ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

залишивши людям незліченні та корисні приладдя, пішов до неба, поєднавшись

перше зі своїми давніми друзями, нагадує легенду про Спритника.

В ті часи Ооба грала роль матріарха, відповідно до вчинків Руйнівника.

Так, Ооба, поза сумнівом, була необхідним «М» до Руйнівникового «Т». Адже

це вона, його братова, врятувала Руйнівника та його друзів, вигнаних за сваволю з

призамкового міста, підготувавши потаємну втечу дівчат від батьків-піратів.

Це вона працювала, наче тінь, поруч із Руйнівником під час забудови селища.

І саме вона забезпечила гідне завершення праці Руйнівника та Будівничих на

«дорозі мерців», звідки в ніч весіннього рівнодення при повному місяці вони

покрокували просто до неба. Наступного дня Ооба прийшла до села розповісти про

це. Зібравши давніх подруг-остров’янок, яким уже теж минуло за сто років, та їхніх

домочадців, сповістила, що їхні чоловіки, засуджені на довічну каторгу, спокутували

всі провини й разом з Руйнівником відійшли «на той бік».

Цей вчинок Ооби після зникнення Руйнівника та Будівничих вкрай важливий,

бо якби парубки з «молодого люду» не побачили дивну нічну процесію, хтозна, чи не

подумали б сільчани, що після завершення робіт Руйнівник потруїв колишніх друзів

зіллям зі свого «саду ста трав» та й поховав їх десь у непрохідній пущі.

Ооба сповістила також, що ділянка посеред долини (яку ще до переселення

Руйнівника до лісу виділили йому та самій Ообі) віднині переходить у спільну

власність сільської громади. А «молодий люд» звів там дім для зібрань на честь

відходу Будівничих та дивовижної могутності Руйнівника, яка вражала всіх і надалі.

Ооба та її товаришки-остров’янки, нині бабусі та прабабусі «молодого люду»,

вирішили гуртом, що розповіді про діяння Руйнівника неодмінно мусять дійти до

нащадків, їхні перекази впевнили селян, що навіть ті вчинки Руйнівника, які колись

видавалися навіженими, насправді сприяли розквітові заснованого ним селища у

гірській долині.

Ці перекази й стали згодом передаватися з покоління в покоління, з уст в уста.

Ооба ж звернула увагу, що на лакових деревах, висаджених колись

Руйнівником для захисту долини від ворога, визріває безліч жовтаво-брунатних

плодів. Відтоді й почали виробляти в селищі рослинний віск так, як навчив

Руйнівник. Спершу його робили вручну лише старі жінки в будинку для зібрань. Але

саме тоді було закладено підвалини розквіту цього промислу, і наше селище свого

часу забезпечувало воском усю Японію. В міру того, як воску виробляли все більше,

дім для зібрань розбудовувався.

Він дістав назву «воскова комора».

23

Отак минав час у селищі після відходу Руйнівника та Будівничих. Селяни вже

не надривалися на роботі, бо не було більше Руйнівника з його химерними задумами,

як-от мощення «дороги мерців».

У серцях «молодого люду», який був свідком суду над Будівничими за всі їхні

провинності, що передував «дорозі мерців», міцно закарбувалися діючі у селі закони.

Тож, якщо з’являлися злочинці, судив їх особливий комітет, куди входив весь

«молодий люд»; він і визначав належну кару. Найтяжчим злочином вважалася зрада,

хоч і незумисна, або ж «шпигунство». Це означало, що мешканець селища упускав до

річки щось здатне виказати жителям пониззя, що в долині мешкають люди.

І тепер, уже без невсипущого нагляду Руйнівника, численне начиння з трави та

бамбука у «великій загаті» вдосконалювали, так що воно придавалося і для риболовлі.

Завдяки старанням невгамовного «молодого люду» селище мало багатюще джерело

білкового поживку.

Пам’ятаєте, Руйнівник щоранку робив «вправи», тобто розганявся гребенем

гори, який вистромлювався у долину, робив оберт навколо тополі і приземлявся на

«приступці з десять мат», тим часом роздивляючись, чи не загрожує якась небезпека

долині. Нині замість цього «молодий люд» створив іще один комітет — захисту від

зовнішнього ворога. В нього увійшли всі до одного парубки. Комітет було розбито на

десять загонів, і щоранку один із них обходив долину.

Звичайно, вони не могли, як «звелетнілий» Руйнівник, обертатися навколо

кривої тополі, ухопившись руками за стовбур над наростом. Та коли цілий загін

ставних, один в один, хлопців, онуків та правнуків богатирів-Будівничих, розбігався

гребенем та хвацько зістрибував на «приступку з десять мат», це таки чула всенька

долина.

І Ооба, якій уже перевалило за сто років, і її подруги з «піратського острова»,

одна по одній вмирали. Але як виробляти віск, вони переказували дівчатам, тож цей

промисел не занепадав. Коли я був малим, у нашому селищі вже не топили воску.

Ручної роботи свічки, хтозна-чому, виробляла лише одна родина та й то в сусідньому,

нижче за річкою, селі. А в нашому селищі була родина, яка з діда-прадіда збирала

плоди лакового дерева. Хлопці з тієї родини, до речі, ніколи не труїлися їхніми

випарами.

Кожної осені, на прохання свічкарів із сусіднього села, вони видряпувалися на

могутні лакові дерева й залюбки вибирали у підвішені до паска кошики китиці

жовтаво-брунатних плодів.

Але коли дехто з хлопців, що не належав до їхнього роду, спробував зробити те

саме, то вони потруїлися і, здається, мало не посліпли всі.

За довгий час, відколи Руйнівник із друзями вирушили «на той бік», було

прокладено потайний шлях через гори повз верхів’я річки до провінції Тоса. Туди

почали возити на базар чудовий рослинний віск, вироблений у селищі, а звідти

привозили всіляке добро.

«Молодий люд» створив ще один комітет — планування та сприяння торгівлі,

куди знову ж таки увійшли всі парубки; комітет стежив, аби торгівля приносила зиск

усьому селищу.

— Розумієш, «молодий люд» як міг намагався гуртовно робити те, що раніше

самотужки здійснював Руйнівник, — розповідала мені бабуся.

24

До цього місця все, що казала бабуся про Руйнівника, було мені, хоч і малому,

добре зрозуміло. Але далі почалася оповідь, повна дивних загадок і водночас чарівної

і бентежної притягальної сили. Про зовсім іншу долю Руйнівника. У ній на

Руйнівника чекала жахлива загибель.

І анітрохи не схожа на виправу «на той бік» «дорогою мерців» у мерехтливому

сяєві повного місяця на весняне рівнодення.

Бабуся почала розповідь без жодного вступу, навіть не намагаючись відвернути

моєї уваги від того, що вона суперечить попереднім легендам про Руйнівника:

— Селяни, раді тому, що з року в рік зростає виробництво воску, що прокладено

торговий шлях через гори, взялися розбудувати «воскову комору». І якраз слушно, бо

в ній зміг оселитися Руйнівник, коли повернувся в долину!

Я одразу ж перебив бабусю запитанням:

— Але ж ти сама казала, що Руйнівник вирушив «на той бік» разом з друзями-

Будівничими!

Бабуся відказувала:

— Хто міг піти «на той бік», той може й повернутися звідти! Щовечора

Руйнівник засиджувався допізна у «восковій коморі», читав, а тоді виходив із

свічником у руках вмиватися. Він помітив, що краплі воску зі свічки, коли падають у

глечик, розпливаються на воді, наче білі квіти.

Відтоді й почали у нас по-новому топити віск. Хіба ж із цього не ясно, що у

«восковій коморі» таки мешкав Руйнівник? Та і як могли молодики самотужки

прокласти торговий шлях через гори у краї, про які ніколи й не чували? Невже

незрозуміло, що їх скерував Руйнівник?

Отож, як оповідала бабуся, у кімнаті в закуті «воскової комори» жив собі сам-

один, хтозна-допоки велетень-Руйнівник, якому вже минуло сто з добрячим гаком

16
{"b":"284755","o":1}