ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Маруся-Марсель просто нестямилася.

— Ви не можете цього уявити! — гукала вона. — Ви сидите в цьому своєму степу, обросли чорноземом і навіть не уявляєте…

Оксана прикусила губу, щоб не засміятися, я ж не став церемонитися зі своєю номенклатурною невісткою.

— Дозволь поцікавитися, чому це ти так про нас думаєш? Ви побували аж на Кубі? Тебе поцілував Фідель і полоскотав своєю бородою твою розгодовану українськими паляницями апетитну шию? і ми нічого не можемо уявити? Можу пояснити. Вже кілька разів мене запрошували на Кубу для ознайомлення з їхніми ґрунтами і для можливих рекомендацій. Ми могли б з Оксаною прожити там хоч і цілий рік. Але я подякував, бо не почуваюся фахівцем з тропічного ґрунтознавства. У нас тут материк з кілометровими товщами ґрунтів, а там — якийсь метр червонозему, а далі — гранітна брила.

— Це ти вже з своїх учених висот занадто, — втрутився в нашу розмову Марко, — я, звичайно, розумію, що таке український степ, але ж не можна так зневажливо про інші країни. Хто тобі сказав, що на Кубі всього метровий шар ґрунту?

— А ти б узяв з собою складаний метр і поміряв!

— Ми ж їздили на відпочинок, — поблажливо усміхнулася Марсель. — Тільки уявити: Марко повзає по червоній глині і міряє товщину ґрунту! Миколо, це ж смішно! Нас зустрічав у аеропорту Хосе Марті сам Рауль Кастро, тоді в «Мерседесі» з кондиціонером ми промчали понад морем до Варадеро, абсолютно райського місця, де передбачено все для відпочинку: прекрасний будинок, фантастичне море, унікальна культурна програма з відвідинами неповторної «Тропікани». Марко ж так працює, так працює, хіба він не заслужив належного відпочинку?

— А хіба тільки він так працює, як ти кажеш? — поцікавився я. — Весь наш народ трудиться, мов каторжний, а в тропічних морях купаються тільки його керівники?

— Ти, як і в усьому, екстреміст, Миколо, — знов кинувся виручати свою дружину Марко. — Ну, так. Ти не знаєш, що таке відпустка, що таке відпочинок. Скільки я тебе знаю, ти не скористався жодною путівкою, не знаєш, що таке санаторій. Але ж це ненормально!

— А наша мати знала, що таке відпочинок, путівки, санаторій?

— Наша мати — це унікальне явище.

— Вона не унікальне явище, а саме той народ, іменем якого ви спекулюєте!

Марко миттю надяг свою непробивну маску, тьмаво проронив з-за неї:

— Навіщо такі узагальнення? Я можу навести цифри. Скільки щороку профспілки тільки на Україні надають безкоштовних путівок трудящим, скільки збудовано в нас санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів…

— Ти ще наведи мені цифри про хліб, м’ясо, городину, садовину, штани й черевики. Ніде в світі люди нічого не знають про ці ідіотські цифри, зате їдять хліб і м’ясо і мають чим прикрити сором, а ми їмо ваші цифри, щоб бути голодними й голими!

— Я вже багато разів казав тобі, що це тимчасові труднощі, зумовлені ворожим оточенням. Ти ж пам’ятаєш Маяковського: «Ми йдем сквозь револьверний лай!» Ти пройшов війну, то не мені ж тобі пояснювати. А щодо поїздок нашого керівництва на відпочинок до соцкраїн, то що ж тут незаконного? Ти ж не станеш заперечувати того факту, що мільйони наших трудящих щороку відвідують усі соцкраїни: поїзди дружби, морські й річкові круїзи, колективні й індивідуальні поїздки. Навзамін до нас їдуть наші друзі — на Чорноморські курорти, в подорожі по Волзі, Єнісею, в Сибір, на Байкал, до Москви й Ленінграда. Хіба це не прекрасно? Я відслонив з його обличчя маску, зазирнув йому в очі, спокійно спитав:

— А ти коли-небудь їздив у якомусь з так званих поїздів дружби? Ти взагалі уявляєш, що це таке? Триста чоловік, десять груп по тридцять чоловік кожна, валюти по п’ятдесят копійок на день, зате в кожній групі староста і парторг, плюс загальне керівництво, представлене своїми власними чиновниками і московськими бонзами з «Інтуристу» й КДБ. Може, ти розкажеш мені про поїзди, якими комсомольці-добровольці їхали піднімати цілину? На вагон тридцять хлопців і дві дівчини — ти чув про таке? Ах, я забув, ти з великим успіхом учився тоді в інституті культури і грав роль Володимира Ілліча Леніна в п’єсі Погодіна «Человек с ружьем»!

— До чого тут п’єса Погодіна! — вигукнув Марко. — Ми говоримо зовсім про інше.

— Саме про те й говоримо, що немає на вас человека с ружьем, щоб нагнав вам холодцю в одне місце. Вам уже не досить найласіших шматків у себе вдома — закортіло хапужництва в міжнародному масштабі.

— Ти безнадійно наївний, Миколо, — зітхнув Марко. — Хіба ти не читав у газетах, скільки разів приїздив до Києва маршал Тіто і скільки разів він полював у наших лісах? Президент Франції Жискар д’Естен щороку їздить бити слонів у Центрально-Африканській імперії. Як особистий гість імператора Бокасси. Щоліта в Крим до Леоніда Ілліча Брежнєва приїздять на відпочинок всі керівники соцкраїн і ряду зарубіжних партій. Це міжнародний етикет.

— Для перших державних осіб. Хай Щербицький їде до Чехословаччини стріляти зайців — це ще якось можна виправдати. Але ж їде не Щербицький — їдеш ти.

— Перші особи мають урядові дачі в Криму. Так заведено. А ми з нашими друзями знайшли іншу форму. Це можна б назвати інтернаціональною солідарністю керівництва соцкраїн.

— Це слід назвати змовою жалюгідних узурпаторів, які паразитують на тілі своїх народів!

— Миколо, це вже занадто! Хоч ти й брат мій, але навіть од брата я такого не потерплю!

— і не треба! А щоб я не терзав твоїх номенклатурних нервів, то давай домовимося раз і назавжди: після цих своїх інтернаціонально-обмінних вояжів не треба до нас приїздити…

А він узяв і приїхав після Балатона. Порушив конвенцію, як відомий Паніковський. Паніковський, здається, крав гусей. Угорщина теж славиться гусьми. Там вивели спеціальну породу з гігантською печінкою на два чи три кілограми вагою. Гусячу печінку продають французам для страсбурзького паштету, без якого французи — не французи, так само, як без своїх вин, сирів і парфумів.

Може, це хотів мені розповісти брат, побувавши в Угорщині на рівні, не досяжному для простого смертного? Але все це я знав і без нього.

Марко був як шовковий.

— Ти пробач, Миколо, — без звичного апломбу почав він, — я знаю твою нехіть до… І, повір, я б оце й не їхав до тебе, але… Уяви собі: на Балатон до мене приїхав сам Кадар!

— То й що? Угорщина католицька країна, туди міг би приїхати й сам папа римський!

— Ти все жартуєш, а тут справа серйозна. Кадар — надзвичайно демократичний чоловік. Мені розповіли, що він в ЦК грає в шахи з рядовими працівниками. В Будапешті є його однофамілець — хазяїн великого ресторану (бо в них це дозволено!). Так от: Кадар щомісяця їздить до нього вечеряти, щоб створити йому рекламу. Ну, та не в цьому справа. Кадар довідався, що з України прибув на відпочинок один з керівників республіки, і захотів зі мною зустрітися. У нас би це належно підготували, а в них там все пущено на самоплив, Кадар нагрянув неждано-негадано, застав нас з Марсель у озері, щоправда, плавати з нами не став, через свою перекладачку попросив пробачення за вторгнення, а тоді запропонував поїхати з ним пообідати в ресторанчику «Куманський двір», тобто «Половецький двір», бо кумани — це частина половецької орди, яка втекла від Батия і там змішалася з угорцями. Ну, сам розумієш, що я одразу згадав про твій «Половецький степ» і сказав про це Кадару, а йому цього тільки й треба було, бо він і їхав, виявляється, до мене тільки для того, щоб поговорити про історію. Ну, ми як виховані? Великий народ — велика історія, малий народ — мала історія. Виявляється ж: угорців якась жменька порівняно з українцями, а минуле в них — не менш багате, ніж у нас.

— Заради такого відкриття справді корисно було з’їздити на Балатон, — зауважив я не без іронії.

— Слухай далі, Миколо! — забувши про свою стопудову маску поважності, майже з хлоп’ячою безпосередністю вигукнув Марко. — Кадар напівжартома почав щось про те, як мадьяри в дев’ятому — чи я там знаю? — столітті йшли з степів у пошуках гарної землі для свого племені і по дорозі натрапили на Київ. і київський князь Олег (чи якийсь інший, я ж не знаю!) дозволив їм переправитися через Дніпро біля своєї столиці, ще й поміг це зробити, а тоді відвів їм ціле урочище для перепочинку, і вони там стояли, дикі войовничі степовики, і не зробили навіть спроби пограбувати Київ! Кадар жартома сказав, що відтоді й почалася наша дружба. А тоді спитав, чи правда, ніби те древнє київське урочище зветься й досі Угорським? А що я міг йому відповісти?

20
{"b":"256163","o":1}