ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Щось у вас надто мізерний улов у ваших таборах, — закинув мені Козурін через два тижні після початку моїх борюкань з Робінсоном і його командою.

— Піди сам полови! — озлився я. — Ти коли-небудь ловив в’юнів у каламутній воді?

— Я ж не село, а Москва, — закопилив губу Козурін, — а в Москві вода завжди чиста.

А тоді, ніби зовсім забувши про польські табори, втягнув мене в геть безглузду авантюру.

Вночі мене обережно розбудив сержант Вася Наумкін.

— Товаришу капітан, вас викликає товариш лейтенант.

Було пізно й темно, я щойно розіспався, а тому не спиться.

— Якого йому чорта!

— Там якась фрау прителіпалася.

— Хоч молода?

— Та ні. Худа і в окулярах.

Я подумав: може, ота фабрикантка? Але, здається, Михно малював її трохи не так, як оце Вася Наумкін. Зітхаючи і лаючись, я вдягнувся, начепив пістолета і пішов до штабної вілли.

Козурін ніби ще й не спав, був свіжий, як огірочок, горів ентузіазмом і мало не лопався від надміру командних зарядів.

В приймальному залі вже був Попов, якого Козурін, за своєю хамською звичкою, не запросив сідати, була тут і несподівана нічна гостя: худорлява жінка, в окулярах, років десь під сорок (для Наумкіна та й для мене — зовсім стара!), одягнена в темне, широке й старомодне вбрання, але, здається, з справжньої тканини, а не з гітлерівського ерзацу. Головне в цій жінці, ясна річ, були не окуляри і не одяг із справжньої тканини, а те, як вона говорила! Колись у нас у селі був кульгавий Костик, який говорив так швидко, що й сам себе не розбирав. На фронті траплялося начальство, яке примудрялося говорити (переважно матюгамитись!) набагато швидше, ніж думало. Сам я, хоч що там казати, все ж був випускником Подільського кулеметного училища і мав деяке уявлення майже про всі найскорострільніші види зброї. Але такого, як оце, я не чув і не бачив! Перед нами була не жінка, а якийсь словомет, унікальний біологічний пристрій для виверження безкінечних потоків слів, вигуків, зойків, зітхань, обурень і ще якихось звуків, розшифрувати які не змогли б розвідвідділи найвищих штабів. Попов, забувши навіть образитися на Козуріна за те, що той тримає його коло порога, не запросивши сісти, остовпіло дивився на фрау, і на його товстому обличчі я вперше з часу нашого знайомства зауважив зовсім не властиве для рішучого й безпощадного Попова відчуття розгубленості. і не слід забувати, що головною мішенню несамовитої фрау був зовсім не Попов, а Козурін, який вигніздився перед несподіваною відвідувачкою у розкішному шкіряному кріслі, посадовивши фрау на твердому стільчику навпроти себе, щоб принизити відповідно і показати, хто тут справжній господар, а хто безправний прохач і чолом-битько. Гай-гай, де й поділося нахабство Козуріна, на тхорячій мордочці ні сліду спесивості й зневаги, які він завжди виставляв проти тебе, ніби козирні карти своєї зверхності. Козурін корчився й звивався, мов дощовий черв’як, лице йому мінилося плямами всіх можливих відтінків, ротик чорно зіпав, безсилий видати бодай звук під всезмиваючими водоспадами слів німкені.

Мій прихід повернув Козуріна до тями.

— Капітане, — простогнав він відчаєно, — може, ви розберете, чого хоче від мене ця проклята баба?

— і для цього ви мене покликали? — поцікавився я не без зневаги.

— Я покликав Попова, але ж він перекладач з англійської. А це — німкеня.

Я вже бачив, що німкеня, а не англійська принцеса. Попова він кликав не так для перекладання, як для збереження власної шкури, бо Попов з його рішучістю хоч кого захистив би і від самого чорта! А цей — жалюгідний боягуз. Гидко й дивитися. Я взяв стілець, поставив його так, щоб бути майже спиною до Козуріна, сів півобернений до німкені, наставив на неї долоню.

— Будь ласка, фрау, повільно. Можете ви повільно?

Коли говориш сам, то підбираєш відомі тобі слова і сяк-так склеюєш фразу або дві. Але твій співрозмовник далекий від твоїх клопотів! Фрау, зрадівши ще одній жертві, пороснула по мені такими густими бризками з своїх словоспаяів, що я вмить збаранів не менше, ніж Козурін.

— Лангзам! Повільно! — гукнув я. — Що ви хочете нам сказати? Говоріть повільно. Розумієте?

Ця істота, мабуть, взагалі нездатна була будь-що розуміти. Вона й далі лила на нас нестримні потоки слів, в яких ти вже почувався й не людиною, а мовби солдатськими підштаниками в залізних руках хлопців із гарнізонної пральні. Води небесні й води земні, похмурі підземні ріки й розшалілі океани — все нікчемніло перед несамовитим словоливством цієї жінки. Що було в цих словах? Божевілля, нещастя, розгубленість, вияв отого страшного безладу, який запанував у світі, породжений війною?

— Ви що-небудь розумієте? — гукнув Козурін.

— Ще ні.

— Мені вже хочеться стріляти у відповідь.

«Запізнився ти з своїм стрілянням, — подумалося мені,— був час і була нагода — від Сталінграда до самого Берліна, — але тоді ти не дуже рвався до стрілянини, а тепер у тебе сверблячка?»

— Хай трохи вибалакається, а тоді спитаємо, чого їй треба, — запропонував я.

— Вона замучить нас до смерті!

— Не замучить. До того ж, це не я знайшов цю фрау, а, здається, ви, лейтенанте.

— Вона рвалася сюди так, що її мало не підстрелив вартовий біля грибка.

— Тепер прорвалася, і нема ради. Хай говорить до кінця.

Нас врятував Попов. Розгублений і знетямлений, як і ми з Козуріним, не знаходячи ніякого застосування для своєї звичної рішучості, він тихенько, задкуючи, усунувся з розклекотаного словами німкені приміщення, десь розбуркав свою невідмовну Віру і попросив її зварити каву для незваної гості. В супроводі насупленого Попова Віра впурхнула до нашої нещасної обителі, мов білий янгол з небесними дарами: накрохмалений мереживний фартушок, срібний піднос, крихітні чашечки, над якими здіймається тонкий серпанок заморського аромату. Як на мене, то кухоль пива був би тут набагато доречніший, вже не кажучи про щось міцніше, Козурін тільки покрутив носом на ті буржуазні аромати, зате з німкенею сталося чудо.

Вона замовкла! Заніміла. Їй заціпило. Її зсудомило.

Дотримуючись субординації, Віра підійшла з підносом до Козуріна, але він милостиво кивнув у мій бік, мені ж та кава, як то кажуть, снилася в належному оформленні, і я поглядом показав Вірі на німкеню, що літала очима слідом за підносом, ніби конотопська відьма на мітлі, і, здавалося, готова втопитися в будь-якій з чашечок, повитих тонким екзотичним ароматом.

Віра танцівливо наблизилася до німкені і ледь присіла, припрошуючи до кави.

— Що? — пробелькотіла німкеня. — Кава? Мені? Справжня кава? Натуральна? Не ячмінь, не жолуді, а справжнісінька, ароматна, чудесна кава, як у добрі старі часи? О, боже! Яка краса і яке блаженство!.. Навіть без цикорію, чистісінька!

Вона сьорбала і присьорбувала і щось лепетала і вигукувала, знов лепетала, сьорбаючи, але то вже не було оте шалене словоливство, якому ми не могли нічим зарадити, тепер її можна брати голими руками. Попов знайшов геніальний хід. Слава Попову!

Я почекав, поки німкеня, насолоджуючись, повільно випила чашечку кави, і якомога спокійніше сказав:

— Тепер ми просимо, щоб ви сказали нам про свій клопіт. Але буквально в кількох словах і якомога точніше. Ми люди військові і любимо точність.

Вона дивилася на мене слухняно і зовсім розгублено. Може, не розуміла моєї каліченої німецької?

— Ви дозволите мені ще чашечку? — несподівано спитала водна і усміхнулася якось ніби по-дитячому і стала від тої усмішки навіть мовби гарнішою.

— Звичайно ж! — вигукнув я, — Пийте на здоров’я. Коли захочете, Віра вам зварить ще. Будь ласка.

— Я така вдячна, така вдячна. Тільки подумати: натуральна кава! Я вже забула її смак. Ми не могли дозволити собі такої розшкоші навіть тоді, коли Гюнтер був головним інженером, коли він усі свої сили, всю снагу, все вміння віддавав фюреру, народу і армії. Я нічого не знала про той завод у Ремшайді. Гюнтер ніколи не розповідав нічого. Але я знала одне: незаплямовані люди на незаплямованих заводах. і Гюнтер був таким. Як його могли звинуватити в саботажництві? Це було після того кошмарного червневого дня сорок четвертого року. Коли якісь зловмисники підклали бомбу під стіл фюрера. Гюнтер опинився в концтаборі, і це був суцільний кошмар для мене. Дружина зрадника — уявляєте? Але я героїчно знесла все це і дочекалася кінця війни і того дня, коли Гюнтер нарешті повернеться додому. То й що? Він повернувся тільки для того, щоб узяти деякі свої особисті речі, все краще з одягу (я зберегла все до останньої ниточки), а тоді заявив, що йде від мене, бо знайшов справжню жінку, яка відшкодує йому його вкорочене концтабором, гітлеризмом і ще чимось (мало не прожитими зі мною роками!) життя. Ви уявляєте? Ви можете собі таке уявити? Він так любив домашніх тварин і кімнатні квіти — і я все це зберігала, поки він сидів у концтаборі, а тепер? Тепер Гюнтер все кинув заради цієї руської.

71
{"b":"256163","o":1}