ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Обдертими кукурудзяними качанами завжди топили лежанку, тому їх з осені висушували і берегли до самої весни. Тепер качани стали нашим порятунком. Ми з дідом Миколою, по черзі витанцьовуючи на товкачі, товкли качани в ступі, і «крупа» наша була така, ніби вона з сухого паліччя. Та все ж це було краще, ніж курай, лобода, кора з дуба (жолуді поїли ще восени), стрючки з акації або коріння глоду.

Пекла бабуся й на батькову долю, і мама пізно ввечері, щоб застати «активіста» вдома, несла той буряково-качаняний виріб як останній рятунок.

Хліб почали викачувати ще торік, з старого врожаю, для довиконання плану хлібозаготівель. Голова сільради Холодний так і не зумів довиконати, і його забрали від нас, оголосивши «ворогом народу». Коли Холодного ще тільки прислали до нас головою сільради, він вечеряв у нас і дуже налякав мене гучним голосом, насупленими бровами і величезним чорним портфелем. Я хотів мерщій утекти від такого грізного дядька, але Холодний довгоруко перепинив мені путь, поставив перед собою, спитав:

— Піонер?

— Піонер.

— До будівництва комунізму в окремо взятій країні будь напоготові!

— Завжди готовий!

— Молодець, ось тобі пряник!

І дістав зі свого страшного портфеля великий сірий пряник, вкритий зверху, мов святкова паска, застиглою солодкою кіркою.

На місце Холодного прислали Табурянку, від якого годі було ждати не те, що пряників, а й доброго слова. Табурянка був дрібненький і гологоловий, як вождь українських більшовиків Косіор, намальований на шкільному зошиті в клітинку. Слідом за Табурянкою з’явився в Зашматківці Хабло з буксирною бригадою. Хабло був чорний, худий, весь у рипучій шкірі, навіть картуз у нього був шкіряний, буксирна бригада — троє комсомольців з району чи й з самої області, одягнені в нагольні пальтечка, в кепочках, тонкошиї, з ненажерливо роззявленими, мов у зозулиних дітей, ротами, з завидющими очима і загребущими руками. «Буксири» металися по дворах і в хатах визирювали, винюхували, винишпорювали, а Хабло знай штрикав довгим залізним щупом, щоб не сховалася й зернина ні під землею, ні під водою.

Тупаючи сільською вулицею і вицілюючи ще не сплюндрований двір, «буксири» горлали:

Сонце в небі котиться,

Краще жить нам хочеться!

Гей, гей, горе — не біда,

Краще жить нам хочеться!

Баба Бородавчиха прибігла вночі, шепотіла до мами Тетяни біля темного мисника: «Чуєш, кумасю, як ото радіють анциболоти! Пообвішувалися нашими злиднями, як май грушами, та й телесуються! Злидні ж сидять нишком під припічком, куди й сонце не дістає, а ці як почнуть штрикати своїми щупами, як почнуть, то злидні й посипляться і з-під припічка, і з хати. Колись було виганяли їх ошуком, а тепер, бач, обшуком. Заберуть наші злидні, самі злиднями стануть, а нас обсядуть злидні ще дрібніші, от вам хрест святий, кумасю!»

Нарешті «буксири» ввірвалися за злиднями й до нашої хати, і Хабло своїм зміїним оком одразу побачив свіжопомазану долівку під припічком і мерщій увігнав туди щупа. Батько вбіг слідом за «буксирами», вхопив Хабла за лікоть, вискочив наперед нього, закричав:

— Це безобразія! Я голова колгоспу, а ви мене дискредитуєте! Я перший здав державі все, що було.

Хабло ще глибше загнав щупа під причіпок, прохрипів цо батька:

— Голова, то не розводь тут опортунізму! Одступи й не заважай виконувати вказівку вищестоящих органів!

Лемент, зойки, прокльони стояли над селом, не було такої сили, що примусила б людей вмовкнути і не проклинати радянської влади, вождів світового пролетаріату, войовничих безвірників і планів індустріалізації. Не помагали організовувані Табурянкою хлібні валки, прикрашені передовими лозунгами, не помагали червоні прапори, якими розмахувала буксирна бригада Хабла. Дні були короткі, рано темніло, і червоні прапори здавалися чорними, і від того ще тяжча туга огортала людей і ще пронизливіше лунали над селом плачі, зойки, прокльони. Тоді в голій Табурянчиній голові зродився ще один план. На вимогу голови сільради до Зашматківки прислано духовий оркестр — три труби, барабан і мідні тарелі,— і тепер музиканти супроводжували бригаду Хабла, ставали на вулиці біля двору, до якого ввергалися «буксири», і безкінечно повторювали одне коліно з революційної пісні «Смело мы в бой пойдем!» Дитячий плач, розпачливі крики жінок, тут і чоловічі голоси, — все безнадійно тонуло в гунявих звуках товстошиїх труб, в гупанні барабана і дзвяканні мідних тарелей. «Смело мы в бой пойдем» — бух-бух! «За власть Советов!» — дзвяк-дзвяк!

— Христопродавці! — шепотіла баба Бородавчиха. — Пілат умив руки, віддаючи Спасителя на смерть, а ці над усім людом трусять долонями, умивають руки, а руки ж їхні мідні!

А той, з мідними тарелями, не зважаючи на бабські шепоти, пхався поперед усього оркестрика і знай дзвякав: «Дзвяк-брунь! Брунь-дзвяк!»

Обдерши село до нитки, Хабло перекочував кудись далі, зник і оркестр. Разом з людьми й усі звуки — ні пісні, ні сміху, ні поклику. Не ходили колядники, не щедрували маленькі дітки під Новий рік, не декламував я перед маминими батьками — дідусем Кирилом і бабусею Килиною:

Я маленький хлопчик,

Зліз на стовпчик.

В дудочку граю,

Бога прославляю.

В голодного не було вже в мене сили добратися аж на той край села, де жили дідусь Кирило і бабуся Килина, та вони вже й умерли посеред зими в холоді й самотині. Люди вмирали мовчки, без стогонів, без скарг, без криків незгоди. Ледь сновигали, мов обплутані сірою сіттю, тоді покірливо лягали у своїх хатах і вмирали — старі й малі, дівчата, які ще недавно цвіли такими рум’янцями, хоч солому підпалюй, хлопці, що вчора ще могли бугаєві шию звернути. Вмерли майже всі наші сусіди: Яків Нагнійний з дружиною і п’ятьма дітьми, тітка Лукія, всі Раденькі, Вихтір, Микола Проскура, голова добровільної пожежної дружини Марк Степанович, брати Матвієнки, Марина-полячка, німий Альоша з сестрою Марусею.

Колгоспний конюх Іван Раденький запрягав хуру, складав померлих і вивозив у плавні від шелюги, куди він вивозив і колгоспних коней, які дохли від голоду і від якоїсь пошесті. Вовки обгризали людські й кінські трупи, і під темним зимовим небом шкірилися з-під червоних шелюгів людські й кінські кістки впереміш, мов сама смерть показувала свої хижі ікла. Якось Іван Раденький, повізши в плавні свій страшний вантаж, не повернувся більше, вмер там під шелюгами. Тепер мертві зоставалися у своїх хатах, там де їх постигла смерть, і собачі тічки влаштовували над ними страшні бенкети, супроводжувані хижим карканням велетенських сірих ворон і голодним нявчанням котів, які тільки здалеку світили очима на криваві собачі учти, не наважуючись наблизитися, щоб урвати шматок і собі.

Баба Бородавчиха приносила звістки про те, хто вмер, кого, ще живого, загризли пси, над ким уже занесла косу Смерть, а рятунку ж немає нізвідки. Я прислухався до бабиного бубоніння і дивувався безмежності її знань. Невже вона знає й слова найбільшої революційної пісні про те, що «нема рятунку ні від кого, ні від царів, ні від богів?»

— Отож, кумасю, — бубоніла баба Бородавчиха, — кажуть, ніби є такі народи, що їдять котів, собак, мишву, все повзуче, летюче, стрибуче, всяку нечисть, як оті гоги й магоги, про яких пишеться в святім письмі. А ми гидуємо, нам бог не велів. Рибину б упіймати, так ослабли ж люди — від вітру хиляться, ополонки в льоду ніхто вже не прорубає. Он про Зота кажуть, ніби в дубині під листям знаходить їжаків, що позалягали в сплячку, і витоплює з них вишкварки, як із свиней. Так Зотові й бог простить, бо в нього ж дев’ятеро дітей та недужа Ольга, та баба Мар’яна, та старий дід Саліченко. А в світі ж тьма й пустота, і нема рятунку. Ох, оце б узварчику з грушок хоч кухлик, так би від душі й одлягло. Та де ж ще ті грушки в бога!

Все вже було з’їдене, а зима тільки входила в силу. Прикмети вказували, що сніг лежатиме ще й на теплого Олексія, не було надій ні на солодкі спичаки з очерету, ні на березовий сік, ні на калачики і борщ з молодої кропиви. Кінчалися й наші качани та втаєні від Хабла бурячки, а що далі?

34
{"b":"256163","o":1}