ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Офіцерів ми всіх — до Франкфурта-на-Одері. Там табір тисяч на п’ятдесят. Може, й на сто. Було дуже багато, тепер менше. Потік вичерпується.

— Я його там знайду, як поїду?

— Не раджу туди їхати. Можуть бути неприємності. Та й не застанеш ти там свого майора. Вже він тю-тю! Франкфурт — пересилка. Перший етап. Наступний — батьківщина.

— Добра мені батьківщина! Куди ж там його?

— Деталі. Рядових — на відбудову Сталінграда, на шахти Донбасу і Воркути. Офіцерів од нас — у Першу Горьківську гвардійську дивізію. Але це тільки так називається. — Насправді — спецтабір для перевірки. В лісах під Великими Луками.

— А звідти?

— Кому як. Кого випустять, а хто й загримить. Як у кого на роду написано. А також: що про нього скажуть органи.

Він так допік мене своїми органами, що я розізлився і виклав йому всі свої рейнські пригоди, принагідно зробивши їхнім учасником і майора Михна: і про ракетного конструктора, і про ад’ютанта генерала Власова, і про дружину академіка Лисенка. А чим міг похвалитися цей примітивний смершівець? Нікчемними зрадниками і дрібненькими шпигунами? Пивоваров довго думав, надимався, червонів, але, мабуть, нічого путнього вигадати не міг, тільки й похвалився:

— Ми відповідали за безпеку при проведенні Потсдамської конференції.

— Здивував! Це ж ваша служба.

— Для товариша Сталіна і його супроводу відібрано було 62 особняки — спробуй усе це відповідно забезпечити.

— Не ти ж сам це робив? Скільки тут таких гавриків, як ти, свинячу тушонку їло?

— Ти як зі мною розмовляєш? — п’яно вигукнув Пивоваров.

— А хто ти для мене? Знаєш, які в мене повноваження? Тобі й не снилося.

До такого нахабства Пивоваров, мабуть, не звик, тому негайно змінив тактику і запропонував майже по-дружньому:

— Хочеш, покажу особняк, де жив товариш Сталін? Не зблизька — здалеку, бо там можуть затримати. Але здалеку показати можу. Хочеш? Але спершу давай ще вип’ємо.

Ми пили так довго, що до особняка вже не добралися.

А назавтра Пивоваров не те що не захотів розмовляти за мною, а взагалі не впізнавав мене, як мільйонер безробітного в фільмі Чапліна. Як писав Шевченко: кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями. Не буде баба дівкою, і яке ж фронтове братерство з смершівцями! Я зрозумів, що втратив майора Михна, може, й назавжди. Хіба що вціліє він ще раз, воскресне з мертвих і подасть голос, обізветься. Чи ж обізвешся, Гавриле Панасовичу?

* * *

Малий брат мій Марко не мав тоді ще й десяти років, то ж не міг я всього цього розповісти йому, щоб не скаламучувати дитячий розум.

* * *

Додому я добирався в лютому сорок шостого. З війни вернулися вже мільйони бійців, а ешелони й досі були напхані по саму зав’язку і на перони виходили дівчата й жінки в надії зустріти своїх рідних, ждучи чуда навіть для тих, на кого вже давно за сільською божницею лежала згорнута вчетверо «похоронка». Ешелони були такі переповнені, що, роблячи пересадку в Орші, я насилу зумів втулитися в вагон матері й дитини, де, ясна річ, не було жодної матері, самі лише дорослі діти, рядові й офіцери, цілі й з ледь загоєними ранами, але всі щасливі, добрі й щедрі, і коли по вузькому проходу, спотикаючись об ноги в керзових, юхтових чоботях, в ботинках з обмотками, в гіпсових бандажах, пройшов молодий сліпий інвалід і, розтягуючи барвисті міхи трофейного акордеона, заспівав «В лесу прифронтовом», всі потягнулися до нього, загукали:

— Стривай, браток! Візьми ж хоч щось за пісню! Така ж пісня, браток!

Але інвалід пройшов вагон, не зупиняючись, доспівав вальс уже біля дверей, тоді оголосив:

— Текст вальсу мається в мене віддрукований. Хто хоче придбати, — будь ласка.

І став роздавати лопотючі аркушики цигаркового паперу з текстом вальсу, а в шапку йому летіли червоні тридцятки то по одній, то й цілим жужмом, мовчки і з примовляннями:

— Бери, браток. Спасибі за пісню. Бери — не жалко. Очей же не купиш ні за які гроші.

В Бахмачі знов треба було пересідати на поїзд до Кременчука. Була зима й не зима, віяло вже теплими передвесняними вітрами з півдня, чорноземи пішли в розтопи, я чомусь вважав, що на Чернігівщині чорноземів і немає, самий пісок, а тут, у Бахмачі, стояла така багнюка, що в ній втонула б ціла танкова армія. Але ж було ради чого пробрьохатися крізь ту багнюку, бо ось тут, біля самих колій, вирує справжній український базар з майже довоєнним достатком: ковбаси, ряжанка в риночках, кендюх і сало, молоко в глечиках, сметана в стоянцях, крутобокі яблука, золота цибуля, солоні огірочки ніжинські, квашена капуста і помідори, сивий самогон у пляшках, заткнутих кукурудзяними качанами, пишні разки калини, і мова, рідна мова, прекрасна й ласкава, як добрі лиця жінок, одягнених незграбно й убого, в ватяних темних куфайках і чорних «плисках», закутаних у товсті сукняні хустки, на ногах — самошйвні валянки і склеєні з трофейних автомобільних камер галоші — чуні, війна, руїна і ворожа зла воля і сила криком кричать з кожної жіночої постаті, та все ж безсилі перед незбагненним чаром цих чудотворних лиць, цих святих очей і небесних голосів, що пролунали мені на зимовій станції Бахмач тисяча дев’ятсот сорок шостого року райською музикою безсмертя мого народу.

Мамо рідна! Повертаюся до тебе не блудним сином, залитим слізьми каяття, а доблесним переможцем, в хвалі й у славі. Оксанонько! Чи ждеш мене, чи виглядаєш? Як ми вчили колись у школі: «Коли потяг у даль загуркоче…» А тепер уже не загуркоче, а при-гуркоче…

Поїзд ніс мене на південь, ближче й ближче до дому, вагони знов переповнені демобілізованими, вільними, як птахи небесні, людьми, веселий гамір, співи, спогади, а в мене горіла душа, і в голові безладна мішанина віршів з шкільних підручників, бадьорих фронтових пісень і тих мовби й неіснуючих, але сущих відчаєних наспівів, які принесло в безнадійному сорок другому до моєї роти поповнення з колимських таборів: «Далеко, край Охотского моря, где кончается Дальний Восток, я тружусь без нужды и без горя, строю новйй стране городок. Когда кончится срок приговора, в путь далекий я сразу пущусь. И на поезде в мягком вагоне я к тебе, дорогая, примчусь».

Не доходили м’які вагони до мого села. Та коли б і доходили, то не став би я їх ждати, бо стрибав у перший-ліпший, аби тільки їхати, аби котилося, аби ближче й ближче до дому. Солдат не перебирає. Немає поїзда — перевалюйся через борт попутної «полуторки», а там прилаштовуйся на колгоспну підводу, запряжену парою кінських скелетів, вибракуваних полковим ветеринаром наших наступаючих частин і щедро подарованих селянам «для зміцнення колгоспного ладу».

До мого села — ні залізниці, ні шосе, ні путящої дороги. Від степу темним валом нависають над селом розбагнені мало не до центру землі чорноземи, а з-за плавень холодно дихає Дніпро, який щороку заливає весняними водами всі нижні вулиці. Здавалося б: ось місце, яке могла б поминути війна. Ох, не поминула, не обійшла! Я написав мамі з Берліна і одержав відповідь. Мама писала: «Живемо в землі». Я нічого не розумів. Могла б пояснити хіба що Оксана, але з нею щось діялося ще загадковіше, ніж оті мамині слова. Я писав Оксані щотижня, а від неї — жодного слова. Не доходили мої листи?

Тільки тоді, коли моя підвода перевалила через гору Кучерявого, я збагнув страшне значення загадкових маминих слів «Живемо в землі».

Моє рідне село зникло. Не існував більше той прекрасний, неповторний світ, який жив у моїй душі всі ці роки, щез той маленький материк мого дитинства і моєї юності, який здавався колись мені безмежним, хоч і обмежувався з одного боку озером Круглим і Сосною (так звали ми великий сосновий бір), а з другого — Миронишиним озером і Дубиною (тобто старезною дібровою). Не було ні сосен, ні дубів, ні сотень білих хат, з безладною гармонійністю розсипаних по розлогій долині, ні кучерявих садків, які, навіть безлисті серед зими, завжди вражали таємничою поплутаністю свого віття. Село мовби провалилося крізь землю, і люди, які жили в ньому (коли тут взагалі хоч хтось залишився живий), теж пішли під землю, щоб жити тепер там і вже звідти далі робити те, що робили вони століття цілі й тисячоліття, всю свою історію: годувати світ хлібом.

94
{"b":"256163","o":1}