ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

А може, то був не я, а тільки брат мій?

Втікаючи від людської метушняви, ницості й нікчемності, став я смердом, повернувся до землі, бо в землі — найбільша ніжність світу, в її травах, деревах, злаках, а не в пустих розкошах, залізі, насильстві й пихатості. Земля приймає в своє лоно зерно і кістки наші, вона вспокоює і дає притулок усім ображеним, приниженим і заляканим, та людині недосить самої землі, тісниться дух, знесилюється тіло, голота, босота і алкота одолівають, серце рветься в простори і в висі, де чується деместний спів на заутрені «Ісполаті деспота» і «Достойно єсть», де ікони, плащаниці, ангельські крила і божий глас.

Сказано ж бо в Марка (6,46), в Діяннях апостолів (16, 21) і в посланні Павла до корінф’ян (П, 2, 43): «Одпускаю, прощаюсь, розстаюсь».

Одних одпускали до владарювання, других до наук і мистецтв, третіх до високих утіх і розкошів, нас — все лиш до землі та до землі, уперто й настирливо спихали до неї, не давали підвести голову, щоб поглянути на небо й на сонце. У нас відбирали все, а полишали тільки землю, але без плодів її. Приречені тисячоліття жити в землі, ритися в ній, як кроти, умирати, гнити, ми вже ніколи не могли вирватися з її вічного полону, а коли й злітали над нею бодай трохи, то неминуче мали знов упасти, і падіння те завжди було тяжке і болісне. У всіх церквах з високості дивиться насварений грізний бог Саваоф, а ми внизу лякливо й у трепеті припадаємо до землі. і отці протопопи Чернігівські, з якими я від’їздив з Москви, від молитов горнулися до землі, і брат мій Марко, як і все козацтво від гетьмана до простого шеренгового, охоче й з радістю вішало шаблю на цвяшок і бралося за сошку, щоб обробити клапоть ґрунту, зароблений ранами і кров’ю.

«Теды и мы респектуючи на пана сотника Сміяна щоденние и верные при боку нашем послуги, которые доброй также ожидают заплати, слободку зашматковану с ґрунтами и належностями и леваду с греблей нашим конфирмуем универсалом на выживление оному пану сотнику».

На зміну братові повертаюся до землі я від книг, молитов і ангельського співу. Ясна мудрість відходить, а замінить її оплакана невченість, і від профанів і невігласів темнітиме в очах.

Як же вберегти душу і не придушити її?

Вік XX

ВВЕДЕННЯ ТРЕТЄ

ГАЙДАМАКА

На Введення з острахом ждали, хто перший вранці увійде в хату, буде першим полазником.

(Народний звичай)

Чорна масна земля нависала над Зашматківськими плавнями, на тім боці Дніпра вона так само масно темніла, бгаючись позад прибережних кам’яних стін в могутні небесні вали, які десь там розложисто котяться степами до самого Чорного моря. А тут горбиста рівнина від краю плавнів тягнеться на північ без меж і без кінця, і тільки Північний Льодовитий океан стає їй перепоною. З «Географії» Баранського ми знали, що живемо на Східно-Європейській рівнині, найбільшій і найрозлогішій на всій земній кулі, що лежить ця рівнина відкрита й не захищена від океанських вод, які щохвилини можуть ринути на неї і затопити навіки. Ми ніяк не могли збагнути: як же досі не залило? Дніпро щороку заливає плавні, в тридцятому році затопив і всю Зашматківку, та однаково ж вода спадає, бо то вода не Дніпрова, а з зимових снігів, сплила до моря, і нема її. Чорне море надто мале, щоб залити таку велетенську рівнину. А коли Льодовитий океан? Ми допитувалися в учителя географії, колишнього моряка Сергія Олександровича, він пояснював:

— Океан зветься Льодовитий, отож там уже й не вода, а лід.

— А як розтане?

— Тоді поллється на рівнину. Але такого ще не бувало. Навпаки — був льодовиковий період, коли дуже знизилася температура, наш материк замерз, льоди з океану поповзли на рівнину стіною, і так льодовик, нищачи все живе, доповз до самої Африки. Можливо, що саме на місці його розтавання утворилося Середземне море.

— А зараз воно не може все замерзнути? — спитав Васько, який дуже любив допитуватися і, мабуть, саме через надмірну цікавість сидів у кожному класі по два роки.

— Такої загрози немає,— відповів Сергій Олександрович.

— А як перестануть скрізь топити? — не відставав Васько. — Он Миколин батько не випише соломи, нічим буде топити, льодовик і попре на нас!

Сергій Олександрович був не простий моряк, а революційний і знав, як відповісти такому несвідомому елементу, як другорічник Васько.

— Радянським людям не страшні ніякі загрози! — сказав він.

А я згадував ту повінь тридцятого року. Все тоді залило, хати стояли в воді по вікна, тільки до Тринчикової та Ребринівської вода не дістала, бо вони були на високому бугрі. Там і рятувався весь наш куток, і ми з мамою Тетяною. Батько на плоскодонній галярі плавав сюди й туди, рятуючи колгоспне майно, іноді його не було й уночі, мама не спала, зітхала, потихеньку молилася і ще тихіше кляла: «А щоб він тобі весь під воду пішов і крізь землю провалився, твій соз! Та й який там соз? Вже ж, мабуть, верлюжишся з тою Кирилівною!»

Колгоспу, або созу, який організовував у Зашматківці мій батько, Федір Сміян, ніхто з селян не любив, усі сміялися з нього, я ж не знав, кому вірити, — батькові чи матері, бо був ще малий і не відав, що краще: індуси[5] чи созівці, надто що вже складено було кимсь дошкульну сороміцьку пісеньку: «А індуси пасуть гуси, а созівці бугая, а індуси їдять гуси, а созівці — ні…» Що ж до Кирилівни, то хто ж її не знав у нашому селі? В зеленому платті, чорнокоса, з кошачими очима, вдень блукає з хижим усміхом, байдужа до всього, якась неприсутня, жде ночі, жде свого царства і гріха, бо вся вона гріх. Хлопці кубляться довкола неї, звиваються вервечкою, жонаті дядьки спльовують заздрісно: «У-у, суче вим’я!», жінки вистукують кулак об кулак, шлють Кирилівні найтяжчі прокльони вслід і назустріч: «А щоб ти світу божого не побачила після тих ночей своїх!». Батька мого мама теж ревнує до Кирилівни, а він тільки розводить руками і дивується: «Тю, дурна, та чи в мене в голові ця лахудра! На мені он ціле колективне господарство, а ти з своїми бабськими підозрами!».

— Ти йому не вір, Миколко, — шепотіла мені мама, — не вір, дитино! Думаєш, йому той соз нужен? То він вислужується перед владами, аби не згадали йому, як він був у бандитах! Ніхто ж не знає, а я все знаю! Боїться — ото й колотиться з тим гаспидським созом та пропадає там весь день і ніч, щоб він уже позауманню пішов, ганяє та ганяє людей на збори, а там — хто кого перегавкає. Оце ж дожилися! А хто призвів? Батько ж твій рідний!

Я мовчав. Жив, як маленька нейтральна країна між двома великими озброєними до зубів сусідами: з обома згоджується, але ні на чий бік не стає. Збори, які так проклинала мама, малечі були цікаві неймовірно, шкода, що нас звідти проганяли. Що батько ніби був колись у банді (я тоді щойно народився), знала не тільки мама, а й баба Бородавчиха, а коли та щось знає, то знатиме й уся Зашматківка. Баба Бородавчиха вже давно просвітила мене. «Ото ж, Миколко, ти тоді в колисці лежав, нічого й не знаєш, а тут же таке було, таке творилося! Одні набігають, тоді ще одні, а тоді ще й треті, і всі ж б’ються, всі требують, всі з ножем до горла! Отак наскочили комісари, забрали весь хліб, погрузили на підводи — і через плавні на Кременчук. А тут банда Марусі з степу, нагнали комісарів біля Олійнички, хліб весь забрали, спасибі їм, вернули людям, так взялися за коней! У вас тоді не оця сіра кобила була, а гнідий кінь з лисиною, бере банда коня, а дідусь твій Микола: не дам, хоч і вмру! Вже на його сашкою замірилися, а тут батько твій Федір де взявся: тату, відступіться, я сам з конем піду! Та. чого ж ти, сину, йтимеш, у тебе он жінка молода, дитина в пелюшках, вже я сам піду! Ні, я! А бандити регочуть, сама Маруся прибасувала на жеребці, сидить руки в боки, цицьками трусить, як побачила твого батька, так їй очі полудою й укрило. Пустіть їх обох, — крикнула, — беру їх у свій штаб. А який там штаб, коли воно обнаковенна банда та ще й з дівкою в отаманах! Батько твій і дідусь ночі діждалися й утекли від тої Марусі, а з собою ж і коня взяли, бо заради ж нього все оте було. Кінь гнідий, вночі не видко, так і втекли. Ще тиждень в шелюгах ховалися, поки все втихло. А ми пішли до Олійнички, а комісари всі лежать порубані на смерть, а в одного в ранах на животі сала на три пальці. Не дай бог ще таке побачити й пережити…»

32
{"b":"256163","o":1}