ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Я тоді думав, сидячи на своїй богом забутій агростанції: ну, чому не покличуть мене для переговорів з Аденауером? Я б знав, що йому сказати!

Але не покликали ні мене, ні когось іншого, і ніколи нас не кличуть. Помічники, радники й порадники трясуть накрохмаленими манжетами над столами переговорів, заковують главу держави в непробивне кільце, не проб’ються туди ні спомини, ні здоровий глузд, ні незалежне знання. Чужі у нас не ходять. Коли й зуміє просочитися туди хто-небудь, то хіба що таке стерво, як Козурін, бо в нього дядько в верхах і московська прописка.

Та до думок про московську прописку було тоді ще далеко, зате Козурін виростав несіяний.

Вони з Гарвеєм відправили вже, здається, останній ешелон репатріантів, тепер наша місія, власне, вичерпувалася. Я продекламував Козуріну:

— «Та заходитись риштувать вози в далекую дорогу».

— Що це? — з підозрою спитав Козурін.

— Шевченко.

— Ну, ти даєш, Сміян! А як же щодо Пушкіна: «Во глубине сибирских руд храните гордое терпенье»?

— Війна скінчилася — терпінню кінець. У мене ще два пам’ятники — і завдання вичерпане.

— Завдання наше тільки розпочинається, — поважно заявив Козурін, ламаючи басок для солідності: — Ми залишаємося тут для збирання радянських громадян.

— Визбирування?

— Збирання! і не поїдемо звідси доти, доки останнього радянського громадянина не буде відправлено на Батьківщину.

— По-моєму, ми вже всіх відправили.

— Це по-твоєму. Кого відправили? Тих, хто сам хотів їхати. А ті, що ховаються? Вороги, зрадники, фашистські прислужники, агенти, найманці… В таборах для переміщених осіб англійці зібрали тут півмільйона поляків. Скільки там наших — сто, двісті тисяч? Треба перешерстити всі табори.

— А хто нас туди пустить?

— Москва вже домовилась. Завтра з Хемера підполковник Дурас привезе наказ. Так що засукуй рукава.

— В тебе є такий цідилок, щоб процідити півмільйона людей?

— Цідити доведеться тобі, капітане. Я повинен здійснювати загальне керівництво.

«Попався б ти мені на фронті,— подумав я, — там би я тобі показав загальне керівництво, шмендрику нещасний!»

Козурін не почувався нещасним. Навпаки. Його просто розпирало від самовдоволення. Стан невизначеності для нього закінчувався, наставали часи, про які він, мабуть, мріяв, ще їдучи сюди з столиці. Починалася його стихія: переслідувати, ловити, ізолювати. Щуку кинули в море. Вона й не щука — так собі, щученя, — та однаково ж зуби має гострі і загнуті всередину.

— Май на увазі, капітан, — строго заявив Козурін, — від завтра ми вже не просто офіцери зв’язку радянської військової місії, а офіцери по збиранню радянських громадян.

— Є наказ?

— Як завжди, усний і цілком таємний. Ніяких писань. Ми не можемо допустити, щоб щось потрапило до рук противника. А ми на території противника. Пильність і ще раз пильність!

У Козуріна в крові була пильність, може, в п’ятому чи й десятому коліні, а що було в моїй крові? Глухі далекі поштовхи, невиразні натяки, нагадування з давнини, холодні, зловісні, немилостиві: «Піди, знайди і приведи… піди… приведи…» Вся енергія діяння на виконання чужих велінь, життя, погноблене чужою волею, тисячолітній попихач.

Ще вчора я відчував себе сильним, мужнім, майже всевладним, смерть загрожувала мені щокроку, та я не лякався смерті, я перемагав її частіше, ніж вона загрожувала, щоразу випереджав її, я не знав ніяких обмежень, ніяких спонукань і велінь, окрім єдиного великого веління: перемагати! Але ось перемога, і моя всесильність закінчилася, знов з’явилася держава у вигляді недолугого Козуріна, знов пролунав її залізний голос, і я повинен впокоритися, мене брутально відкинуто в первісний стан, до моїх невеселих джерел, до нещасної згідливості, замість гордого спокою в щасті й нещасті, до тління і сплюгавлення.

Піди, знайди і приведи…

Знов і знов розлунюється в тобі цей вічний голос держави, і немає ради, немає порятунку. Держава малюється мені перед очима, мов трамвай, на вікнах якого понаписувано «Не висовуватися», а тут трамвай з’їхав з рейок, перекинувся, і всі пасажири розбіглися, тепер треба всіх позбирати й загнати назад (до трамваю, хоч і перевернутого!), ще й караючи кожного, хоч карати треба б вагоновожатого, який довів до того, що трамвай перекинувся. Але ж вагоновожатий — страшно й подумати! — сам товариш Сталін! То що ж виходить?

Хіба в моїй голові молодій могли народитися такі думки? Я рвався до виконавства, горів ентузіазмом, ладен був зробити те, чого й не заповідано, відповісти на запитання, яких ніхто не ставив.

Зібрати навіть те, що й не розсипалося, впіймати більше, ніж розбіглося!

Назавтра приїхав підполковник Дурас, привіз нам усні інструкції щодо дальшої (тепер — основної) роботи і надрукований у газеті Указ про заборону радянським громадянам одружуватися з іноземними підданими.

— Га-га-га! — реготав підполковник. — Хай тепер женяться-переженюються! А ми їх указиком — чик та чирик!

У Дураса було велике маслакувате обличчя, і коли він сміявся, то здавалося, що все оте маслаччя стукотить-грюкотить, як у Кобилячої Голови з казки. У нього, як і в Козуріна, на мундирі теліпалася тільки одна медалька, і ось я, бойовий офіцер, весь у орденах і ранах, повинен був мовчки виструнчуватися перед цими нікчемами, «їсти очима начальство», мовчки впокорюватися. Прокляття, прокляття! і хоч битий стидом, а безсилий. Мов той герой з Франкового вірша: «ах, та й це не той гнів, що шаблюку стиска, це лиш злоба низька і сердитість рабська».

— Дозвольте йти? — спитав я підполковника.

— Ти що, не хочеш зостатися з нами? — здивувався той. — Мене ж лейтенант без випивки не відпустить, а я люблю компанію. Не відпустиш же, Козурін?

— Ні за яку ціну! — радісно вигукнув той.

— В тебе тут інтендантик свій мається, вміє дещо дістати. Як його?

— Старший лейтенант Коляда.

— От-от, спритний хлопець. А як у вас по жіночій часті?

Козурін затикався-замикався.

— Молодий ще, — незлобливо поіржав Дурас, — не знаєш, як начальство зустрічати. Цілі ж ешелони відправляєш, от і відпасинкував би з одного ешелона та з другого якусь парочку дівчаток.

Після таких розмов уже не до субординації, тому я мовчки пішов, і ніхто мене не затримував.

До польського табору в Мюльгаймі ми виїздили в повному параді. Увінчаний червоним прапорцем на радіаторі, червоними зірками на дверцятах чорний лискучий «вандерер», за кермом Анатолій, могутній і прекрасний, мов Давид Сасунський, на задньому сидінні ми з Поповим, у вихідних мундирах, з усіма орденами й медалями, — хоч на виставку!

Старший лейтенант Робінсон, уповноважений майора Гарвея, був уже на місці, зійшовши з свого відкритого «джипа», ждав нас біля табірної брами, пильнованої двома англійськими солдатами, з гвинтівками довгими, як Британська імперія, але ждав не тільки з перекладачем доктором Томбергом, а ще з якимсь військовим, якого одразу й відрекомендував, щойно я ступив на землю:

— Представник польського уряду в Лондоні.

Новісінька уніформа, чотирикутна конфедератка, білі зірки на погонах, білий орел над твердим козирком, житнього кольору шляхетські вуса, сталевий погляд сірих очей. Два пальці скинуті до білого орла на конфедератці (пан бог і я!), клацання закаблуків, має статечний голос:

— Капітан Спринчак!

Як і всі табори для переміщених, польський містився в колишніх казармах, ціле військове містечко, але без військового ладу і, звичайно ж, страхітливо перенаселене. До табірної комендатури ми йшли пішки поміж двох щільних людських стін, мовчазних постатей, напружених облич, насторожених поглядів. Тільки в одному місці пролунав жіночий голос:

— Який вродливий радянський офіцер!

І я мимоволі озирнувся на той голос і зашарівся, мов хлопчик, але не побачив тієї, що говорила, бо перед очима були сотні жіночих облич, і на всіх: — цікавість з зухвальством пополам, і загадковий усміх в очах, і свавільні переблиски незалежності.

65
{"b":"256163","o":1}