ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

На війні люди живуть швидко, а коли війна вже й скінчилася, вони ще не можуть зупинитися навіть тоді, коли це загрожує згубою. Я втік від Оксани, поборов звабу, мав усі підстави похвалити себе за твердість, за мужньо відвойований плацдармик непохитності, а того й не помітив, що довкола клекочуть цілі океани пристрастей, яріють всеспалюючі вогні, здіймаються гігантські протуберанці незлагоди. Вирвавшись з-за колючого дроту фашистських концтаборів і рабських робочих команд, усі ці люди вперше за останні місяці й роки лягли спати вільними, а прокинувшись, виявили, що знов оточені стіною, тепер уже бетонною, і що всі виходи знов охороняються озброєними людьми. Не була це давня несвобода, охорону несли доброзичливі союзники, кожен міг, одержавши перепустку в комендатурі, побувати в місті, але у всьому цьому було щось принизливе і обурливе, ніхто не хотів милостей від незваних опікунів і охоронців, під бетонними стінами проривали потаємні лази, проривали крізь них на волю, на простір, поплутаними стежками через кладовище між Оссендорфом і Еренфельдом пробиралися до самого центру, до найбільших нагромаджень Кельнських руїн, де серед згарищ і уламків життя вчорашнього виникало життя нове — хаотичне, посудомлене, якесь ніби циганське. Німці, що століттями звикали до впорядкованого до найменших дрібниць побуту, тепер самі стали жертвами того розгрому, який вчинили в Європі. Ще вчора жорстоко горді, сьогодні стали полохливими й нікчемними, вчорашні загарбники, які нахвалялися промарширувати по всьому світі, стали жалюгідними спекулянтами, торгували вже не за розкішними вітринами, а між руїнами, на кладовищі, в занедбаних пивницях, серед бруду й пороху. і вчорашні претенденти на світове панування вимушені були упосліджуватися перед тими, кого ще вчора топтали, розпинали, пускали пилом і димом за вітром, а для тих зовсім не важило, що і навіщо купувати, головне: відчути повноту свободи, сили і влади, поковерзувати, позбиткуватися досхочу над цими невдалими спекулянтами та ще й заплатити окупаційними марками — цим свідченням приниження й ганьби для покопаних.

Дивна річ: хоч яким ненависним видавався для зібраних у Оссендорфі тисяч і тисяч наших людей цей обурливо-недоречний табір, вони, вперто розтікаючись з нього, все ж рано чи пізно знов поверталися туди, бо тільки тут їм обіцяли повернення додому, а за цю обіцянку вони були готові пожертвувати навіть свободою.

Жертви ненависті й катівської жорстокості безжальної фашистської машини нищень, вони, може, найбільше хотіли любові. Байдужі військові чиновники не подумали про те, якими вибухово-небезпечними будуть тісні зіткнення величезних мас молодих чоловіків і ще молодших жінок, холодні реєстратори не могли передбачити, що тисячі тих, які на численні запитання облікових карток ще вранці відповідали «неодружений», вже до вечора готові були відкинути заперечне «не», бо знайомства виникали майже миттєво, симпатії спалахували, як порох, зв’язки, при всій видимій несерйозності, народжувалися, щоб уже ніколи не вмерти, на все життя, назавжди, ніхто не дбав про чиїсь дозволи, схвалення і благословіння, про реєстрації та інші земні формальності, бо ж прекрасно відомо, що всі шлюби укладаються на небі і тільки перед вічністю складатимуть звіт двоє закоханих. Однак уже назавтра від справ небесних доводилося повертатися до земного буття, американську комендатуру обаранювали нові й нові сотні нетерпеливих розгніваних пар, ревіння молодих голосів стрясало спокійні стіни кабінетів і офіцерських помешкань: «Дайош сімейні корпуси! Дайош сімейні корпуси!»

Одного корпусу, виділеного для сімейних, виявилося недосить, між десятками чоловічих і жіночих корпусів, він був, ніби запал у гранаті, ось-ось мав статися страхітливий вибух, я прибув до Оссендорфа саме в ті критичні дні, і врятувало мене тільки те, що врятувало весь світ: велика Перемога.

Доки тут не було представника радянського командування, все якось обходилося, варилося й переварювалося, але не вихлюпувалося назовні, перші дні після мого прибуття теж ніби все було тихо, а може, я через недосвідченість нічого не помітив, та ось Перемога, найбільша радість у світі, наш маленький парад, наше свято, і моє несподіване збентеження (не для того ж присланий сюди, щоб ставати жертвою розчуленості!), а тоді неспогаданий вибух, майже катастрофа і ніби якесь дике відродження війни.

Я міг би висунути ще одне пояснення того, що сталося: перенасиченість життя збірного пункту подіями, незлагодами і конфліктами. Як темна хмара небесна, коли в ній скупчується надмір вологи, так і це зовні упорядковане і розлінієне життя п’ятнадцяти тисяч готових на все людей приховувало в собі загрозу неймовірного вибуху, яка наростала з кожною новою партією привезених «студебеккерами» до Оссендорфу, з кожним непорозумінням між американською охороною і табірниками, з кожною сутичкою біля жіночих корпусів, куди поночі рвалися заокеанські залицяльники з щедрими дарами для наших дівчат і обіцянками, може, й щедрішими.

Для мене той день теж вийшов ніби спресований, бо щойно я повернувся з четвертого жіночого корпусу і, сяк-так снідаючи, намагався втишити своє серце після зустрічі з Оксаною, як прибіг Коляда і повідомив, що прибули з Хемера підполковник Дурас і майор Йотков. Слідом за ним з’явилося й начальство, Коляду відпустили, на моє запитання, чи треба повідомити підполковника Сейса, Дурас промуркотів: «Потім, потім» — тоді, скосивши голову, довго оглядав мене з голови до ніг і з ніг до голови (я стояв перед ним, задубіло виструнчившись), гмикнув до майора: «Бач який у нас тут капітан!», тоді спитав:

— Де твій штаб, капітане?

— Внизу. Не штаб, а щось ніби канцелярія, — пояснив я.

— Канцелярія-бухгалтерїя! — сплюнув Дурас. — Штаб повинен бути і порядок, як у танкових військах! Тебе сюди для чого прислали?

— Штабів тут повно, — сказав я спокійно. — Всіх людей розбито на полки, батальйони, навіть дівчат і незаміжніх жінок… і скрізь штаби, командири, все належне…

— Незаміжні! А в тебе тут що — і заміжні є? Може, ще й ЗАГС відкриєш?

— Все тут так, як я застав. Вже не переробиш.

— Тоді навіщо ж тебе прислали? — загримів Дурас. — Тебе прислали, щоб ти навів порядок серед цих полоняг. Ти ж побачив уже, що це за публіка? Та не стовбич мені перед очима! Сідай, тут поговоримо. Не підемо ми в твою канцелярію-бухгалтерію? Не підемо ж, майоре?

Майор Йотков стояв біля вікна і тихенько висвистував «Катюшу».

— Так, — вмощуючись на диванчику, покректав Дурас, — кажеш: полки. Це добре. Це порядок. Сам ти організував, чи союзники?

— Вони не втручаються в наше внутрішнє життя. А полки вигадав, по-моєму, Коляда. Як на мене, то це або ж недотумкуватість, або просто шкідництво. Народ просто озвірів од цих полків та ще й від стройової підготовки, яку тут запровадив Коляда навіть для дівчат. Стройову я відмінив, тепер треба б потурити Коляду.

— Коляди не чіпай. Це корисний чоловік. На ньому тут усе тримається. Не гарячкуй, капітане, забувай свої фронтові звички. Хто тут у тебе ще під рукою?

— Майор Михно. На нього можна покластися. Розумний і досвідчений чоловік. На ньому весь облік…

— Майора не знаю. Розум нам тут ні до чого, нам потрібна служба, пойняв, капітан? З союзниками контакти налагодив?

— Та ніби. Погано, що не наш перекладач. Капітан Попов, хоч і руський, та все ж канадський підданий. Рветься до нас, а дозволу чомусь немає, хоч перед війною ніби був од Комінтерну. Попов часто злий, а від злого добра не жди.

— Хай жде. Комінтерну тепер немає, товариш Сталін розпустив його, щоб не мозолити союзникам очей, бо вони світової революції боялися дужче, як Гітлера. А злими й ми теж можемо бути. Чи, може, ти злякався цього Попова?

— Злякатися — не злякався, а коли б прислали мені нашого перекладача, було б краще.

— Ще тобі й перекладача? А де ми його візьмемо? Майоре, скажи цьому капітанові! Та що ти там все свистиш?

Майор Йотков, не відриваючи погляду від вікна, засвистів «Кони сытые бьют копитами, встретим мы по-сталински врага». Підполковник сплюнув.

43
{"b":"256163","o":1}