ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Цитра, — пояснив Васильєв, — у древніх греків звалася кифарою. Тоді на ній грав бог Аполлон, тепер, бач, жони німецьких учених.

Попов упевнено вів нас, він уже був тут, його знали, господиня дому, чорнява повногруда німкеня, доброзичливо розчинила перед нами двері.

Я чомусь вважав, що вчені вдень і вночі гнуться над книгами, кресленнями, рукописами. Отак, як знудьгована дружина Шмідта над своєю цитрою. Однак Шмідт спростував мої уявлення. Спершу я навіть не побачив його, бо кімната була затемнена густими деревами з вулиці, до того ж захаращена силою-силенною тяжких громіздких меблів. Столи, шафи, комоди, крісла, дивани. Шмідт лежав на одному з німецьких диванів і курив німецькі сигарети „Юно“. Нудотний запах, звичайна фашистська гидота, замість тютюну — якась фарбована трава чи просто вузенько нарізаний папір, просякнутий нікотином. Вчений, мабуть, запасся цим добром надовго, бо, судячи з попільниці, смалив майже безперервно.

Герр Шмідт був високий, звичайно, по-арійському білявий, впертий, з ледь прокресленими залисинами лоб, спокійні світлі очі. Дружина, з якою він нас познайомив, була так само висока, білява, але без природної привабливості, властивої майже всім світловолосим жінкам, а якась шорстка, маслакувата, негнучка. Треба буде згодом запитати Васильєва, чи у всіх учених такі невродливі жінки. Та й те сказати: не всі ж жінки можуть бути, як моя Оксана!

Попов на весь дім оголосив про каву, фрау Шмідт зраділо сплеснула руками, на її блідих щоках проступили рум’янці, і вона стала ніби трохи вродливішою, покликано хазяйку, знову ахи і охи, а Попов з торжествуванням потрясав своїм велетенським кошем і в сподіванні нових дарів повів жінок за собою до найбільшого святилища кожного німецького дому — до кухні.

Шмідт запросив нас сідати. Запропонував сигарети. Ми з Васильєвим були некурящі. В кишенях у мене завжди були американські сигарети і радянські цигарки „Епоха“ — майже єдиний предмет нашого постачання з Берліна. Шмідт сказав, що звик тільки до німецьких і не може курити нічого іншого, бо його тоді б’є кашель.

— Я звик не тільки до німецьких сигарет, але й до німецького повітря, — блідо усміхнувся він. — Для мене Німеччина — це найдорожче.

— Ми вас розуміємо, — сказав я. — Але Німеччина сьогодні практично не існує. Це, однак, зовсім не означає, що не існує німецький народ. Товариш Сталін сказав: „Гітлери приходять і відходять, а німецький народ зостається“.

Я діяв, може, й надто прямолінійно, але без вагань. Прищучити товаришем Сталіним цього високолобого мудрагеля, який працював на Гітлера вже й не просто запопадливо, а просто таки озвіріло. Васильєв перекладав слово в слово, „Фауста“ тим часом в дію не пускав, мабуть, ждав, чим закінчиться моя солдафонська дипломатія, щоб уже тоді або виручати мене, або приєднатися до мого торжества.

Шмідт мовчки курив, тому я сторч головою кинувся ще в глибшу ополонку, яку сам і прорубав у кризі нашого недовір’я:

— У нас є дані, що до вас з надзвичайно вигідними пропозиціями зверталися союзники. Сьогодні, коли вся Європа лежить у руїнах, Америка з її інститутами, лабораторіями, багатим обладнанням для будь-якого європейського вченого — це просто рай. Але вас це не спокусило. Ви відмовилися, бо ви справжній патріот.

Шмідт мовчки курив.

— Звичайно, вас могли просто викрасти, — розпатякував я далі, з острахом відчуваючи, що цей німець своєю мовчанкою заганяє мене в безвихідь, мов більярдну кулю в лузу, — будь-яка союзницька розвідка вивезла б вас чи то за океан, чи то на острови, чи в яке-небудь Монако, чи я там знаю! Ми не розвідка, у нас інші цілі, але й ми так само при бажанні дуже просто перекинули б вас на той бік Ельби, а там — ще далі, простору в нас вистачає. Але викрасти можна тіло, а не мозок і душу. Душа ваша однаково ж зостанеться тут, на німецькій землі.

— Ви не помиляєтесь, — подав нарешті голос Шмідт, — це саме так. Надзвичайно точно. Та, на жаль, я не просто німець, а ще й учений; і фаустівська недоля тяжіє наді мною, гнітить мене, і нема рятунку.

Nicht darf ich dir zugleichen mich vermessen!

Hab ich die Kraft anzuziehen besessen,

So hatt ich dich zu halten keine Kraf

Мені з тобою не дано зрівнятись.

Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,

А вдержати снаги не стало в нім.

(Гете, Фауст. Перша частина. Фауст і Вагнер. Переклад Миколи Лукаша).

Васильєв кинув на мене погляд з-над своїх меншовицьких окулярів: мовляв, ну то як — добралися все ж таки й до „Фауста“? Я кивнув йому заспокійливо: порядок у танкових військах, в німцеві щось заворушилося, ще трохи — і витирай йому сльози і бери його голими руками.

Але Шмідт про слабкодухість згадав, як то кажуть, для красного слівця, а сам заспівав зовсім іншої.

— Я не поїхав і не поїду до жодної з цих так званих західних демократій, — обтрушуючись од білого сигаретного попелу, тихо говорив далі ШмІдт, — і не тому, що я не вірю в демократію, не тому, що був членом німецької націонал-соціалістичної партії, тобто фашистом у вашому розумінні. Я взагалі не вірю в політику, а вірю тільки в науку. Членом партії став із вдячності. Потрібні пояснення? Будь ласка. Ця партія прийшла на зміну німецьким демократичним рухам. Їх у нас було — по саму зав’язку. і всі такі самі, як на Заході. Вся світова демократія страждає розслабленням мозку. Вона нездатна взяти все в кулак, спрямувати, провести, досягти успіху. Скажіть мені, будь ласка: яка демократія спроможна залізною рукою зосередити всі потрібні асигнування в потрібній для науки точці, щоб в найкоротший строк мати максимальні, просто неймовірні результати? Ніяка і ніколи. Америка? Там не може бути справжньої науки. Техніка — так, але тільки на рівні побуту щоденного, всілякий дріб’язок. Наприклад, Едісон з його електролампочкою.

— А Резерфорд? — зненацька втрутився Васильєв.

Досі він був тільки тлумач, посередник між мною і Шмідтом, такий собі словесний автомат, виробниче знаряддя, якого можна й не помічати, не зважати на нього, та ось зненацька машина збунтувалася, в ній стався вибух, вже непідвладний мені, знання вищого порядку вмить запанувало над світом мого напівзнання, і тепер мені судилося тільки слухати, спостерігати і не втручатися.

— А Резерфорд?

Мої знання в цій галузі не сягали далі імен Ньютона, Фарадея і Сванте Арреніуса. Я знав імена святих і великомучеників, князів і гетьманів, гайдамаків і поетів, передовиків колгоспного ладу і маршалів Радянського Союзу, радянських вождів і акул світового імперіалізму, але я навіть не уявляв, що можуть бути ще якісь імена, до того ж відомі не тільки такому запеклому фашистові, як цей Шмідт, але й радянському громадянину Васильєву. Хай він і не фронтовик, і безпартійний, і взагалі дивакуватий, але ж усю війну був біля самого Андрія Олександровича Жданова, одного з найближчих соратників товариша Сталіна. Що ж це діється?

— А Резерфорд? — спитав Васильєв.

Шмідт мовби тільки цього й ждав. По мені він не стріляв, то була тільки пристрілка. Головні калібри пускалися в дію лише тепер, коли нарешті визначилася достойна ціль.

— Резерфорд? — потер він свої сухі німецькі долоні.— А що таке Резерфорд? Він звелів над дверима своєї лабораторії прикріпити зображення крокодила. Символ упертості. Мовляв, тільки завдяки цій доісторичній впертості йому вдалося розщепити атомне ядро. Згода. Прекрасно! Але крокодил, камінно впертий, коли йдеться про здобич, наситившись, залягає в сплячку. Дев’яносто процентів свого життя він спить. Резерфорд, розщепивши атомне ядро, теж заліз у сплячку, а здобутками його генія негайно скористалося світове єврейство, яке взагалі не знає сну. Ейнштейн у Швейцарії, Фермі в Італії, Сціллард і Теллер в Угорщині, Нільс Бор в Данії, всі вони не дрімали жодної секунди, всі зрештою опинилися в Америці, всі стали мерщій розжовувати те, чого сонний сер Резерфорд розжувати був неспроможний.

— Вам не здається, що зводити все до расових ознак сьогодні просто злочинно? — спитав Васильєв.

56
{"b":"256163","o":1}