ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Тож я і пішов сам до храму — не на роковини смерті Будди, не на свято

поминання небіжчиків Бон, а звичайнісінького собі дня — подивитися картини пекла.

І побачене там надовго закарбувалося в моїй пам’яті.

10

Спочатку здається, ніби на картинах пекла — кратер величезного вулкана,

зображений з пташиного польоту.

Але найвище місце будь-якого кратера — голий гребінь гори. А тут червона

поверхня гори переходить у зелень лісу, хащі буяють на всій верхній частині картини.

Під лісом, за червоним схилом гори — долина, точнісінько як наша, де стоїть селище.

Гола, забарви паленої вохри, земля наче аж пашить жаром. Язики полум’я,

намальовані де яскравою, де блідою кіновар’ю, — немов пасма морської капусти, що

знехотя коливаються на воді.

Під височенними стовпами вогню за дівчатами у коротеньких червоних

спідничках-косімакі женуться молоді чорти в оперізках-фундосі: на їхніх тілах, наче

рубці, — западини поміж напнутих м’язів. Таке враження, ніби і ті, й інші, захоплені

чи то якоюсь грою, чи то напрочуд приємною спільною працею.

Я зразу відчув, хоч і був ще дитиною, що ті чорти й дівчата — люди, які

будували наше селище в долині, а картина зображує їхню гуртову працю на новій

землі, куди вони прийшли, коли скінчилася злива.

Це перше враження так вкорінилося, що далі я сприймав інші фрагменти

картин як ілюстрації, хоч і химерні, до бабусиних розповідей, тому відчував не

острах, а приязнь біля картин на розмальованій ширмі при стіні в дивно довгастій

кімнаті обік головного храмового залу.

На землі, яка відкрилася, коли злива змила багнюку, накопичену в долині,

схожій на червону глиняну ступку з темно-зеленим окрайцем лісу, треба було розбити

заливні поля. А схили, де через смердючі випари з мочарів нічого не росло, придалися

б для полів суходольних.

Отак порадив Руйнівник і сам очолив своїх товаришів для роботи.

— Поспішайте, працюйте, геть відпочинок! Для того й хлющило цілих п’ятдесят

днів, аби ви перепочили як слід! — закликав друзів Руйнівник, який уже був не просто

одним з громади, а справжнім, визнаним ватажком.

Його задум був ясний. З незапам’ятних часів і аж дотепер отруйні випари з

мочарів не пускали рослинність з пралісу вниз, у долину. А тепер, вивільнившись,

рослини чимдуж ринули схилом. Якщо допустити, щоб досі голі схили і нова пласка

ділянка в улоговині заросли, розчистити їх при обмалі робочих рук буде годі.

Ось чим переймався Руйнівник. Він боявся, що буйна рослинність, яка шалено

кинулася в ріст, відтіснить їх на дно видолинка, так що, врешті-решт, залишиться

тільки вузенька смужка ріні вздовж річки. А може, й там уже поповзли навсібіч

нестримні пагони лози.

– І справді, в давнину окрайка лісу (так називалася найнижча смуга первісної

хащі) була куди вище, ніж: зараз! — казала мені бабуся.

А я бачив у картинах пекла тодішню карту нашої долини, що підтверджувала

бабусині слова.

11

Руйнівник розумів, що тепер, коли смердючі гази з драговини вже не

підіймаються, окрайка лісу буде швидко насуватися на долину. Хоч він із

товаришами працював до сьомого поту, розчищаючи землю від повалених під час

зливи дерев та каміння, та все ж рано-вранці, до початку робіт, і смерком він ще й

сам-один вибирався до окрайки лісу саджати дерева. Схоже, що вже тоді Руйнівник

призвичаївся працювати, хоч і задля засновуваного з товаришами селища, проте

самотужки.

Один із способів захиститися проти виверження вулкана полягає в тому, що

влаштовують лісозахисну смугу, яка має протистояти поширенню вогню.

Певно, і Руйнівник, щоб запобігти навалі дикоростучих лісових рослин,

насаджував дерева від долини, щоб селище могло регулювати розбуяле зело. А

накопичена у пралісі віковічна сила нехай переходить визначену Руйнівником межу і

спускається в долину…

До смуги, якій Руйнівник призначив бути нижнім від долини краєм лісу, можна

було у будь-який бік від селища дістатися пішки за той самий час. Великим поземним

кільцем на узвишші довкола долини було висаджено лакові дерева. Потім ці

велетенські дерева стали багатющим джерелом сировини, яка йшла на виготовлення

за власним способом рослинного воску. Але задум Руйнівника насамперед полягав у

тому, щоб поставити перепону навалі лісу. Аж потім він надумав висадити ще смугу

лакових дерев, аби захистити селище від ворогів; тим, щоб дістатися долини, треба

було б долати цю смугу, дихаючи отруйними випарами лакового дерева.

Багато дерев посадив Руйнівник. Деякі з них, справжні велетні, ще можна було

бачити з долини, коли я був малим. А наостанок Руйнівник посадив для власної

розваги тополю на пагорбі посеред долини.

У підніжжі пагорба, попід корінням тополі, яка швидко пішла в ріст, був

широкий прискалок. Кутастий край прискалка, званий «приступка з десять мат», і

тополю було видно з будь-якої точки долини. Метрів за десять над землею стовбур

тополі спотворював наріст, і, якщо дивитися знизу, здавалося, ніби в цьому місці

стовбур зігнуто під кутом. Але згори, з-над лісу, було помітно, що зігнутий та

викручений у бік лісу весь стовбур тополі.

Бабуся казала, що то — наслідок щоденних «вправ» Руйнівника.

Кожного ранку, щойно займався день, Руйнівник виходив на «приступку з

десять мат» поглянути, чи не коїться в долині чогось недоброго. А потім починав свої

вправи: відступав гребенем від пагорба до долини, розбігався й перестрибував через

тополю, приземляючись на «приступці». Росла тополя, ріс і Руйнівник, поки не став з

такою силою перелітали через верхівку дерева, що вже важко було повернутися на

землю. Тому й почав, перестрибуючи тополю, хапатися за неї і робити оберт навколо

стовбура, аби приземлитися на прискалку.

Тополя рік від року росла. Але ріс і Руйнівник — це звалося «звелетніння».

Бабуся не пояснювала, як саме «велетнів» Руйнівник (це тільки посилювало

відчуття казковості її розповіді), казала лише, що поступово він перетворювався на

богатиря, куди більшого за звичайного чоловіка, що мене, власне, цілком

задовольняло.

Від надмірної сили «звелетнілого» Руйнівника, який щоранку хапався за

стовбур, на могутній тополі утворився наріст на висоті метрів із десять від кореня, а її

стовбур зігнувся й викрутився.

— Руйнівник розбігався, аж земля стугоніла під ним, а тоді стрибав через

тополю, хапався руками за зігнутий стовбур коло наросту й робив повний оберт. Ту

«вправу» варто було подивитися!

Так розповідала мені бабуся співучим голосом.

12

Крім саджання дерев, поки зводили селище, поставали й інші роботи, якими

займався лише Руйнівник, що спершу працював пліч-о-пліч з товаришами. Справа,

яку він здійснив біля входу в долину, показала, що Руйнівник знається на вибухівці

(хоч те, що він сам постраждав від вибуху, засвідчило й іншу, гіршу рису його вдачі —

схильність до нерозважливих вчинків, навіть шкідливих іноді).

А тепер виявилося, що Руйнівник цікавиться риболовлею і тямить у цій справі.

Після вибуху річка потекла заглибиною, утвореною в скельному підніжжі гір,

біля «шийки» лишилася глибока вирва. А трохи нижче, де скеля була непошкоджена,

розкинулося мілководдя. Обабіч нього і зараз є ринви, що їх, як кажуть, вирубав

долотом сам Руйнівник. Мілководдя те разом із ринвами за мого дитинства ще

11
{"b":"284755","o":1}