ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Монах, который продал свой «феррари»
Я знаю ответы
Зеркальный гамбит
Триумфальная арка
Призрак победы
Исчезновения
Как стать королевой Академии?
Проклятое желание
Уродливая любовь
A
A

-- Нехай поплаче. Їй стане легше. — сказав Теймур.

-- Легше? Мені ніколи не стане легше!— крізь сльози закричала дівчина і сховала обличчя у Карола на грудях.

-- Вибач, я сказав не подумавши.

Плато, як і раніше, сидів поруч брата. На холодній, кам’яній підлозі, тіло охолонуло швидко. На Капера страшно було дивитися. Убитий горем болотник, з надією подивився на Карола.

-- Хлопче, оживи його, ти ж зумів оживити Мозуса.

У юнака, не вистачило сміливості відмовити, хоч він розумів, що навряд чи в нього щось вийде. Карол опустився навколішки, біля мертвого друга і поклав йому на груди руки. Він пригадав, як його навчала Марса і зібравши воєдино, весь свій смуток і біль, направив на нерухоме тіло. Кінчики його пальців почали світитися. Друзі з надією дивилися на все це, стоячи в нього за спиною, але як Карол не старався, Капер не пробудився від свого страшного сну. Мозус поклав своєму юному другові на плече руку:

-- Кароле, мабуть вже пізно. Його душа відлетіла в Світле Царство. Ти вже нічим не допоможеш.

Почувши ці слова, Плато наче збожеволів. Він вскочив на ноги і вихопивши свого меча, кинувся на ватажка. Теймур ледь встиг його перехопити і притиснути до стіни.

-- Ви не хочете, щоб Капер ожив! Вам байдуже до нього! У Карола вже майже вийшло, а ви, його зупинили!—з люттю кричав болотник.

-- Ні, Плато. — заперечно похитав головою Карол. — Мозус правий, я безсилий щось зробити. Мені не вистачає досвіду і вміння, а може, так повинно було статися, і у Капера така доля.

Плато потроху охолов і безсило опустив руку зі зброєю.

-- Треба забиратися з відси. До перешийка, не близька дорога, а там ми повинні бути вчасно, бо іншої можливості в нас вже не буде. — сказав Мозус.

Взявши мертвого товариша, мандрівники почали вибиратися з підземелля. Це було не легко, сходи були вузькими, а Капер досить важким і на підйом пішло багато часу. Вибравшись до тронної зали, друзі нарешті змогли перепочити. Події цього, нелегкого дня, сильно вимотали їх. Мозус важко дихав, йому не вистачало повітря. Він підійшов до зовнішніх дверей храму і відчинив їх. На півнеба, стояла вечірня зоря.

-- Скоро ніч, я і не уявляв що так пізно. У нас зовсім не залишилося часу.

-- Треба знайти якесь покривало, щоб нести Капера. Я його тут не залишу. — сказав Плато, голосом, не терплячим суперечки.

Та ніхто і не збирався перечити. Маленький загін рушив у ніч. Місячний і Сонячний камені освітлювали їм дорогу. Їх тримала в ручі Мілена, а чоловіки несли страшну ношу. Весь шлях вони майже не відпочивали. Ненаситні шорхи, кружляли навколо них, цілим натовпом. Світло каменів не давало їм наблизитись, а занадто сміливих, мандрівники зупиняли своїми мечами. Мертві підземляни, одразу ставали поживою, для своїх соплемінників. Мабуть за весь час подорожі Мілена не пережила такого страху, як в цю, останню добу їхньої мандрівки. Від утоми і морального виснаження, вона ледь пересувала ноги. Карол намагався, хоч трохи, притримувати її. На сході з’явилася світла смуга. Це означало, що невдовзі почне розвиднятися і зійде сонце, а до цілі їхньої мандрівки, ще було не менше трьох кілометрів. Та і підйом на гору, займе не мало часу. Мозус зупинився, всі інші теж . Вони чикали, що скаже ватажок.

-- Всі разом, ми далі не підемо. Підуть лише Карол і Мілена, вони молоді і швидко добіжать. Зі світлом у руках, шорхи вас не займуть.

-- Але ж, ви залишитесь у темряві!— зойкнула дівчина.

-- Нічого, якось воно буде. В нас є мечі, до сходу сонця ми протримаємось. — заспокоїв Мілу, Теймур. — Лише б ви, встигли вчасно.

Вугляр, ніжно, на прощання обійняв її, а потім потис Каролові руку. Хлопець і дівчина попрощавшись з усіма, побігли в бік пагорба, що здіймався посередині перешийка. Вони поспішали.

Поклавши під великий камінь, тіло Капера, друзі приготувалися до бійки і шорхи не заставили себе чикати. Повільно, як лякливі пацюки, вони почали підповзати з усіх боків, бридкі і голодні.

-- Ви тільки подивіться, скільки наплодилося цієї нечисті!— вигукнув Мозус.

-- Не дивно, що ця земля не в змозі їх прогодувати. — підтримав його Теймур.

Плато не сказав нічого, він замахнувся на найближчого до нього шорха і рубонув по ненависній істоті. Та це підземлян не зупинило, навіть власна смерть, для них була ніщо, перед можливістю поживитися.

-- Молодець, друже. — почув Плато, за спиною, схвальний голос ватажка.

Все яскравіше і яскравіше розгорялось на сході небо і це давало чоловікам надію на порятунок.

Карол і Міла бігли з останніх сил. Вони не мали права підвести своїх товаришів, яких покинули на поталу шорхам, не мали права підвести, всіх тих людей, що сподівалися на порятунок. Ось вони, вже почали підніматися на пагорб. Лізли обдираючи до крові руки і ноги, задихаючись від перевтоми. У головах паморочилось, перед очима пливли різнокольорові кола. Та все ж вершина, безупинно наближалась, наче сама ішла на зустріч, до молодих людей. Знесилені, вони сиділи , обпершись спинами один об одного. Мілена обличчям до сходу, Карол до заходу. Великий, блідий місяць вже до половини сховався за обрієм, а сонце все не з’являлось. Та нарешті перші, яскраві промені злетіли у височинь, юнак і дівчина звелись на ноги.

-- … і були там з ними,-- проказала Мілена,-- ніч і день.

-- Сонце і Місяць. — підхопив Карол.-- Любов одне до одного і ненависть до шорхів.

-- Їхнє власне життя і смерть товаришів. --- сльози перехопили дівчині горло, і вона ледве видавила з себе ці, останні, слова.

Молоді люди, підняли до гори, кожен свій камінь. В їхніх руках, вони розгорялися все дужче і дужче і ось два сліпуче-білих промені вдарили в небо. Світло від місяця і сонця, потяглось за ними і коли вони з'єднались, у небесній височині утворився вихор, який всіма барвами веселки освітив все навколо.

Від яскравого світла, шорхи розбіглися як таргани, по своїх норах. Мозус, Теймур і Плато як зачаровані, дивилися на те сяйво. Та ось вихор почав рухатись все швидше і швидше, наче закручував в себе все небо і впав вогняним стовпом, якраз на те місце, де стояли двоє закоханих.

Від вибуху, здригнулося все узбережжя. Півострів відколовся від великої землі, утворивши, широку і глибоку прірву, в яку хлинули води двох морів. Утворився пролив, що назавжди відділив шорхів від історії людства. Останнє, що бачили мандрівники, це сяйво, що огорнуло їх з усіх боків.

16

Карол лежав нерухомо, у дуже незручній позі. Єдине, що він зараз відчував, це те, що живий. Боячись відкрити очі, він ледь ворухнув пальцями руки. Потів глибоко вдихнув в себе повітря, в ніздрі вдарили терпкі, лісові пахощі. До нього почав повертатися слух, бо він на деякий час оглух, від сильного вибуху. Перше, що він почув, це дзюркіт струмка, десь під ним. Нарешті хлопець насмілився розплющитись. Сонячні промені, пробиваючись крізь густе, зелене листя, яскравими плямами вигравали на його одязі. Карол підвівся на лікті і зрозумів, що знаходиться у гнізді, яке сам для себе змайстрував, коли у перше потрапив до лісу.

У перше? Може він з відси нікуди і не йшов? Може все, що з нім відбувалося останнім часом, лише сон. Та ні! На ньому, надітий той самий одяг, що дали в поселенні на Старшій планеті. Хлопець обережно спустився у низ і вмився в прохолодній воді потічка. Карол провів рукою по обличчю і відчув на щоці шрам, що з’явився у нього, після бою з дивною істотою, в печері Місячного каменю. Карол підійшов до озерця і глянув на своє відображення, як в люстерко. На нього дивилася саме та людина, якою він відчував себе, останні кілька тижнів. Та чому він тут і сам? А, може і не сам і друзі десь неподалік?

-- Мілено! Агов! Мозусе, Теймур!

-- Не кричи, вони тебе не почують.

Почув юнак, у себе за спиною, знайомий старечій голос.

-- Орнагуле! Який я радий тебе бачити і чути, а я вже не знав що і думати.

Карол кинувся до старого, щоб обійняти його, але схопив руками лише повітря.

58
{"b":"270243","o":1}