ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Селянин завжди наодинці з землею, рослинами, тваринами, тому його індивідуальне життя нерушиме і так званий колективізм чужий і ворожий йому за самою своєю суттю. Так звана революційна свідомість теж ворожа йому, бо ним цілковито володіє свідомість землі. Земля під ногами — ось його світ, його погляд з вічності, його ідеологія. Він знає тільки одну необхідність — необхідність землі, і це дає йому незалежність і силу. Душу в селянина можна вбити — тільки забравши в нього землю й хліб з неї. Хліб вигребли — душі вишкребли і стали напихати в них партійного клоччя диктатури пролетаріату і класової боротьби.

Зубожіння життя неминуче тоді, коли все спілкування між смертними зводиться тільки до класової боротьби. Але ж більшість людей не цікавиться, хто кому підкоряється, хто має владу і яка та влада. Значимість і краса життя вищі за все і безсмертні. Коли ж говорити про боротьбу, то й тут не тільки той віковічний потік, де б’ється бідність з багатством, а ще безліч ручаїв і розтоків, де стикаються віри, звичаї, спогади й надії, чоловіче й жіноче, жителі гір і долин, лісів і степів, вологих річкових заплав і безплідних суходолів, уміння й нездарність, працелюбство й лінощі, життя безмежне, прекрасне навіть у його випадковостях, воно загадкове й незбагненне, і саме в цьому його найвища цінність і привабливість, а не в пісній ідеології, яка то відкидала будь-які таємниці, похваляючись всезнанням світу від субкварків до людської душі, справжню моральність підміняла класовою свідомістю, віру — вказівками, сумніви — переконаністю, право вибору — відданістю.

Життя — це не готельний номер, не казарма, не казенна камера і не чернецька келія. Воно схоже на стару селянську хату, де в заснованих павутиною кутках і в таємничих скринях бабусиних давні спогади, в тьмавому полиску ікон незбагненна святість, в незграбних саморобних меблях — надійність і захищеність простого людського щастя, майстерно вибудувані з пухнастих подушок язичницькі храми спочинку і запліднень як уперте нагадування цро те, що людині дорожча й властивіша любов, а не ненависть, а всі оті торбинки, коробочки, вузлики з насінням, позатикані за сволок, за коминок, за жердку з одягом — мовби символи проростання й незнищенності життя, запорука і символ вічного тривання.

Убогість ідеалів веде за собою убогість побуту, линяють барви, сірість наповзає невідворотно, і тільки іноді прозирають крізь безнадійну далеч віків ті дитячі ранки нашого життя, в його веселих буйнощах, яскравих кольорах, згуках і яснім сяянні.

А боротьба в самій людині! Дух воспаряє до небес, а тіло гнітить до землі, чортове — чортові, богове — богові, щоденний хліб і хліб завтрашній, нетерплячка оволодіння і мудрий спокій очікування того, чого ще й не видно за обріями.

А між вченими й невченими, дурнями й розумними, підлими й благородними, жорстокими й милосердними нерівність фізична, розумова, духовна, без якої неможливий ніякий розвиток та й саме життя. Рівність хіба що в християнській тройці, та й то на картині Рубльова в ангелів хітони різнобарвні.

Все можна організувати: ентузіазм, самовідданість, захвати, кару і помсту, але добра й милосердя не організуєш. А вони народжуються в людях, що всім своїм життям переконують нас у тому, що тільки так треба жити.

Професор Черкас жив саме так і вмер теж так, бо вмирало, вимирало селянство, часткою якого, він був завжди.

Власне, він і був не вчений, а селянин, як і я.

…Двадцятий з’їзд партії відбувався в Москві саме в дні третьої річниці смерті Сталіна. Може, для вшанування пам’яті вождя, за яким і після його смерті темною стіною стояли запеклі сталіністи, і їхній зубовний скрегіт лунав не тільки над табором миру, демократії й соціалізму, але й над усім прогресивним, а також «регресивним» людством.

Ніхто не сподівався того, що там станеться, що буде закрите засідання в кінці з’їзду, і доповідь Хрущова, і слова «культ особи», які вилетять з-за червоних зубців Кремлівської стіни, мов залізні криваві птахи і ширятимуть над світом довіку.

Мене просвітив і втаємничив у високі партійні справи Терешко. Приторохтів з Веселих Хуторів на своїй перекаліченій машині, став біля лабораторії, не глушачи мотора, забіг до мене, тернув долонею зарослі рудою щетиною щоки.

— Ну, жизнь! Вуха попухли без курива! На станції в бухвет привезли сигарети — не мій сорт!

Я засміявся:

— Все підряд курять тільки безпартійні? А ти, Терешку, як член партії, перебірливий?

— Та казав же ж: на фронті вписали, а тепер і не рад, бо Щириця замучив до смерті! Сьогодні знов збирає на засідання. Будем рішать, що робить з Сталіном!

— З Сталіном?

— В Москві Хрущов уже рішив, тепер ми. Предполагається на три часа ночі. Приходьте, Миколо Федоровичу, буде цирк! Сталіна будем топить у ставку!

Я ніяк не міг збагнути, про що він говорить.

— Якого Сталіна? Про що ти, Терешку?

— Нашого ж! Пам’ятника біля контори!

— Зруйнуєте пам’ятник?

— Авжеж! Щириця сказав мені приготувать трос, зачепимо, а тоді я грюзовиком смикну — і в ставок.

— Він же гіпсовий, може виринути.

— Борону «зиґзаґ» причеплю — тільки булькне! Прийдете? Ну, цирк буде!

Вандали зруйнували Рим, щириці руйнують пам’ятники, перед якими ще вчора плазували. Гидко було мені на душі, не пішов я дивитися на цирк, де рудий гладіатор Терешко розважатиме новітніх кривоприсяжних патриціїв.

Щириця сам знайшов мене наступного дня і, зібгавши в дудочку свої нахабні губи, з сумовитою урочистістю повідомив:

— Нарешті партія розоблачила цього кривавого тирана!

Я мовчки дивився на нього.

— Ви безпартійний, Миколо Федоровичу, і ще нічого не знаєте, тому я швиденько вас інформую. — Щириця пройшов од дверей, знайшов табуретку, присунув її до лабораторного столу, за яким я тяжко вигніздювався, приклав долоні до бекеші на грудях. — Тепер наш дружній науковий колектив повинен бути єдиний і монолітний в боротьбі за…

— За чи проти? — поцікавився я.

— Себто?

— В боротьбі за що чи в боротьбі проти чого? — уточнив я, не приховуючи іронії.

Але Щириця і в часи свого найвищого торжества був абсолютно нечутливий до іронії, то що ж казати тепер, коли він перебував у такім пригніченні духу?

— Я прийшов до вас порадитися, Миколо Федоровичу, — з ангельською смиренністю мовив Щириця, — ви тим часом виконуєте обов’язки завідуючого лабораторією, а невдовзі станете й завідуючим, ніхто не має сумнівів, бо Москва однаково ж пришле вам кандидатський диплом, хоч і не слала його, вважайте, рік цілий, мабуть, через підступи й обмови облесних людців, отож ви тут третя сила після парторганізації і адміністрації, сила наукова, а наша агростанція завжди була науковою інстанцією, тому ваша порада — найперша, щоб усе в нас було гарненько й чепурненько. Є така думка, Миколо Федоровичу шановний, щоб повернути нашій славній агростанції справжнє її наймення, так підступно і злочинно відібране в неї, себто відкинути нав’язане нам ім’я тирана і знов іменувати агростанцію «Половецький степ». Яка ваша вчена думка, Миколо Федоровичу, шановний?

Всього я міг сподіватися від цього партійного виродка, та тільки не такого! Цей негідник, який своїми доносами послав на смерть такого благородного чоловіка, як Гаврило Панасович Михно, цей великодержавний лакиза, що готовий був перейменувати навіть самого себе, не те що цю бідну агростанцію, тепер мерщій рвався в перші лави оновлювачів життя, висував ініціативу, виступав з почином, розпинав орифлами з написами: «Геть! Ганьба!» впоперек тих самих вулиць, де ще вчора носив червоні полотнища з словами «Хай живе!»

Коли б мій погляд міг спопелити нікчемного Щирицю, від нього лишилася б тільки жменька праху. Але на Україні знахарською силою володіли здавна тільки дівочі карії очі, а чоловікам судилася одвічна скорбота, як на іконах великомучеників. Я не спопелив Щириці, а моя дурна інтелігентність, якої я набув упродовж багатьох років спілкування з професором Черкасом, а може, й від свого багатотерпеливого народу, не дозволила мені сказати цьому негіднику всього, що я знаю і думаю про нього, і я тільки й спромігся перепитати:

189
{"b":"256163","o":1}