ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Господар поскаржився на ґрунти. Це не те, що в казковій Україні, про яку він багато чув. Доводиться багато витрачати на добрива. Вони самі готують компост (весь гній бродить в бетонованому резервуарі, і газ, який утворюється при цьому, йде на опалення приміщень і для кормокухні), хімічні добрива доводиться купувати. Урожай? Облік тут вівся на бушелі, ми довго перераховували на центнери, в нас виходила якась фантастична цифра: 120 центнерів пшениці з гектара! На оцих суглинках — по сто двадцять центнерів! «Я ж казав: пропаганда!» — торжествував Півненко. Ми знову загинали пальці, рахували й перераховували, фермер повів нас до зерносховища, показав кілька лантухів ще торішньої пшениці. Зерно мовби таке, як і в нас, але чому ж навіть нашим чорноземам ще далеко до цих неймовірних урожаїв, уже не кажучи про суглинки! Півненко ще спробував покукурікати мені над вухом, вік би не чути й не бачити цього гавкуна, а тим часом хтось невидимий турчав мені на вухо з другого боку на мотив «Трьох танкістів»: «У советских собственная гордость, на буржуев смотрим свысока!..»

О, ці сталінські псалми, вірші і віршики, пісні й пісеньки, які не зоставили в наших головах жодної вільної клітини!

Додому ми поверталися так само, як їхали сюди. Морем до Хельсінкі, далі коротеньким поїздом до Ленінграда, а вже до Москви поїздом, сказати б, повнометражним. Коли ми з Оксаною сідали до свого купе, вагон видався мені порожнім. Двері всіх купе зачинені, жодного звуку, жодного шереху. Поїзд рушив, зелена Фінляндія, прощаючись, побігла за вікнами, щоб дати змогу Оксані влаштуватися як слід, я вийшов до коридору, двері сусіднього купе виявилися відчиненими, навпроти них біля коридорного вікна метлявся маленький чоловічок з жовтою сухою лисиною, сам теж такий сухий і невагомий, що йому доводилося широко розставляти ноги, щоб утриматися на місці. Чоловічок глянув на мене знизу вгору, щось сказав, здається, по-англійськи, я попросив:

— Коли можете, то по-російськи.

— Співвітчизник? — збадьорів чоловічок.

— Виходить.

— Повинен вам сказати — ви справжній гренадер! Апетит, мабуть, у вас — грандіозний?

— Не скаржусь.

— Снідаєте як? Котлети з кашею, яєчня з салом, хліб з маслом…

— Буває й пиріжки з сметаною…

— Так я й знав! Це нас губить! Ми все проїдаємо! А хочете бути як оце я? Жодного грама зайвої ваги, завжди в формі… Але для цього треба забути про кашу й пироги! Знаєте, як я снідаю? Чашечка чорної кави, а тоді половинка холодного курчати — і отак тонко-тонко чорною ікрою. Ледь-ледь чорної ікри і ніякого хліба!

— Цікаво, — сказав я, — над цим можна подумати. Якою, ви сказали, ікрою? Кабачковою?

— Та ви жартівник! — сплеснув ручками чоловічок. — Кабачкова ікра! Грандіозний жарт! Я мав на увазі те, що мав на увазі: справжню ікру, чорну, зернисту, кав’яр.

— Я з України, — пояснив я чоловічкові,— слово «кав’яр» є в нашій мові. Слово є — ікри нема, але якось живемо. А ви відколи отак снідаєте?

— Тобто?

— Ну, холодне курчатко й ікра.

— Ви знаєте, не можу сказати. Скільки себе пам’ятаю…

— І під час війни?

— Під час війни я був в апараті міністерства. Звичайно, життя не зарубіжне. Іноді доводилося замість чорної червону, кетову… Але це було недовго… До війни я був у Швейцарії, тоді в Швеції… В Швеції ми, здається, з сорок сьомого. Адель, з якого року ми в Швеції?

З купе вигулькнула гарненька чорнява жіночка, стрельнула на мене підмальованими очима, надула губки на свого чоловіка:

— Ти ж прекрасно знаєш, що з сорок сьомого!

Ага, на Україні саме був черговий голод, а цей поїхав їсти холодні курчата з кав’яром. З Швейцарії майже одразу до Швеції. Все на «ше». Я подумав: які ще країни є на «ше»? Нічого не згадав, крім Шотландії. Але Шотландія не самостійна держава. Щось ніби Україна. Україну проковтнула колись Російська імперія, Шотландію — Англія.

— Ми з Адель вже втомилися, — пояснив чоловічок, — повертаємося на батьківщину. А ви — з Фінляндії?

— Як вам сказати? Більше, мабуть, з Швеції.

— Ви були в Швеції? Чому ж я вас там не бачив?

— Всього три тижні…

— Тоді ясно. Ми з Адель саме готувалися до від’їзду, в посольстві я практично вже не бував… Ви, звичайно, по розвідці?

— Та ні, я не геолог, я агроном…

— Геолог! Ах, жартівник! Адель, ти чула? Не геолог, а всього-навсього агроном! Грандіозно! Ну, звичайно, у вас повинна бути своя легенда. За легендою ви агроном. Але ж ви з органів?

— Ми з дружиною звичайні туристи. Наша група в сусідньому вагоні, а ми тут тому, що подружжя.

Дипломат підійшов до мене впритул, дістав якусь книжечку, став тицяти мені межи очі:

— Гляньте. Ось моє посвідчення. Радник посольства. Ви повинні мені вірити. Не треба ніяких байок про туристську групу. Радянські туристи? Це ж смішно! Що таке — радянські туристи? Де ви їх бачили?

— Уявіть собі — вони є. Ось перед вами один з них.

— І ви хочете переконати мене, що ви не з органів, а справді агроном з України?

— Справді.

— Хто ж вас випустив за кордон?

— Тепер усіх випускають.

— Усіх?

— Усіх.

Дипломат опасливо позадкував од мене, вже здалеку посварився сухеньким пальчиком:

— Та ви ж хитрий, як усі українці! Мені треба було одразу здогадатися. Це ж так елементарно! У вас — рука! І не пробуйте заперечувати.

Тоді я ще не знав, який близький до істини був цей ікроїд.

* * *

На агростанції мене ждав лист од матері. «Дорогий синку Миколо і наша невісточка Оксанка! — писала мама. — Що ж воно на світі діється, господи, твоя воля! Прислав мені Маркусь письмо і пише, ніби оженився, а мені й не сказав нічого і не покликав на свайбу, бо було в них якесь комсомольське весілля, сама молодь, і жінка його теж молода й комсомолка, а зветься Мурсель, татарка воно чи хто? А чи Маркусь хоч вам повідомив і чи ви там були на тій комсомольській свайбі і що воно і як, хоч напишіть же мені старій та дурній…»

Я поцікавився в Оксани, що це за ім’я — Мурсель?

— Може, Муся? — висловила вона здогад.

— А що таке Муся?

— Може бути Маруся, а може й Тамара. Дівчатам подобається переінакшувати…

Не вгадали ми з Оксаною. В інституті вже були канікули, Марко з своєю Мурсель замість весільної подорожі, мабуть, рвонув знову на цілинні землі, жди тепер до осені. Я написав матері заспокійливого листа, але відправити його не встиг, бо на агростанції несподівано з’явилися молодожони.

Привіз їх з Веселих Хуторів мій знайомий, відставний майор Зозуля. Він підкотив своїм «сіро-голубим», як миша, «Москвичем» до нашого будиночка, виліз з машини і зробив заяву про те, що нікого б він сюди не повіз, але взнав, що це мій брат, тому порушив свій звичай, ну і так далі. Після чого майор випустив на волю своїх пасажирів і покотив назад, до станції.

Марко був, як Марко, тільки ще мовби дрібніший і худіший, а його жона — нівроку собі дівчина, все на місці, щоки, губи, очі, груди, ноги, пофарбоване модною хною руде волосся викладене високою баштою на голові, завдяки чому Марсель видається вищою за Марка, а може, вона й справді вища на зріст, може, це тепер теж модно, як хна, як оце чудернацьке ім’я… Хоча з іменем наша мама, здається, щось наплутала.

— Знайомтесь, — весело загукав Марко, — моя дружина Марсель. Я не буду гарькати, насправді вона Марія, але її артистичний псевдонім — Марсель Рижій.

Я процитував: «Зацвів сподіваний рижій».

— Що це? — не зрозумів Марко.

— Вірш поета, вбитого Сталіном[26].

— Я не про те. Рижій.

— Сільськогосподарська олійна культура. А ви думали: щось французьке, як і Марсель? Ти як — теж узяв псевдонім?

— Я — Сміян. Правда, ім’я трохи поміняв. Маркерій. Тепер: Маркерій Сміян. Звучить?

— Звучить. Це вже щось древньоримське? Маркерій, Тіберій, Дезидерій… А твоя… Марсель що — актриса?

— Ну, Миколо, невже не розумієш? Вона студентка, як і я. А її рідна тітка — народна артистка. Виконує головні ролі у всіх п’єсах Корнійчука.

191
{"b":"256163","o":1}