ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

--- Хиба ми мріяли про таку мандрівку? --- дивлячись на хвилі, наче сам до себе, мовив Теймур. --- Тут поруч з нами повинні були бути наші дружини і діти.

--- Ця наша мрія обов’язково здійсниться! Ти лише вір у це. Ми, за ради наших родин, здолаємо будь які перешкоди. --- Карол поплескав друга по плечу.

--- Я пам’ятаю, коли ми вперше зустрілись, то відчували одне до одного лише неприязнь. Якби мені, тоді, хтось сказав що ми станемо найкращими друзями, не повірив би.

--- Наші долі міцно переплелись. Для мене ти не друг, ти брат мій. За ради тебе я життя не пошкодую. І впевнений, ти зробиш, якщо буде потреба, те саме.

--- Навіть не сумнівайся! --- посміхнувся другові Теймур.

Самі не усвідомлюючи того, друзі поклялись у вірності один одному до самої смерті.

Темхус розгублено дивився на немовлят.

--- Ну, і котра з них дитина чарівника?--- спитав він у жерців.

--- Не знаємо. Діти були разом в одній кімнаті, і щоб не помилитися ми забрали обох.

--- Ну добре. Відправте їх у стару фортецю і приставте охорону. Ще знайдіть їм няньку.

Жерці схилились у поклоні і без зайвих запитань вийшли. Темхус сів біля вогню. Дивлячись на ненажерливі язики полум’я, розмірковував: «Першу настанову Магри, я виконав. Та як знищіти в цих дітях все людське? Їм потрібний наставник, що зможе виховати їх в потрібному дусі.»

Наріта на хвилинку зупинилась щоб перевести подих. Важкий камінь тис на плече пригинаючи жінку до землі. Її тіло, все у синцях і подряпинах , ледь прикривав шмат брудної подраної ганчірки. За спиною почувся свист нагайки, це наближався охоронець-наглядач, Наріта рушила далі. Вона, як і решта загублених душ, мала безсмертне тіло, але це не означало що воно не страждало від болю, холоду і голоду. Страждання не припинялися ніколи. Непосильний труд, нестерпні умови життя, і постійне знущання охоронців доводили до божевілля. Та яким би не було страшним це буття, ще страшніше було стати жертвою для Магри. Бо коли тіло згоряло у всепожираючому полум’ї, душа залишалася вічно горіти у вогняному тілі божества і цим підтримувала його існування. По різних причинах душі смертних потрапляли в цей проклятий світ. Одні віддали їх за золото, інші за талант. Вони без роздумів погоджувались на такий обмін не розуміючи,що людське життя лише мить, а служіння Магрі вічне. Та були тут і такі, які страждали за ради щастя рідних і коханих людей. Наріта була однією з них. Коли її діти захворіли на віспу і помирали від гарячки, ніхто не був у змозі їм допомогти. Тоді жінці порадили звернутися до темних сил. Там вона одразу отримала допомогу. Але ж якою ціною? Діти швидко одужали, та жінка не довго цьому раділа. Одного ранку вона вийшла на ганок, перечепилась і опинилась тут, в Світі мертвих. Вона давно втратила відчуття часу. Тому не могла знати як довго знаходиться на цій сплюндрованій планеті. Жінка не плакала, не кляла долю, не намагалась вимолити прощення у Богів Світла і Добра, як це робили інші. Та якби і молилась, навряд чи та молитва, з відси долинула б до них. Єдине за чим вона жалкувала, це те, що вже ніколи не побачить своїх дітей. Наріта пішла за наступним каменем, і помітила що до копальні навідались жерці. Вони приходили сюди лише по нові жертви для Магри. Один з жерців вказав на неї. Наріта мимо волі обернулась назад, в надії побачити когось за собою. Їй не вірилось що прийшли саме за нею. Та позаду нікого не було. Плакати і просити помилування марна спроба, і вона приречіно пішла з жерцями. Невдовзі Наріта зрозуміла, що її ведуть не до головного храму, а зовсім у протилежному напрямку. Це дало їй надію, що для неї не все скінчено. Ішли довго. Жінка ледь волочила стомлені ноги, та їй нір азу не дозволили перепочити, аж поки не зайшли до старого, колись розкішного, замку. все що відбувалось далі, було як у вісні. Наріті наказали помитись і передягтись. Стільки води вона не бачила з тієї миті як опинилась тут. Рабам воду давали раз на день, і то тільки кілька ковтків. Блаженство огорнуло її понівечене тіло. Та довго ніжитись їй не дозволили. Прийшов охоронець і велів іти за ним. Вузьким темним коридором він провів Наріту до невеличкої кімнати. Тут стояли дві колиски, в них плакали діти. Жінка здивовано дивилась на крихіток. Як ці маленькі, невинні створіння опинились тут? Вони ж не могли продати свої душі.

--- Будеш їхньою нянькою. --- відповів на її німе запитання, охоронець. --- Якщо буде щось потрібно, звертайся лише до мене.

Наріта з розумінням хитнула головою. Охоронець вийшов, а вона одразу заходила коло дітей. Малечу треба було нагодувати і перевдягти. Ці крихітки нагадували жінці її власних дітей, і вона стала для них матір’ю. Вона не знала їхніх справжніх імен, тому називала як своїх --- Федію – Луна, а Севілу – Ніла. Все було б добре, якби не щоденні візити жерців. Темхус призначив їх наставниками для дівчаток. Діти їх боялись, особливо Луна. Вона тикала в наставників пальчиком і казала «кака». Няні великих зусиль коштувало заспокоїти її. Можливо як дочка чарівника, вона бачила їхню справжню подобу, та Наріта цього не могла знати. Та потроху, дівчинка призвичаїлись, і перестали звертати на це увагу, разом з нею заспокоїлась і Ніла. Малеча росла швидко. Жерці постійно казали їм, що вони діти Магри і повинні поважати і любити свою матір і повелительку. Вони вчили дівчаток канонам своєї віри. В цих канонах Магра була єдиним, всесильним божеством, і неповага до неї жорстоко каралась. Коли Луні і Нілі виповнилось по п’ять років, їм у перше дали до рук зброю. З того часу військові навчання стали щоденним обов’язком. Дівчата постійно були свідками нелюдського поводження жерців і охоронців з рабами. Темхус разом зі своїми поплічниками, намагались знищіти в них все людське, і перетворити на таких самих страховиськ, яв і вони самі. Бо коли останні людські почуття залишать їхні душі? Діти перетворяться на чудовиськ в людській подобі. Та все ж слуги темряви прорахувались, призначивши Наріту доглядальницею. Жінка розуміла що діти викрадені зі Світу людей, і потай розповідала дівчаткам хто вони насправді. Розповідала хто такі люди, і як хороше там звідки вони родом. Вечорами, заколихуючи Луну і Нілу, Наріта співала пісні, розказувала казки та легенди свого народу, дівчатка засинали з посмішками на милих личках. Та все ж просиналися в страшній реальності.

--- Мамочко Наріта, я більше не хочу вчитися вбивати. --- мовила до няньки, одного дня Ніла. --- Хочу бути такою, як люди з нашого світу.

--- Це добре, моя маленька! --- похвалила дівчинку Наріта. --- Та все ж, ти підеш і вчитимешся тримати в руках зброю. Щоб, коли прийде час, змогла повернути її проти наших ворогів. Ти зрозуміла мене?

--- Так, зрозуміла. Я запам’ятаю, ці твої слова. --- погодилась дівчинка, і обернулась до Луни за підтримкою. --- Сестро, ти думаєш так само як я?

Їй в обличчя глянули великі, сині очі, не по дитячому дорослі.

--- Я згодна з Нарітою. Ненавиджу цей світ так само як і ти. Але щоб щось змінити, в нас дуже мало сил. Тому підемо, і будемо навчатись з здвоєною енергією. Нехай наші вчителі, поки що, радіють.

Це була промова досить свідомої людини, а не дитини. Наріта була здивована, почувши такі слова від Луни. Вона ніжно пригорнула дівчаток до себе. По її щоках котились сльози. Що чекає на її вихованок? Чи правильно вона робить, навертаючи їх проти Магри? Жінка не мала відповіді на це питання, та серцем відчувала, що правильно!

--- Нехай Боги Світла і Добра благословлять вас. --- прошепотіла жінка, коли за її вихованками зачинились двері.

На обрії з’явились обриси острова Аммани. Карол до болю в очах вдивлявся в знайоме узбережжя, та навряд чи він його бачив. Він намагався розробити дієвий план порятунку дітей. Теймур стояв тихо поряд, і думав про щось своє.

--- Севіла. --- почувся позаду чоловіків хриплий голос Пека.

Карол і Теймур обернулись одночасно.

--- Що? Де Севіла? --- першим озвався Теймур.

5
{"b":"270247","o":1}