щось недозволене!

— Хто ж дозволяє і не дозволяє?

— Я не знаю! — застогнав він. — Я нічого не знаю! Це страшний світ, ти навіть не уявляєш!

— Що ж, — зітхнув я, — єдиний спосіб порятуватися від зла, як на мене, — боротися зі злом. Тобі бракує сили й відваги. Тоді рятуйся втечею.

— Поки я живий, я не можу втекти.

— Спробуй зробити це після смерті.

— Після смерті? Що ти говориш, Миколо? Хіба це можливо?

— Чому ж? Уяви собі: ти вмираєш на своєму високому посту. Де тебе ховають? На центральній алеї київського Байкового кладовища, посеред бронзових і мармурових дядьків, під якими значиться: «Секретар ЦК, міністр, Голова державного комітету…», і ти стаєш ще одним учасником цього ярмарку марнослав’я, цього параду убогості душ, який панував за життя і триває й по смерті… А є інший шлях, є вихід… Згадай генерала Де Голля. Вмираючи, він заповів поховати себе не в Паризькому Пантеоні поряд з Наполеоном, а в своїй родовій садибі, і щоб ніякого пишного похорону, нікого стороннього, ніяких промов, тільки рідні, близькі…

— Стій! — крикнув Марко. — Я вже здогадався! В мені ще не все вмерло, хоч що б ти думав про мене… Я таки зможу втекти від них, я розпрощаюся з ними навіки! Ось тут, сьогодні, оце зараз… Я напишу тобі заповіт, напишу, щоб після моєї смерті мене поховали в моїй рідній ЗашматківцІ, біля батькової могили…

— Ти забув про маму й про мене, — насмішкувато докинув я.

— Ви ще житимете, як я помру, ось побачиш, Миколо! Ти все це побачиш, бо я не витримаю… Цього не можна ні витримати, ні… Це прекрасна ідея! Я напишу заповіт ось тут, зараз і віддам його тобі на збереження… Самотуга! Де ти?

— Постривай, — спробував я охолодити його запал. — Ти ж знаєш ціну всіх заповітів у нашій державі? Не тривож Самотуги, хай чоловік подихає землею…

— Ні, ні! — тупнув ногою Марко. — Негайно і не відкладаючи! Самотуга, де ти? Я напишу, а він хай це оформить. Що? Треба завірити в нотаріуса? Хай привезуть сюди з району нотаріуса! Треба — то й з області! Я звідси не поїду, доки все не оформлю і доки…

Так дивний «документ» опинився в мене в сейфі, де я зберігав папери професора Черкаса, Оксанині фотографії і листи — все, що від неї лишилося. А які сейфи збережуть для мене погляд її довгих очей, погляд живий і погляд мертвий!

Професор Черкас не дожив півроку до того дня, коли пролунали слова «культ особи» і було нарешті сказано те, що давно знав уже весь світ: руки Сталіна в крові по лікті, до самих плечей, він плаває в цілих океанах крові, пролитої ним мовби в дикому несамовитому змаганні з найкривавішнми деспотами.

Не дожив професор Черкас і до тих величальних перестрибів, які демонструвала догідлива сусловська камарилья від «дорогого і улюбленого вождя і учителя товариша Сталіна», нашого дорогого Микити Сергійовича… і аж до «дорогого товариша Леоніда Ілліча Брежнєва».

Він не дожив і до обіцяного Хрущовим комунізму черед двадцять років, як і до брежнєвсько-сусловського зрілого, перезрілого і розвинутого соціалізму…

Не дожив він і до хрущовської формули комунізму: «Комунізм — це радянська влада плюс електрифікація, плюс хімізація сільського господарства». До ленінської електрифікації, яка так і не пішла на користь людині (американський фермер має в своєму розпорядженні увосьмеро більше електроенергії, ніж наш колгоспник), додалася хрущовська хімізація, яка поклала початок остаточного донищення нашої землі.

Багато до чого не дожив Олексій Григорович Черкас, та чи й треба було доживати?

Він ще якось міг жити в отруєному ненавистю й жорстокістю повітрі, але на отруєній землі вже не міг.

Він упав на землю, і земля під ним заплакала, і ще довго плакатиме земля, та тільки хто почує той плач?

Деградує земля — деградує людина.

Чому ж ніхто з марксистів не прочитав у Маркса:

«Дрібна земельна власність передбачає, що величезна більшість населення живе в селах, що переважає не суспільна, а ізольована праця; що, значить, при цьому виключаються різноманітність і розвиток відтворення, тобто і матеріальних і духовних умов його, виключаються умови раціональної культури з другого боку, велика земельна власність скорочує сільське населення до постійно знижуваного мінімуму і протиставить йому всезростаюче промислове населення, яке концентрується у великих містах, тим самим створюються умови, що викликають непоправну прогалину у процесі суспільного обміну речовин, диктованого природними законами життя, внаслідок чого сила ґрунту марно розтрачується, а ця марна розтрата за допомогою торгівлі поширюється далеко за межі власної країни».

«Коли дрібна земельна власність створює клас варварів, який наполовину стоїть поза суспільством, який поєднує в собі всю грубість первісних суспільних форм з усіма стражданнями і всіма злиднями цивілізованих країн, то велика земельна власність підриває робочу силу в тій останній галузі, в якій знаходить притулок її природна енергія і в якій вона зберігається як резервний фонд для відродження життєвої сили націй — в самому селі.

…підприємницька система і на селі виснажує робітника, а промисловість і торгівля, в свою чергу, створюють для землеробства засоби виснаження ґрунту»[25].

Все це Маркс писав про капіталізм, і ми втішали себе, що при соціалізмі з його перевагами буде інакше.

А тепер виявляється, що переваги автоматично не спрацювали, ми ж нічого не зробили, щоб з їхньою допомогою запобігти загрозам, на які вказував Маркс.

І тепер пожинаємо плоди.

Гине земля, гине велика хліборобська нація. Її грабують, нищать, розшарпують, підривають зсередини, зваблюють обіцянками райського життя в містах і на новобудовах, зривають з питомих місць теорією «не де родився а де знадобився», використовують людську слабість (шукати легкого життя), а наслідок усього — земля лишається сиротою.

А що всі заводи, індустрія, промислові потенціали без землі, без її надр, щедрот, дарів і плодів? Кам’яне вугілля, залізна руда, боксити, марганець, мідні колчедани, платина, золото, срібло, ртуть — звідки? І людина з заліза, з міді, з золота й діамантів лиш доти, доки вона не відірвалася від землі. Ми селяни — ми людство!

Безглуздя селянин не визнає і не приймає. Земля дає йому незалежність розуму. Не партія й уряд, не збори й резолюції дають йому силу і віру, а тільки земля і її вічний голос. Я вмираю, але хліб повинен вирости. Я добровільно йду на смерть і на всі муки, щоб хліб не був убитий. Рослини беззахисніші за дітей, за домашніх тварин, за все суще, вони потребують милосердя найбільше. Чуєте, як вони мовчать? Скільки в цьому терпіння!

188
{"b":"256163","o":1}