ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

-- А, звідки вони в тебе?— поцікавився Карол.

-- А це вже, інша історія. — загадково сказав батько. Він, не поспішаючи потяг кілька разів люльку ,випускаючи в повітря, білі хмаринки диму, наче пригадував щось. Карол і Орелія терпляче чикали продовження розповіді.

-- Наше військо поверталось додому з перемогою.--- продовжив чоловік свою оповідку .— Під вечір, зайшовши до невеличкого селища, ми там остались на ночівлю. Повечерявши в корчмі, я вирішив перед сном, трохи прогулятись, і надибав невелику крамничку . Я зайшов, в середині було затишно і цікаво. Господарем виявився старий , сивобородий чоловік. Він був привітний та люб’язний, почав пропонувати мені усілякі дрібнички , донькам та дружині в подарунок. Ціни були не високі, я швидко купив все, що вважав за потрібне. Та коли вже зібрався іти, старий мене зупинив:

-- Здається , воїн, ти забув ще про один подарунок.

-- Для кого?--- здивувався я.

-- Для свого сина. — відповів продавець.

-- Але ж, я не маю сина.

-- Матимеш, через рік.

Старий дістав з шухляди оцей самий згорток і показав мені його зміст. Я одразу впізнав речі, і оторопів. Переді мною на столі, лежали той самий ніж , що врятував моє життя, та амулет. Прийшовши трохи до тями , я спитав у продавця:

-- Скільки це мені коштуватиме?

-- Достатньо, тільки твого чесного слова. — відповів він.

Я подивився з недовірою йому в обличчя і зрозумів, що він, не жартує.

-- Пообіцяй мені, що ніколи амулет, не буде окремо від ножа. Ще пообіцяй, що коли твій син виросте і захоче в перше, самостійно покинути домівку, щоб випробувати себе, ти не заборониш йому цього! Віддай в дорогу йому те, що я зараз тобі віддаю. Цей амулет убереже його від сил Темряви, а кинджал, захистить.

Закінчивши свою настанову, продавець віддав мені згорток. Я подякував і вийшов на зовні. Та як тільки за мною зачинились двері , крамниця щезла, наче її ніколи і не було.

-- Яка дивна історія. — тихо промовила Орелія. — То ти впевнений, що нашому синові потрібно іти в той проклятий ліс?

-- Так. — сухо відповів їй Сарман.--- І не збивай його, жінко. Краще, збери в дорогу.

Орелія зітхнула, та більше не сперечалась. Карол надів амулет на шию і почав роздивлятись подарунок. На медальйоні був зображений клинок, оповитий змією, на рукояті ножа було таке саме зображення. Сарман обійняв сина за плечі і прихилив до себе, йому до горла підступив клубок, і він через силу промовив:

-- Іди , хлопчику , туди, куди тебе кличе доля. Будь сміливим і мудрим на своєму шляху. Я вірю в тебе . Ніколи не зупиняйся на пів дороги, і не полишай розпочату справу, якою б важкою вона не виявилась. Мині, звісно, хотілося б, щоб ця мить не настала ніколи, але якщо так судилося, то нехай вже буде.

Надворі вже зовсім розвиднилось, коли батько з сином закінчили розмову. З хати вийшла мати з торбиною в руках, у неї на очах блищали сльози.

-- Не плач , мамо, я іду не на довго.--- спробував, її втішити, син.

-- Але ж, там якесь страхіття живе!

-- Як можна знати, що в тому лісі , якщо ніколи туди не ходити?— знизав плечима Карол . — Дивись, якого ножа подарував мені батько, з ним мені ніякий звір не страшний.

-- Хлопець правий, годі вже сліз. – втрутився в їхню розмову Сарман.

Батько поцілував сина у лоба, і плеснув по плечу, намагаючись підбадьорити. Орелія теж підійшла до Карола, і наче, зараз, вперше побачила його, перед нею стояв, вже майже дорослий, парубок. Хлопець вдався статурою в батька. Такі ж широкі плечі, сильні, звиклі до важкої праці, руки, лише обличчя видавало його вік, а особливо його темно-сірі очі, трохи насмішкуваті, і сховані за густими віями. Широкі вилиці, трохи загострене підборіддя підкреслювали трохи припухлі губи, які, навіть коли хлопчина сумував, здавалось все одно посміхались. Пасмо чорного волосся спадало на чоло, жінка поправила його, вона не знала як себе поводити, в перше в житті, їй доводилось прощатись з власною дитиною. Орелія затулила обличчя руками і тихо заплакала, до неї підбігли доньки, вони вийшли з хати, щоб проводити брата в дорогу. Дівчатам теж не хотілось, щоб їхній любий Карол, ішов з дому, але поважали рішення батька, і тому не сперечались .

-- Пішли. — штовхнув Карола в плече Сарман .—Я проведу тебе до околиці.

Коли батько з сином вийшли за ворота ,то першим, кого вони зустріли , був їхній сусід Іон . Він вискочив зі свого подвір'я, з виразом безмежної радості на обличчі.

-- О, а куди це ви, зібралися в таку рань? А я оце, до вас біжу, щоб повідомити гарну новину. Моя Федора , цієї ночі, подарувала мені сина.

-- Поздоровляємо, тебе, зі спадкоємцем! – вигукнув Сарман.

-- Дякую. Та все ж, куди ви зібрались?

-- Карол хоче подивитись, що воно таке, ліс.

Іон нічого на те не сказав, а так і залишився стояти з відкритим ротом, а батько з сином пішли далі. Та встигли пройти вони не багато , у них на шляху, з'явилась знахарка :

-- Не бійся за свого сина , чоловіче, боги не для того наділили його надприродною силою, щоб так рано забрати. Він, ще послужить людству!

-- Не знаю чому, але мені хочеться в це вірити, гадаю, ти це кажеш стара, не для того, щоб лише, мене, заспокоїти?

-- Ну що ти, Сарман. Ти ж знаєш, я слів на вітер даремно не пускаю.

Далі, Карол пішов сам. Батько залишився біля старої. Відійшовши трохи, хлопець озирнувся і махнув їм рукою. Він навіть подумати не міг, що бачить їх, в останнє…

2

Карол не відпочивав цілий день, йому хотілось як найшвидше дістатися до своєї цілі, далекого і таємничого лісу. Спочатку, він біг стежиною, що вела до тітчиного селища, але на пів дороги, повернув на захід, щоб зрізати шлях. Перш ніж іти прямо, через луки, Карол зняв обувку, бо вона б, одразу змокріла. Навкруги було безліч джерел, хлопцеві майже весь час, доводилось брести по воді. Та це, йому, зовсім не заважало, навпаки, приємна прохолода ніжила стомлені ноги, і допомагала подолати довгий шлях. Хоч Карол, поспішав як міг , до лісу, завидно, він не встигав. Вирішив заночувати в чагарнику, що йому трапився по дорозі. Юнак нарубав хмизу і розвів багаття. Сонце вже майже сховалось за обрієм. Розв’язавши торбину, хлопець дістав харчі , що йому зібрала мама в дорогу, і розіклав перед собою. В його уяві, постало її обличчя , стомлене і заплакане. Сумні очі, дивились якось жалібно, наче висловлювали, найпотаємніше бажання, ніколи не розлучатися з сином. Серце боляче защеміло, Каролові хотілось сказати мамі щось ласкаве, заспокоююче . Та образ зник, так же несподівано, як і з’явився. Їсти перехотілося, юнак силоміць запхав в себе шмат м'яса з хлібом, і ліг відпочивати. Сон прийшов швидко, але був не довгим. В кущах , неподалік, щось зашелестіло, хлопець, одразу, вскочив на ноги. Вихопивши свого меча, він пішов на шурхіт, підкрадаючись ближче і ближче, і раптом побачив їжака. Тваринка злякано причаїлась, надіючись, що можливо, її, не побачать. Каролові стало смішно .

-- Ну ти, і налякав мене. – звернувся він, до їжачка. --- Ніколи не думав, що така маленька тваринка, на таке, здатна.

Хлопцеві стало соромно, перед самим собою. Підкинувши в вогонь ще жмуток хмизу, він знову ліг біля багаття. Цього разу, спокійно проспав до самого ранку.

Ліс , який здалеку здавався суцільною чорною смугою, зблизька зовсім не лякав, він був дуже привітний, і веселий. Дерева махали тоненькими гілочками, бавлячись з вітром. Співали пташки, перекрикуючи одна одну. Духмяно пахли трави, стелячись під ногами суцільним, смарагдовим килимом. Карол побіг між деревами, чіпляючись руками за стовбури, він кружляв навколо них, немов хотів обійняти все навкруги, а коли втомився, впав у зелену постіль, і потонув в солодких пахощах. Хлопець, так пролежав довго, йому нікуди було поспішати. Сонце блискало в грайливих кронах, високо над головою, бавлячись сонячними зайчиками. Оговтавшись трохи від розмаїття, зовсім нових для нього почуттів, юнак пішов далі. По дорозі, він надибав невелике джерельце, струмочок з якого, біг в глиб лісу. Карол напився води , прохолодної і солодкої. Потім розміркував, якщо буде йти вздовж цього потічка , то ніколи не заблукає і спокійно зможе повернутись додому. Чим далі наш мандрівник заходив у глиб лісу, тим дужче розумів , який цей ліс, великий, старий , і можливо небезпечний. Відчуття захоплення, змінилось на тривогу. Дерева ставали товщами і вищими , їхнє широке гілля майже затуляло небо, не пропускаючи сонячного проміння, здавалось, настали сутінки. Під ногами вже не було зеленої трави, лише валялися сухі гілки і торішнє , опале листя. Стовбури, велетенських дерев, були покриті мохом. Потічок біг між ними, вимиваючи землю з під коріння, оголюючи його, наче кістяк покійника. Над головою у Карола пролетів якийсь великий птах, від несподіванки, хлопець трохи не впав. Серце калатало в грудях, але він швидко опанував себе, посміхнувся і здивовано подумав: «Невже мене могли злякати пташка і їжак? А я вважав себе сміливцем. Мабуть, на мене, так подіяла розповідь батька, про тих людей, що з відси не повернулись. Та про небезпеку, яку таїть в собі, цей ліс. Поки що, я, нічого страшного не зустрів, а боятися наперіть, безглуздо.» Розмірковуючи таким чином, юний мандрівник, прийшов до озерця, у яке впадав струмочок. Карол зупинився і вирішивши перепочити на його березі, та трохи перекусити. Відрізуючи кинджалом, якого йому подарував батько, кусень хліба, хлопець звернув увагу на те , що його руків’я співпадає з візерунком на амулеті, який висів у нього на шиї . Він відклав хліб убік, і стулив речі одна з одною, вони справді виявились одним цілим, і тепер, разом, виглядали як ключ дивної форми…

4
{"b":"270243","o":1}