ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Історія м/т і лісового дива

Вступ. Знак м/т на карті життя

1

М/Т.

Багато вже часу спливло, відколи це поєднання двох літер набуло для мене особливого змісту. Для короткого начерку людського життя не досить почати від самого народження, треба піднятися вгору плином часу, та й крапку годі ставити в день смерті, треба йти далі. Бо коли хтось з’являється на світ, це справа не лише його власного життя та смерті. Адже кожен народжується в певному колі людей, до якого належатиме й сам, а коли помирає, то полишає щось тривкіше за самого себе

У такий начерк мого життя, схоже, міцно вписано і цей знак: М/Т.

Ідея, яку уособлює цей знак, часто спадала мені на думку ще до того, як знайшлося поєднання літер М/Т. Її закарбовано в усіх усюдах карти мого життя; на ній позначено і де був мій початок ще до народження, і нинішнє буття, і те, що буде пов’язане зі мною по смерті.

Карти життя, яке почалося до мого народження в селищі у лісовій долині і триватиме в майбутньому, по смерті, що чекає мене, найімовірніше, в місті. Знак М/Т має допомогти мені пояснити її до пуття.

Значно раніше, ніж винайшов знак М/Т, я осягнув зміст, вкладений у нього.

Коли мене попрохали намалювати це, я ще не встиг і подумати, а рука вже злетіла над папером. Це було насправді! І серце, яке то завмирало, то тріпотіло, і голова, яка не зовсім розуміла, що слід робити, і впевнена рука, яка вела лінію за лінією кольоровим олівцем.

Саме тоді я уперше й незаперечно відчув: людина, я сам — нескінченне троїсте диво.

Під час війни, коли я вчився у третьому класі початкової, чи, як тоді її називали, народної, школи, вчитель роздав по аркушу паперу для малювання, якого тоді вкрай бракувало, й сказав:

— Намалюйте, яким ви бачите, яким уявляєте світ, де живете.

А ми раділи, діставши чудовий папір.

Сам учитель білою, червоною та блакитною крейдою намалював на дошці «картину світу», що мала правити за взірець. Червоною крейдою зобразив Велику Японську імперію — Японські острови, Сахалін, Тайвань, Корейський півострів, та ще й Китай і чималу частину Азії. Над ними, у високості, оповиті хмарами — погруддя їхніх величностей імператора та імператриці. Картину було намальовано так, ніби дивишся на землю з неосяжної височини, де перебувають їхні величності. До речі, вчитель потім мав догану від директора, що недбало зобразив імператора та імператрицю.

Я теж намалював на своєму аркуші схожу картину. От тільки замість карти Японії та прилеглих земель у мене була лісова долина, а замість найясніших осіб — М/Т.

2

— Оце така твоя «картина світу»!

Вчитель молоснув мене просто в обличчя, та я мовчав. Адже річ не в тім, щоб розтлумачити «картину світу» вчителеві, який народився і виріс у приморському місті, а до села в лісовій хащі прибув за призначенням а в тім що така картина жила в моєму серці.

Я почував сильно, з гордістю: саме це — наш власний світ, саме такий наш світ — наша лісова гущавина, наше село в долині. Тоді в моїй дитячій душі ще не було цього, нинішнього, знаку, але, користуючись ним, щоб передати, як я мислив та відчував у той час, скажу: відчував, що ми живемо у власному світі від величною сінню М/Т.

Посеред аркуша на цій картині — оточена лісом живописна долина. Посеред долини — річка, на її ближньому березі — селище й поля уздовж дороги, на протилежному боці ростуть їстівні каштани та інші плодові дерева. Дорога в’юниться вподовж гірських закрутів вгору й угору, до «гірського висілка». Дрімуча лісова хаща на височині замикає видноколо.

Ретельно, поглядаючи то у вікно класу, що виходило на гори, то у вікно за коридором, що виходило на річку, я намалював спочатку сад, тоді змішаний ліс, потім зарості густо-зеленого кипарисовика, гайок криптомерій і, врешті-решт, первісну хащу, яка розкинулася на височині.

Високо в небі, над лісом і долиною я намалював оповиту хмарами велетку й велетня з дитину завбільшки. У велетки довге волосся, розсипане по плечах і спині, вона в просторому кімоно, довгому, аж по сховані у хмарах кісточки. Я б міг навіть назвати її на ім’я. Осікоме, Відлюдниця. Це ім’я велетки я чув у бабусиних казках.

Чоловік був набагато менший за Осікоме, Відлюдницю, він одягнений по- самурайському, в руці його — довжелезна рушниця. І про нього оповідають казки, але він залишив невитравний слід і в справжній історії села.

Це — Мейске Камеї.

Малюючи цю картину, я знав, що в схожих на міфи казках села в лісовій долині та оповідях, де казка мішалася з історією, Осікоме та Мейске Камеї не стоять поруч в одному часовому відтинку. Чому ж я все-таки звів їх докупи? Я конче потребував на картині цих двох — величезної жінки й чоловіка при ній, наче дитина. Я завважив, що в казках мого рідного села, що їх оповідала мені бабуся, завжди існує саме така пара героїв, жінка й чоловік, часом пліч-о-пліч, а іноді — й нарізно в часі. Я вбачав у цьому свою закономірність.

Тож зміст, який вчитель вклав у оповиті хмарами постаті імператора та імператриці в високості на власній «картині світу», я переосмислив стосовно нашого села. І передав той зміст через них — жінку, схожу на Осікоме, та чоловіка, схожого на Мейске Камеї. За часів Осікоме в селищі, звичайно, були чоловіки, гідні стати їй за пару. Та й на схилі сьогунату, за часів Мейске Камеї, що багато встиг чого зробити за своє коротке життя, була жінка, достойна Мейске-сана; вона діяла разом із ним, точнісінько так, як колись Осікоме.

3

Відтворюючи від самого початку безліч разів чуті від бабусі історії нашого лісового селища, щоб записати ті з них, де виступає Відлюдниця, Осікоме, та сама, що править мені за взірець «М» серед численних пар героїв, які я позначив поєднанням літер М/Т, я згадую: Осікоме, коли владарювала, віддала всі сили й знання, аби селище перебороло лихоліття важких днів зубожіння та занепаду після довгих щасливих років добробуту й розквіту відразу по його заснуванні.

Та коли я вперше почув розповіді про Осікоме, мені здалося: в нещасливі для села часи її правування, навпаки, спричинилося до того, що життя селян стало ще нестерпнішим і зайшло в глухий кут.

Серед іншого, Осікоме запровадила реформу, за якою мешканців селища позбавили власних землі, осель, навіть родин, перемішали це все жужмом, а тоді утворили нові поля, нові оселі й нові родини. Людям довелося жити з новими сім’ями та обробляти поля, ще вчора чужі.

Довелося не тільки позбутися власних полів та хатин, а й розлучитися з рідними та близькими.

Тоді моя дитяча душа сприймала Осікоме як жорстоку велетку, що силоміць накинула такі нелюдські нововведення. Тож не дивина, що пізніше, коли я натрапив на запис імені «Осікоме» ієрогліфами «велетка-страхолюд», це видалося мені цілком справедливим і доречним.

Але бабуся оповідала про Осікоме з глибокою шанобою та співчуттям. Адже коли Осікоме взялася відповідати за польові роботи та життя всього нашого села, воно вже оддавна зубожіло, люди бідували. Бо після його заснування минули довгі роки, тому навіть земля на полях втомилася та занепала. Осікоме ж заповзялася її відродити.

Наступної по реформі весни тямовиті юнаки, аби допомогти Осікоме в перебудові селища, запропонували дотепний і водночас химерний план, який мав здійснитися у першу ніч повного місяця. Тут, якщо знову вдатися до знаку М/Т, ці юнаки, чи, як їх називали в селищі, «молодий люд», стали для Осікоме ніби Мейске- саном у багатьох особах. Вони завели Осікоме до пагорба Покари за гріхи, що височів серед просторих заливних рисових полів униз по річці, за мостом посеред долини. На пагорбі Покари за гріхи, де завжди влаштовувалися сільські змагання з боротьби сумо, «молодий люд», як казала бабуся, «бавився у забавку» з величезною нагою Осікоме.

1
{"b":"284755","o":1}