ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Бідні діти, — зітхнула тітка Марфа, — бідні, нещасні діти!..

Батьки завжди так: про себе не дбають, не згадують, не скаржаться на долю, все тільки про дітей, для них і заради них, всі болі, всі співчуття, всі надії й жадання — лиш для дітей, для них самих. Може, так і треба? І, може, це найбільша правда на землі? Бо коли поглянути навіть на такого благополучного чоловіка, як капітан Микола Сміян. Що він і як? Зберігся на страшній війні, калічило й перекалічувало, але не вбило, руки й ноги, хоч і не цілі, але є, груди в орденах, майбутнє—все в надіях: вибирай інститут до смаку, іди до вершин. Любов? Ось вона, може, найвродливіша дівчина на Україні, а може, й на цілому світі.

Все так і все правда, але це тільки з пташиного льоту. А коли спуститися на грішну землю, як ото я вчора спустився з гори Кучерявого? Тоді все зміниться вмить, і вже не буде самовдоволення, і щезнуть надії, і чорні хмари наповзуть на ясні обрії твоїх снів. Ти відчуєш, що тебе обчухрують, як зрубане дерево, відкидаючи гілку за гілкою, лишаючи самий стовбур та й то тільки для того, щоб розпиляти його, знищивши його цілість і сутність, тобто знищивши взагалі. Вмирає в голодних таврійських степах твій дід Микола, вмирає недовідомо, як сивий зимовий птах, і з цієї смерті починається твоє сирітство. Тоді гине батько, і сирітство твоє здіймає розпачливо руки до самого неба. Війна, окупація, мама з малим твоїм братиком западає в безвість, а тобі здається, що вже кінчається світ, хоч ти ще воюєш, б’єшся, борешся і не втрачаєш надій. Україна визволена, ти далеко від неї, але польова пошта приносить трикутничок від мами, і ти читаєш слова, яких не можеш зрозуміти, але душа твоя заплакала і затужила од тих страшних слів: «Живемо в землі». Хто ти і навіщо? Ти вже переможець, воїн і герой, та цього мало, тебе посилають ще далі, ти шукаєш там те, чого не втрачав, але віднаходиш свою єдину любов і вже повертаєш додому в хвалі і славі, щоб спіткнутися на першому ж домашньому порозі: цноту, яку ти так самовіддано оберігав, потоптано майже з такою принизливою буденністю, як варили гороховий суп у польових кухнях. Яка марнота! А тоді, навзамін марноті,—безмовна трагедія майора Михна. і п’яний смершівець Пивоваров, який ладен обкрутити колючим дротом хоч і весь світ — дай тільки йому відповідні розпорядження.

І ось я нарешті вдома, а тут усе в землі, і мама в чоловічому сіряці, і недогодований братік, і збезчещена Оксана. Що ж далі? Тисячі кілометрів пролягли між моїм рідним селом і тим підберлінським Потсдамом, де, мабуть, і досі таємно розкошують нікчемні пивоварови, та ось же існує невидимий зв’язок між цими, здавалося б, зовсім не з’єднуваними точками, і десь тут, в цьому нужденному світі землянок, існує свій Пивоваров, який володарює над душами і тілами безмежно, безконтрольно, безкарно.

Хто він?

Звісно ж, я не міг тоді піти від Оксани, жахався лишити її саму, без мого захисту, без моєї оборони.

Увечері тітка Марфа пішла, щоб поговорити з моєю мамою, сказати їй, де я, заспокоїти, розраяти, ну, і звичайно ж, нарешті порозумітися з нею або хоч виплакатися.

А я сидів над Оксаною і, щосили долаючи загрубілість свого серця, намагався перейнятися стражданнями її душі. Але всі ці намагання зводилися врешті до примітивного й упертого: хто він? Хоч коли подумати, то яке це мало значення?

Марксизм учить, що війни бувають справедливі й несправедливі. Щойно закінчилася, може, найсправедливіша війна в історії. і що ж? Справедлива закінчилася, а неправедна триває далі, ведеться вже й не проти народів, а проти кожного: і проти отих людей, що, живучи в землі, будують соціалізм, і проти моєї Оксани, і проти мене, виходить, хоч я нібито й переможець і герой.

Оксану бив дрож. Я вкрив її ковдрою, тоді зверху ще й своєю шинелею, тяжке сукно, пронизане духом велетенських просторів, поволі зігрівало Оксанине тіло, та чи ж зігріється її душа і чим зігріється? Хіба що словами.

Я не наполягав на розповіді, не домагався визнань, мовчки гладив Оксанині руки, терпляче ждав її слів, хоч знав усе й так.

Відправив її тоді саму, пустив у жорстокий світ без захисту, вмовляв сам себе, що так буде краще, що додому треба повертатися добровільно й з усіма, з тисячами і мільйонами, а не з непокірливими одиницями, яких жде недовір’я, зневага, а то й кара. Невже був тоді такий наївний? А може, дбав тільки про власний спокій, не хотів накликати на себе гніву начальства?

Оксана не докоряла мені. Може, й краще, що зазнала тої самої долі, що й мільйони цілі? і на фашистську каторгу, як усі, і з фашистської каторги теж, як усі. Тоді везли, як рабів, а тепер зустрічали, як рабів. Табори, колючий дріт, перевірки, підозри, погрози. Солдати, свої рідні, тюкали й свистіли на дівчат, коли ті були в штанях, обзивали «німецькими підстилками», плювали услід. Вже на першому кордоні біля Ельби перестали вони всі зватися людьми, а звалися «репатріантами», і так через усі кордони до самого дому, а тут теж ти тільки «репатріантка», з’явись у район до уповноваженого емгебе, здай репатріантську довідку і сиди в своїй землянці, не смій зворухнутися з місця, ще й хвали бога, що не опинилася в таборах, не заслали тебе у вічну мерзлоту, до моржів і тюленів. Вона спробувала похвалитися капітаном Сміяном, пригрозити ним. Кому? Не вони бояться — їх повинні лякатися всі. Якийсь капітан? Зітремо на порошок, на попіл, пустимо за вітром! Ти, нікчемна репатріантка, фашистська підложниця, ще наважуєшся нам загрожувати якимсь капітаном! Вона зламалася від нелюдського страху, що терзав її на всій хресній путі з неволі додому і терзав ще нещадніше вже й удома, де навіть рідна мати не могла помогти своїй доньці. Малий Марко похвалився їй, що Микола вже пише їм з Берліна, і дав адресу. Вона писала мало не щодня, але відповіді не було, та, може, і її листи забирав з пошти той страшний чоловік, що наганяє страх на весь район. Не було рятунку, не зоставалося надії. Страх поселився в її душі; заполонив, заволодів нею, обезвладнив, паралізував, той страх виявився могутнішим і за любов, і за справедливість усіх нас, переможців, це вже був страх не одинокої розгубленої душі, а та темна всезагальна сила, яка керувала всією країною і народом, умами, переконаннями, душами, вірою, словами і літерами, чорнилом і фарбами, світлом і тінню; цей страх робив рабами геніїв, слухняними дітьми героїв, возносив лакеїв і ламав горді натури.

Чого ж можна було вимагати від нещасної дівчини, наділеної єдиним даром — красою, що стала її прокляттям? Скільки й пам’ятала себе Оксана, вона несла свою красу, як тяжкий хрест, — ні радості, ні свободи, ні надій. Вічне переслідування, вічна гонитва, вічна втеча. То поліцаї, то німці, то американські негри, то вже й свої. Куди подітися, куди податися? Утекла б назад до тебе, так скільки ж кордонів і колючого дроту поміж нами! і вже коли й маленький лист не пролетить крізь ті загорожі, то як же пробитися душі людській?

Я не стерпів, зірвався:

— Хто він? Як його звуть?

— Не треба! Це страшний чоловік!

— Не такий страшний чорт, як його малюють. Ім’я! Невже ти думаєш, що в нас немає справедливості?

— Його звуть Полубара. Старший лейтенант. А тільки не зачіпай його, однаково нічого не доб’єшся.

— Оксанко, так не можна. З негідниками треба боротися. Он мати твоя, розказують, рогачем од поліцаїв одбивалася.

— А я не вмію! Така вже народилася. Ну, що мені робити? Ну, вбий мене, раз я така!

— Я вб’ю цього Полубару.

— Не зачіпай його. Це страшний чоловік.

— Я захищу тебе від усього світу — так і знай!

* * *

Марко тоді, здається, вчився в третьому класі, але й згодом я так і не вибрав часу, щоб спитати його, чи вчили вони в старших класах про війни справедливі й несправедливі. Забув, а треба було б спитати.

* * *

До Потягайлівки, нашого райцентру, було дванадцять кілометрів. Добиратися — на власних двох. Я вирішив піти до голови колгоспу Левченка. Може, дасть підводу, та й взагалі—рано чи пізно доведеться познайомитися. Країна повинна знати своїх героїв, негідників теж.

99
{"b":"256163","o":1}