ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

І хай собі якийсь там закоханий у свою Лауру монах Петрарка розглядає пейзажі Авіньйону, а ми, керуючись принципами соціалістичного гуманізму («Если враг не сдается, его уничтожают!»), примусимо споглядати пейзажі Колими і Воркути всіх тих, хто замахується на безсмертні ідеї, пильновані товаришем Сталіном, хто хотів висадити в повітря Свердловську фабрику балалайок, спалити Тульський завод самоварів, отруїти коня маршала Будьонного, хто пив молоко від корови, яка була на окупованій території, хто їв хліб із звичайної пшениці, а не з гіллястої пшениці академіка Лисенка.

Ми жили і не знали, на якому світі перебуваємо.

Український поет писав у 1930 році:

В подвір’ях перекликаються нові слова:

Колективізація, засівкампанія…

…І встає стихією з хуторів

Іржання коней і стогін корів.

Збирайтесь, корови, — а ви, коні,

Працюйте в одній великій колоні,

Глибше борозну — глибше воріть у світ

Генеральний план великих робіт.

Все було принесено в жертву: люди, коні, корови. Жертви слів, жертви планів, жертви ідей. І той український поет, як безліч його товаришів, став жертвою і півтора десятки років умирав у сталінських концтаборах. Жорстокий вік, проклятий вік!

* * *

А якій сліпій мстивій силі принесено в жертву мою Оксану? Жінки не можуть бути винні. На сім світі винними слід вважати тільки чоловіків. Може, й моє тисячолітнє життя — то спокута за всі наші провини?

А Оксана? Я не закрив їй очей, і вона тепер вічно дивитиметься на мене з болем і ніжністю, мов мертвий ангел. Не родись красивою, а родись щасливою. Покоління, народжене для мук і страждань. Все було проти нас: держава і залізо, слово і труд, бог і природа. Мені й досі здається, що коли б не той страшний мороз зими шістдесят третього, Оксана була б жива. Бо хіба ми не жертви стихій, і всі наші наміри здолати їх — лиш немічне борюкання? Коли хрестоносці брали штурмом Константинополь, лив такий дощ, що згодом літописці писатимуть не так про падіння столиці Візантії, як про той дощ. А вже інший дощ через п’ятсот років завадив Богданові Хмельницькому взяти Збараж, і довелося підписувати несприятливу для козаків угоду з королем Яном Казимиром. Небачений в наших степах мороз сорокового року поміг мені виграти лижний крос імені маршала Тимошенка, я прийшов до фінішу перший з усього нашого училища, не обморозив ні щік, ні носа, ні рук, як багато хто з курсантів і командирів, лютий мороз мовби розігрівав мене, додавав снаги й завзяття, а може, моя гайдамацька кров кипіла ще й від того, що на фініші ждала закохана в мене генеральська донька, від самої думки про яку вже мені не мороз в обличчя, а весняний легіт, і не жорсткий сніг під лижвами, а шовковисті трави і барвисті квіти.

А мороз шістдесят третього забрав у мене Оксану.

Після багатьох років безнадії зненацька заяскріла нам сліпуча зоря щастя. Оксана ждала дитину! Я ходив довкола неї навшпиньках, боявся дихнути на неї, злагіднив би всі вітри, вгамував дощі, затулив навіть сонце, щоб не так пекло. Прихилити б ще всі дерева, щоб був затишок, простелити під ноги Оксані всі трави, щоб м’яко ступати, здіймати з неба зірки, які вона захоче, — то й того було б недосить, щоб виказати все моє дбання, турботу мою і любов до Оксани.

Все марно і все безнадійно.

Осінь була страшна, а зима надходила іде страшніша. В цьому прекрасному, здавалося, ідеальному жіночому тілі зламався якийсь таємничий механізм, і воно наливалося водою в кожній його клітині, загрозливо, майже катастрофічно важчало, нерухоміло, ставало мовби мертвим. Гінеколог з районної лікарні, маленька пустоока жіночка, оглянувши Оксану, заявила:

— Треба більше рухатися. Це від сидячого способу життя. В нас тут усі жінки працюють, тому таких випадків не спостерігається.

— Вона працює все життя мало не відтоді, як стала на ноги! — сказав я. — Ви ж лікар, ми ждемо від вас кваліфікованої допомоги, а не біографічних досліджень!

— Медицина теж не всесильна, — заявила лікарка. — В таких випадках доводиться всі сподівання покладати на організм. Він повинен сам перебороти.

— Ви ж сказали, що таких випадків у вас не було?

— Не було таких, то були інші, може, й тяжчі. Там, де безсилою виявляється медицина, вступає в дію природа.

Я краще за неї знав, що сказав Мічурін про милості, які треба брати в природи, і повіз Оксану до київських світил. До них приїздила навіть шахиня Сорейя, якій загрожувало розлучення з шахом, коли вона не народить йому спадкоємця трону. Сорейї світила не помогли, не помогли вони й Оксані. Обстеження не дали ніяких наслідків. Всі органи здорові й неушкодженї, але організм отруюється, очевидно, десь порушено імунну систему. Медицина тут, на жаль, безсила. Треба всі сподівання покласти на самий організм, на його природні сили, на стійкість і опір. Треба створити всі умови, забезпечити спокій, стежити за…

Тоді я подумав: чому я доктор наук по ріллі, корінцях і колосках, а не доктор медичних наук? Хвилина розпачу. Більше вже не доводилося так думати ніколи.

Той січневий мороз був чорний, бо все сталося вночі. Оксана покликала мене, ледь прошепотівши з сусідньої кімнати: «Мико…», але я почув той шепіт, схопився з-за столу, за яким сидів над якоюсь ученою книжкою, метнувся до неї: «Що тобі, моя мила?». Вона лежала на високо підбитих подушках, дивилася своїми довгими очима на мене й не на мене, а кудись у незнані мені простори, не стогнала, не виказувала жодною рисочкою обличчя своїх страждань, тихо промовила: «Миколо, я, мабуть, умираю…». Я впав біля постелі на коліна, мовчки вхопив її руки, обціловував їх, притискав собі до горла, так ніби сам умирав, а вона знов сказала спокійно і просто: «Я вмираю, Миколо».

— Що тобі? Якісь болі? Може, почалися пологи?

— Пологи — рано. Ще ж сім місяців. І не болить нічого, а все — ніби вмерло. Ти цілуєш мені руки, а я й не чую. Нічого вже не чую, як нежива.

— Я повезу тебе в лікарню!

— Навіщо? Нічого не поможе…

— Дурниці! Я зараз же повезу тебе! Я підніму весь район!

Тримайся, Оксанонько! Я не віддам тебе! Ні, ні!..

Я побіг у двір, де стояла наша недавно придбана «Волга». Нічні завірюхи загортали її снігом, я щоранку відкопував машину, так ніби сподівався, що доведеться отак раптово виїздити. Запустивши двигун і нагрівши салон, я вимостив заднє сидіння матрацами, загорнув Оксану в кожуха, переніс до машини, позамикав двері, сів за кермо.

— Ну, мала, тримайся! Півгодини — і ми сколошкаємо всю районну медицину!

Оксана мовчала. і тільки коли ми виїхали за скіфські терни і поминули те місце, де поховали колись професора Черкаса, вона покликала: «Мико…». Я стишив машину, перегнувся до неї: «Що, Оксанонько?» — «Щоки мені дерев’яніють», — тихо сказала вона. Я зупинив машину, перегнувся через своє сидіння, приклав долоні до її щік. «Я нічого не відчуваю, мала, гарячі щоки, тобі, мабуть, здалося…» «Не здалося, вони вже мертві. Все тіло у вогні, а щоки — як крига…». Я вискочив з машини, відчинив задні дверцята, втулився поряд з Оксаною, став обціловувати її щоки, вона затихла і не скаржилася більше, мабуть, можна було їхати далі, треба було їхати, я скочив до керма, натиснув на педаль газу, помчав у чорний мороз, але знов тихе й болісне: «О, мої щоки!..». Вже й не знаю, скільки разів зупиняв я машину і обціловував Оксані щоки, і плакав од власного безсилля, а тоді знову рвався крізь чорний мороз, поки нарешті опинився перед будинком райлікарні.

Довга глиняна споруда, поставлена невідь коли і не знати навіщо, а вже за радянської влади пристосована під лікарню, — сталінське піклування про здоров’я трудящих, торжество переваг безкоштовного лікування. Чергова лікарка не впустила мене далі тісних темних сіней, злякано замахала руками: куди, куди, мороз, сніг, антисанітарія! Радянська лікарня ще неприступніша за радянську тюрму, краще й не потикатися ні туди, ні туди.

— У мене в машині вмирає дружина, — сказав я, — треба гінеколога.

— Ви що? Серед ночі — гінеколога? Ви хоч знаєте, що вона — дружина товариша Стуконога?

195
{"b":"256163","o":1}