ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Врятувала його від вогненної смерті лише злива, яка ринула крізь клуби пилу,

що густою пеленою здійнявся над видолинком, і загасила вогонь.

7

Попеченого в чагарях Руйнівника знайшла й доправила до схованки товаришів

Ооба. Вона ж приготувала чорну мазь змащувати опіки. Знадіб’я для мазі знайшлося

серед скарбу на волоках із залишків корабля.

Звідти ж принесли казан, і дівчата, навчені Ообою, наварили повний казан мазі.

— Коли мазі не лишилося, зварили ще, потім іще. Так що навіть нині вам,

дітлахам, опіки змащують тією давньою маззю, — казала мені бабуся: в мене щойно

загоївся опік на коліні. — Наша мазь зажила слави в околиці, бо загоює найбільший

опік так, що й сліду не лишиться, — вела далі бабуся, пучками пальців погладжуючи

гладеньку блідо-рожеву шкіру на місці опіку.

Бабуся ще розповідала, ніби поки готували мазь, Ооба самотужки витягла

попеченого Руйнівника просто під зливу, яка дедалі посилювалася, аби охолодити

опіки й не дати шкірі зарубцюватись.

А Руйнівник, хоч і слабким, наче комариний писк, голосом, проте віддав

товаришам наказ — не гаючи зайве часу будувати «сторожку».

Метрів за сто нижче від скелини і ліворуч порослий рододендроном схил гори

утворював залом. Там треба було зробити настил та навіс із колод та бамбучин, щоб

мати притулок від затяжних (Руйнівник це передбачив) дощів. Він переказав своє

рішення ледь чутним голосом, а дощ тим часом холодив його червоне від опіків тіло.

Попри зливу, що хлющила, віщуючи довгі дощі, у найвищому місці прискалку

зробили настил і винесли туди з ніг до голови вимащеного Руйнівника. Щойно

скінчивши наказ, Руйнівник зомлів від надмірного болю.

Обережно, щоб не завдавати зайвих страждань, Ооба обхопила його мокре від

дощу тіло, перенесла під великий гостролист неподалік та вимастила охололою

маззю. Коли Руйнівник лежав на заломі скелі, то нагадував чорну мумію або лялечку

комахи. Навіть очі йому вкривала хустинка, просякнута маззю, що робило цю

схожість ще більшою.

Ні давні друзі-юнаки, ні нові товаришки-дівчата не могли зрозуміти, жевріє у

Руйнівникові життя чи він помер від сильних опіків. Лише Ооба не відходила від

Руйнівника, що лежав, вимащений чорною маззю, вгорі на прискалку, наче на якому

божнику.

Всі п’ятдесят днів, поки тривала злива…

8

Коли бабуся ще була здорова й розповідала мені казки нашого селища, то

інколи намагалася піддурити мене, щоб потім разом зі мною посміятися, як я,

спіймавшись на гачок, скажу щось недоречне, її хитрощі, однак, були досить

невигадливі, щоб я міг швидко помітити свою помилку.

От, скажімо, розповідаючи про «сторожку», бабуся сказала, що під час

п’ятдесятиденної зливи поміж гір залягла така густа, непроглядна імла, що

величезний дах «сторожки» між схилами гір годі було здалеку вгледіти.

Тут я мав помітити: раніше вона казала, що через багатоденну зливу

«сторожку» зводили з колод та бамбука попід скельним заломом. До мого сміху охоче

приєднувалась і бабуся.

Але зараз мені здається: такі дрібні неточності, скоріше, зумовило те, що казки

походили з різних джерел. Сама бабуся слухала їх у різних варіантах, тому й прагнула

переказати мені це розмаїття у всій повноті.

Якось я спробував розповісти бабусині історії дідам Апо та Пері —

евакуйованим до нас під час війни близнюкам — фахівцям з небесної механіки.

Їхні прізвиська походили від слів «апогей» та «перигей», почутих від них, коли

вони розігрували для дітлахів з нашого села і гірського селища сценку про те, як

обертається Місяць навколо Землі. Побоюючись, що освічені чужаки можуть

насміятися з мене, я вмисне вибрав казку, гідну, щоб похвалитися, — про те, як

висадили в повітря скелину, що перепинала «шийку» долини. Близнюки-вчені, які,

хоч їм і було лише під сорок, мали великі залисини та червоні й витягнуті, мов у

качкодзьоба, губи, відказали мені обидва разом:

— Що ж, цілком могло бути!

Цим вони заохотили мене розповідати їм уже впевненіше ще деякі чуті казки.

А тоді блюзнюки-вчені наввипередки заходилися пояснювати, як саме це могло бути.

Виявилося, що на поверхні зваленого в купу каміння завжди міститься

критична точка. Приклавши до неї певне зусилля, неважко розвалити всю купу.

Таким чином, скелина знаходилась якраз у критичній точці греблі, яка перетинала

гірські схили.

На п’ятдесятий день зливи у «сторожці», що вкрилася шаром різнобарвної

плісняви, Ооба переказала всім, як Руйнівник, лежачи, мов чорна мумія, сказав

сповненим спокійної сили голосом:

— Дощ кінчається, час до роботи!

Прибігши мерщій до Руйнівника й оточивши його зусібіч, юнаки та дівчата

побачили, як, наче метелик — кокон, Руйнівник з хрустом розірвав ізсередини чорний

шар висхлої мазі.

І назовні раптом з’явилося його тіло, без найменшого сліду від опіків.

9

Коли Руйнівник, який п’ятдесят днів оклигував від опіків під шаром чорної

мазі, підвівся, вилискуючи тілом, сповнений нової життєвої сили, його юних друзів і

подруг пойняло не здивування, як від чогось надзвичайного, неймовірного, а

бурхлива, безмежна радість. І не даремно прилинула до них наснага від слів

Руйнівника, бо передвістя цього вони виразно відчували вже за кілька днів до цього.

— Повінь змила всіх переслідувачів, тож ніхто не завадить нашому будівництву,

яке почнемо вже завтра. Тож за роботу! Годі нам празникувати!

Передвістя і справді були очевидні.

Сморід, що діймав юнаків та дівчат під час п’ятдесятиденного перебування під

навісом, зведеним метрів на сто нижче «шийки», колись відгородженої нині знесеною

скелиною від мочарів, поволі слабшав. А в останні днів десять майже втратив

відворотність і нагадував про себе, лише коли вітер, що сіяв дощем, змінював

напрямок. Та й сам дощ останніми днями лише тихенько шелестів, наче напровесні,

коли розпукуються бруньки й проростає трава.

Наступного досвітку дощ ущух, свіжий вітерець на очах розганяв білі хмари,

вивільняючи блакить. Хлопці й дівчата парами повиходили з-під навісу на прискалок.

До цього, власне, йшлося всі п’ятдесят дощових днів, та тільки першого погожого дня

вони наважилися вийти отак, перед людські очі. Усі гуртом зійшли на новий берег

плюскотливої і трохи каламутної річки. Тоді понад водою проминули «шийку», що її

п’ятдесят днів тому перегороджувала скелина, і вийшли на місцину, де згодом у

долині звелося селище.

Я і тепер можу виразно відтворити в пам’яті чудовну картину, яка відкрилася

юнакам та їхнім подругам під час цього «вступу до фортеці».

Пам’ятаю її, бо бачив на власні очі ще малим. Бачив, немов згори, з-понад лісу,

і молоді пари, які вступають на землю, де зводитимуть селище.

Цей спогад пов’язаний із баченим під час подальших бабусиних легенд про

виникнення селища. Кажу «легенд», бо, згадую, перехід від ніби правдивих історій

про вигнання з призамкового міста та морську подорож уздовж берега й річищем до

дивовижних оповідок про підрив скелини, яка перепинала дорогу, відворотний

сморід, п’ятдесятиденну зливу я сприймав, либонь, не без втіхи, як початок легенд…

Розповідаючи про те, як зводилося селище, бабуся одного разу порадила мені

звернутися до панотця-настоятеля:

— Навідайся якось до нього, нехай він покаже тобі в храмі ширму з картинами

пекла, бо там достеменно намальовано, яким спочатку було наше селище.

10
{"b":"284755","o":1}