ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

А тим часом треба було збиратися, хоч для військової людини це зовсім просто: став, струснувся, і вже готовий. Попов пропонував мені взяти його «цеппелін», я подякував за щедрість, але відмовився. Надто ласий шматок, перший наш генерал, якого стріну, негайно конфіскує машину. і «вандерера», мого власного трофею, я не став брати, хай бере Козурін. Ми з Гаврилом Панасовичем звалили своє манаття в старенький чотирициліндровий «мерседес» — машина досить надійна і нікому очей не дертиме. Козурін розвів плачі, що Коляда вкрав його колекцію пістолетів (виміняних за каву, звісна річ!), я відчепив од пояса свій шістнадцятизарядний шкодівський, простягнув шпендрикові:

— Бери.

— А ти ж як?

— В мене ще є «вальтер». Тримай, поки не передумав! Та мені й стріляти більше не доведеться. Мати хвора, малий брат. Пишу рапорт, увільняюся з рядів — і вчитися на агронома. За порадою майора Михна. Агрономи ж не стріляють. Стріляй уже ти, Козурін. На війні не встиг, відведи душу хоч тепер.

Козурін ухопився за пістолет обома руками.

— Ну, дякую, капітане Сміян! Ніколи не забуду!

В цьому не було сумніву. Цей курдупелик тебе ніколи не забуде. Почне з того, що сяде в Хемері під крильцем у підполковника Дураса і понаписує на всіх нас такі характеристики, що закрутить і в носі, і в печінках-селезінках. Коли ж видасться, що не досить, то просигналізує своєму дядечкові, од якого й муха не сховається. Та мене їм не вскубти. Фронт з першого дня війни, рани, ордени — що мені Козурін, що мені всі тилові генерали-адмірали? А ось з Гаврилом Панасовичем — тяжче.

— Ви хоч Козуріну нічого такого, як ото мені? — спитав я Михна, коли ми вже їхали до Ельби.

Він довго не відповідав, обізвався, коли я вже, й забув про своє запитання:

— Переконання не розсортовуються, як кременчуцька махорка: оці для Сміяна, а ці для Козуріна, а оці ще для когось. Переконання мають єдину ознаку: або вони є, або їх немає.

— Та невже ж ви могли говорити Козуріну те саме, що й мені?

— Не пам’ятаю точно. Говориться завжди як? При нагоді. Коли випадала нагода, міг щось і сказати проти шерсті.

— А цей же гад нічого не забуває! Оце десь зараз сидить і строчить характеристики. Наше щастя, що ми його випередимо. Поки він там понашкрябуе та поки пустить свою отруту слідом за нами, вже ми будемо вдома і чхатимемо на нього з високої церкви.

— Ось тут ти помиляєшся, капітане, — зітхнув Гаврило Панасович, — і помиляєшся глибоко. Належні папери в нашій державі літають, як сталінська авіація: найвище, найдалі, найшвидше. Коли ж папір запізнюється, тоді вступає в дію принцип: не папір жде чоловіка, а чоловік повинен ждати паперу.

— Перебільшуєте, Гавриле Панасовичу, — заспокоїв я його, — перебільшуєте. Та й що нам тепер папери якісь, коли Німеччина зостається за плечима, а попереду — своя земля, свої люди!

Чомусь я вважав, ніби Німеччина тільки по цей бік Ельби, а ось перескочимо річку — і чи й було в твоєму житті все оте, що лишається позаду: безнадійні руйновища великих міст і чепурний затишок маленьких прирейнських містечок, залізні колони американських машин на автострадах і примарливі постаті німців-велосипедистів на узбіччях, солдатські дансінги, повні відгодованих переможців, і худі німкені з голодними дітьми на залізничних станціях, а над усім цим: ешелони, ешелони, ешелони з радянськими людьми, вчорашніми в’язнями, вчорашніми рабами, вчорашніми кандидатами в смертники, радість, і сум, і тривога, і допитливі погляди, що летять до тебе, мов до господа бога: а що, а як, а чи правда?

Чи я знав що-небудь? Виконував наказ, здійснював місію, виправдовував довір’я, дотримувався вірності. Все так, усе правда, ні підозр, ні вагань, ні сумнівів. Тільки в цьому запорука успішного завершення тих завдань, що покладені на тебе партією і народом. Бо що таке життя, як не перескоки від завдання до завдання. Ніби уроки в школі. Мов короткі перебіжки наскрізь прострілюваною ворогом місцевістю. Короткий кидок, залягання, кілька пострілів по ворожих вогневих точках, знов короткий кидок, знов залягання, прицільно по ворогові, без жалю, без пощади, на знищення. і хоч по тобі б’ють так само жорстоко, хоч мчиш ти під немилосердним залізним вогнем, та ніколи й ніде не почуваєшся вільнішим і розкованішим, ніж тут, і немає кращого підтвердження, здавалося б, безглуздої істини з набридливих політзанять: «Свобода — це усвідомлена необхідність».

Може, оце й тепер з таким радісним піднесенням полишав я ту Німеччину, де був, здається, вперше за все своє недовге життя майже не пригнічуваний тягарем щоденних обов’язків, де зазнав свободи, яка грає в піжмурки з необхідністю, де, навіть маючи начальниками таких підленьких людців, як Козурін і Дурас, все ж почувався, як у тій приказці: сам собі пан, сам собі свиня. Чому ж я рвався звідти, чому готовий був заплакати, побачивши на «нашому» березі Ельби незграбних солдатиків у брудних фронтових шинелях, і мало не кинувся обіймати тих солдатиків з контрольного пункту в Хельмштедті? Рідні лиця, рідна мова, навіть ота фронтова запацьореність рідна (хоч за півроку після Перемоги вже можна було б переобмундирувати солдат бодай тут, на межі двох світів!) — що може бути дорожчого для тебе? Навіть несвобода, коли вона своя, рідна, незміримо привабливіша за чужу свободу.

На машину іноземної марки автоматники налетіли досить дружно, але, побачивши двох радянських офіцерів, так само дружно відкозиряли і відступили.

— Начальство де? — спитав я, виходячи з машини.

Мені показали одне з казенних будувань, досить вдало втулених між шосе й залізничною станцією — ідеальне місце для контрольно-пропускного пункту, де тепер володарював бог і цар узбережжя майор Костюнін. Про це теж мені повідомлено не без гордості: мовляв, ти, хоч і з Європ прибуваєш, але невелике цабе, всього лиш капітан, а в нас майор. Для моєї гідності це теж було досить приємно: відрапортувати про своє прибуття на батьківщину не якомусь сопливому Козуріну, а фронтовому офіцерові, старшому за званням. Чому я вирішив, що начальник контрольного пункту фронтовик? Та хочби тому, що його солдати й досі носили фронтові шинелі. Ніколи не забуду, як отут, вже біля Ельби, одна гарненька німкеня, приахкуючи від захвату, що його не могла приховати, споглядаючи наших руських ведмедів, із стражданням у голосі допитувалася в мене: «Aber warum so schmutzig!»— «Але чому такі брудні!». Я пояснив популярно: а тому, мила фроляйн, що вони в цих шинелях, в оцьому обмундируванні проповзли під фашистським вогнем од Сталінграда до Берліна. Проповзли і перемогли! Ось так, моя люба фроляйн і всі інші, хто цим цікавиться!

Звідки мені було знати, що майор Костюнін, до якого я оце йшов, належить зовсім не до нашого фронтового братства, а саме до козуріних, до присланих на готовеньке і тому байдужих до всіх тих, чиєю кров’ю здобута Перемога.

Охорона тут була на рівні якнайвищому. Документи мої читали й перечитували на мосту, на березі, біля входу до штабу контрольного пункту знов стовбичило два вартових, на яких ні мій хвацький вигляд, ні капітанські погони не справляли ніякого враження.

— Займемося вивченням документів? — пожартував я. Але тут, мов чортик з кишені, вискочив звідкись ловкенький старшина і виставив переді мною повернену догори ретельно вимиту білу долоньку. Ач, яке чепурне! А може, так і треба тут, на межі двох світів, бо хоч на тім боці й союзнички, та капіталізм залишається капіталізмом, а ми своїх соціалістичних принципів на їхню сочевичну юшечку не зміняємо. Я мовчки поклав на контрольну долоньку своє посвідчення і став дивитися, що буде далі. Старшинка перевернув документ так і сяк, глянув на фотографію, тоді на мене, прискалив око, схилив голову на праве плече і подивився на мене косяка, одним словом, розтягував гуму на всю довжину і все це тільки для того, щоб, зітхнувши, повернути мені посвідчення і голосочком Козуріна процвірінькати:

— Товариш майор не може вас прийняти. Здайте машину і слідуйте до Магдебурга.

— Що, що? — перепитав я. — Що здати? Може, ще й штани тут у вас скинути і марширувати в глибину території голяка? Ти з ким розмовляєш, так тебе і розтак, тиловий ханурику? Де це твій майор-розмайор? Хочете, щоб я пустив димом усю вашу смердючу контору? Он там у машині сидить майор Михно з панцер-фаустом, пальцем йому кивну — і пошле він вас усіх до ангелів і архангелів, хоч таких, як ти, старшина, треба б топити в станційних нужниках. Бачив ти коли-небудь нужник на фронтових станціях? Та кого я питаю!

91
{"b":"256163","o":1}