ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Я нависав над маленьким Сейсом, як одна шоста земної кулі. і це не просто масивність тіла або масивність почуттів, а зрима перевага соціалізму над капіталізмом. Мабуть, хтось там з нашого командування мудро передбачив мою неспівмірність з американським підполковником. Сейс вдоволено мружився, спостерігаючи грайливе марширування американської комендантської роти, а я з висоти свого зросту і, сказати б, з позицій ідейної зверхності позирав на все те мало не зневажливо. Несолідно все ж таки для американців. Така подія, така армія, а тут — ніби оперетка. Так і Перемогу можна звести до іграшки. Мало серйозності. А ми виховані не так. «Красная Армия всех сильней!» Наші солдати вдарили б кирзяками так, що земля струснулася і небо перехилилося б! Злютованість, моноліт, непорушна єдність! А тут — фокстротики. Але вузький плац обрамлювали такі прекрасні, такі ніжні лиця наших дівчат, що моя вихована під барабаном душа розм’якла, і думки в мені перевернулися. Подумалося: а може, недосить грубої плоті Перемоги, сталевої твердості і демонстрування могуття, а треба саме отак — легкість, грайливість, краса, як у вогненних фейєрверках сталінських салютів на честь наших успіхів у битвах? і коли після недовгого парадування солдати пішли в розпорошку, а оркестрик справді перейшов з веселих маршів на відчайдушні фокстротики і на плацу самі собою почалися танці, я вже дивився на це без осуду і навіть сам радо ринувся б туди, запросивши гарну дівчину, коли б не моє становище. Підполковник Сейс уже танцював, танцювали всі американські офіцери, товстий Попов, майор Михно, навіть отой мугир Коляда, а я стояв, як стовп, бо ж прислано мене сюди начальником над усіма цими людьми, а в Радянському Союзі начальники не танцюють з підлеглими, а очолюють їх. Уявити собі, щоб командир дивізії танцював з медсестрами або продавщицями з воєнторгу! А я ж тут був, мабуть, вище за командира дивізії. Поки я отак індичився і надимав морду перед тисячами розвеселених вільних людей, щось ніби торкнулося об мій правий лікоть, було навіть відчуття, що мене легенько смикнули за руку, а тоді несміливий голос:

— Товаришу капітан, чи ви часом не Сміян Микола?

Я рвучко повернувся на голос. Невисокий чорнявий хлопець доброзичливо дивився на мене з-під густих брів, усміхався ніби до знайомого.

— Я — Сміян. А в чому справа?

— Мико! — прошепотів хлопець. — Це ти, Мико? А я — Пруня Ребринівський. Не впізнав?

Як я міг упізнати в цьому міцноплечому юнакові те мале веселооке хлоп’я з далеких довоєнних років? До школи мені треба було ходити дуже далеко, я вирушав мало не вдосвіта, але по дорозі майже завжди заходив до Ребринів, бо Яшко й Мишко вчилися зі мною в тому самому класі. Пруня був набагато молодший, але й тоді, коли ще не ходив до школи, щоранку схоплювався разом з братами, щоб сісти з ними снідати. Я заставав їх за сніданком, їхня мати тітка Векла з величезного глиняного горшка наливала в глибоку полив’яну миску ще теплої кваші, на столі лежала ложка й для мене, я присідав до братів і ми дружно тьопали густе солодкувате варево, намагаючись виловити в нім якомога більше сушених вишеньок — цього українського присмаку.

— Пруню! — Я вхопив хлопця за руки, притягнув до себе, обійняв. — Невже це ти? Як же тут опинився?

— Як і всі. Загнали на каторжні роботи до Німеччини. А тепер от зібрався вже й додому.

— Пруню! — притискуючи його до себе, мов рідного брата, вигукнув я. — Ти навіть не уявляєш, який це для мене дарунок! День Перемоги — і ти біля мене!..

— Та я тут не сам, — сказав Пруня. — Зустрів у таборі з нашого села Оксану Григорович. Це вона й послала мене до тебе. Сам би я хіба посмів?..

— Оксана Григорович? Щось не пригадую…

— Та ти ще з братом її Василем у шахи весь час різався! Вони за Довганьчиним бугром жили… Невже забув?

Як же я міг забути Василя Григоровича? Він був старший за мене на рік, але в шахи я його перемагав. Дерев’яну шахівницю з фігурами ми ховали в шафі з географічними картами і на кожній шкільній перерві під заохочувальні вигуки однокласників «різалися» на смерть. Василеві й цього було недосить, і він часто приходив до мене з-за їхнього бугра, і ми грали в мене вдома — чи то в хаті, коли холодно, чи під бузиною в тепло, і щоразу майже єдиним нашим уболівальником була Василева сестричка Санька — міцноноге дівчисько, що пильно стежило своїми довгими очима за кожним нашим ходом, а коли я жартома питав, хто з нас зробив кращий хід, спалахувало від сорому і відбігало вбік, щоб згодом знову тихо присунутися і довгооко спостерігати за нашими безкінечними дерев’яними битвами.

— Ти кажеш — Оксана? — сказав я Пруні.— Санька, мабуть? Ця мала Григоровичка?

— Ну, мала! Та в неї вже чоловік був. Ще в сорок першім. Партизан Іванов. Поліцаї його вбили, Оксану вже потягли були в районну комендатуру, та тут стали гнати до Німеччини, так вона, щоб спастися від поліції, кинулася сюди… А оце як почула, що з’явився якийсь начальник капітан Сміян, так аж нестямилась: Микола і Микола! Це наш Микола Сміян! А сьогодні побачили ми тебе між американцями і впізнали зразу. Оксана мене погнала: підійди до Миколи!

— Чому ж не підійшли вдвох?

— Вона соромиться.

Я засміявся.

— Які дурниці! Ти не уявляєш навіть, яке це щастя — зустріти в такій далечі рідних тобі людей. Ти можеш покликати Саньку?

— Та я вмить!

Пруні довго не було, з’явився він сам, винувато знизав плечима.

— Чи я не знайшов, чи, може, сховалася. Та я знайду її. Вона в четвертому жіночому корпусі, я підстережу її і приведу до тебе…

— Ну, навіщо ж приводити? Я й сам можу прийти… Або давай так… Сьогодні, мабуть, не вийде, сам бачиш, який день, мені треба бути з союзниками… А ось завтра хоч і зранку — приходьте просто до американської комендатури. Я попереджу, щоб вас зустріли… Домовились?

Пруня загубився між розтанцьованими радісними людьми, а я ще довго намагався простежувати його слід, і в серці моєму зродилася туга така тяжка й незносна, що я ледве не застогнав. У планшеті, перевішеному через плече, серед інших найцінніших паперів зберігав я останній лист від мами. Лист прийшов саме тоді, коли я здавав трофейного дизеля і пакував усі ті свої речі, яких не зможу взяти з собою в нове відрядження. Мама писала найперше про те, щоб я берігся на війні, тодіі про весняну сівбу і про мого маленького братика Марка. Про себе — нічого, та я й так міг собі уявити, як їй тяжко. Одразу після визволення України, довідавшись, що мама й Марко живі, я виписав їм грошовий атестат і пересилав по ньому майже всю свою офіцерську платню, хоч і знав, що за ті гроші в спаленому селі майже нічого не купиш. Не міг уявити рідної Зашматківки спаленою, жила вона в моїй душі такою, як бачив її востаннє перед самою війною, з її розлогими левадами, безмежними плавнями, білими стежками під сріблястими осокорами, старезними грушами, розмаханими вітряками на горбах і тисячами білих хат посеред вишневих садків. Несподівана, майже фантастична поява Пруні ось тут та ще в такий день, його загадкова посланницька місія від імені сестри мого давнього товариша, ще загадковіше (а може, просто випадкове) зникнення тієї, яка посилала Пруню до мене так настирливо, — все це сколихнуло мою душу, якась могутня сила відкинула мене в далеке дитинство, тоді все потьмарилося страшними видовищами крові, пожеж і руїн, а темний голос уперто нашіптував про те, що я живий, дужий і молодий, що я переможець і вознесений духом, повинен бути вознесений і не знати пригніченості, бути над усім, бути, бути, бути…

Увечері підполковник Сейс давав бенкет на честь Перемоги, ми з ним обмінялися урочистими тостами, Попов, обливаючись щедрим потом, намагався перекласти щонайменшу кому, все було гаразд, та все ж маленький техасець щось відчув у моєму настрої і, влучивши хвилю, тихенько спитав про причину. Попов переклав слова Сейса і муркнув, що можна й не відповідати, бо все це нюанси почуттів і всіляка мерихлюндія, як на його погляд. Сам він волохато громадився біля своєї дружини, білявої, небесноокої, ніжної, як метелик, Віроньки, єдиної жінки на цьому суто чоловічому бенкеті переможців, і, звичайно ж, міг змаловажити нашими почуттями. Я так ніколи й не міг зрозуміти, чому Віра стала дружиною Попова, чим він привабив чи звабив її і як тримав біля себе — надто вже несумісними видавалися душі цих людей. Хоч як там було, сьогодні, на цьому маленькому бенкеті переможців тільки Попов міг почуватися цілковито щасливим, тому його порада не відгукуватися на доброзичливість американця мене якось прикро вразила.

41
{"b":"256163","o":1}