ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

насадив колись Руйнівник. Позаростали бур’яном дальні від житла поля. Обсипалися

береги рівчака, яким вода з джерела на окрайці лісу текла в село. Дорога

розтріскалась і поросла травою. У повітрі знову запахло затхлими мочарями, як і

колись, коли ще не прибрали з дороги скелину…

І от через три роки такого занепаду мешканці селища й «висілка» немов ураз

прокинулись.

А причиною цього був сон, що його побачили всі водночас. У тому сні людям

явилася Ооба, щоб переказати звістку. В серці кожного, хто бачив її уві сні,

закарбувалося:

«Руйнівник, який пішов «на той бік», проголошує, що тисячоденна жалоба по

ньому скінчилася, кожен мусить взятися до визначеної йому роботи».

Ще не зійшло сонце, а люди кинулися до роботи.

— Аж подих спирало! — зітхала й тут бабуся.

Замість працювати, як раніше, поодинці, селяни збивалися в гурти. Найперше,

а це вимагало багатьох робочих рук, треба було опорядити «велику загату». За три

роки «загата» захиріла й розвалилась, її слід було негайно відновити. «Великою

загатою» перетнув колись річку Руйнівник, щоб за течією не спливла жодна дрібниця,

яка б могла виказати людям у пониззі, що в глухому лісовому закутку, в гірській

улоговині, де тече річка, теж живуть люди.

Коли ринви обабіч «великої загати» розчистили від плавника та всілякого

мотлоху, в річці аж закишіло гольців та кунджі, які досі не могли проплисти знизу.

Жінки та дітлахи черпали рибу на мілководді бамбуковими кошиками. Риби було

вдосталь, тож люди, яким після нічного сну повернувся апетит, мали досхочу давно

не куштованого білкового поживку.

Водночас усі переймалися, як це вони допустилися, щоб аж три роки загата

розвалювалась; адже таємниця, що вони живуть у долині, могла кожної миті

розкритися.

Дивувалися пробуджені люди й силі пралісу, що переступив уже «дорогу

мерців» і підступав під поріг. Поки байдикували та дрімали аж три роки (зараз вони

це виразно бачили), стріхи обвилися повзучою травою, крокви пообростали грибами.

Колодязі обміліли, а де вода лишилася, то стала каламутною і непридатною до

пиття; людей рятувала лише вода з джерела край лісу, що доходила рівчаком.

Сливи, груші, каштани, про які дбав, поки жив, Руйнівник, здичавіли, плоди

стали маленькі й тверді. Здичавіли навіть ячмінь та рис!

Мешканцям селища та «висілка» лишалося одне: щосили взятися до роботи,

щоб відвоювати в лісу колишню родючу землю.

Коли ж сільським справам було дано якийсь лад, схожий до встановленого

Руйнівником, сільська старшина вибралася на могилу, до його похованої голови, наче

звітувати.

Який же був їхній подив, коли вони побачили, що посаджена недавно тополька

розрослася і в її затінку може сховатися людина!

І стовбур її вигнувся у бік лісу, мав навіть наріст. Те дерево, зване нащадком

Руйнівникової тополі, я бачив теж, ще за свого дитинства.

Розділ 2. Осікоме, «Рух повернення до давнини»

1

Я вже переказав дві різні легенди чи то про загибель, чи то про виправу «на той

бік» Руйнівника.

Щоб далі відтворювати легенди й історію свого селища, я мушу долучити ще й

третю, інакше не в’яжуться кінці з кінцями.

Нічого дивного, як на мене. Ще слухаючи бабусині розповіді, я впевнився:

скільки б не було всіляких переказів про ті ж самі події, вибрати єдино вірний і

відкинути решту неможливо.

Може, найкращим, що я виніс із бабусиних розповідей, якраз і була здатність

вільно й природно сприймати одночасно різні варіанти однієї й тієї ж розповіді.

Велетка на ім’я Осікоме — важливий персонаж оповідей про «рух за повернення

до давнини», запроваджений молоддю, і про інший, ніж той, що я вже описав, перехід

«на той бік» старих Будівничих — приятелів Руйнівника за часів гультяйського життя

в призамковому місті та поневірянь у пошуках благодатної обітованої землі.

Важливе в оповідях і те, що в часи задуманих і впроваджених Осікоме та її

спільниками реформ і спільної праці всі Будівничі були ще при доброму здоров’ї, а

Руйнівник давно пішов «на той бік» і, як вірили в селищі, лише дух його перебував

десь у гірській хащі в корінні дерев. Разом із Руйнівником упокоїлася Ооба.

Тож коли в долині почала діяти Осікоме — жінка дивовижних здібностей, у

селищі не лишалося нікого, хто міг би, принаймні самотужки, ставити їй чоло.

Коротше кажучи, «рух за повернення до давнини» — це перебудова з метою

викорінити збочення та викривлення, яких потроху накопичилось у житті селища й

«висілка» від часу мирного землеробського життя.

У це всім серцем вірив «молодий люд», що стояв на чолі сільської громади.

Осікоме, яка на початку з-поза спин «молодого люду» скеровувала рух, а потім,

вже не криючись, впроваджувала власні реформи, навряд чи була простодушною, як

молодь, але також, принаймні в загальних рисах, вірила в це. Конкретний зміст «руху

за повернення до давнини» полягав у відновленні життя, коли люди ще тільки

освоювались у лісовій гущавині, бо за довгий час виникли численні викривлення його

та збочення. Та коли рух сягнув крайнощів, став загрожувати самому життю людей,

Осікоме, його натхненницю, було позбавлено влади.

З особливим почуттям безмежного суму слухав я розповіді бабусі, як у

найгарячіший час досить тривалого «руху за повернення до давнини», коли «молодий

люд» ревно впроваджував всілякі реформи, помирали, відходили один по одному «на

той бік», виснажені щоденною гуртовою працею, проте незворушні аж до похмурості

Будівничі.

2

За «руху за повернення до давнини» всі працездатні мешканці селища від зорі

до зорі трудилися або в полі, або при дорогах чи зрошувальних спорудах. За наказом

Осікоме та молодиків, усіх було розбито на бригади. Будівничих, більш ніж столітніх

дідів, звели в одну бригаду. У плані керівної групи бригаді Будівничих визначили

роботу, яка свідчила: від них, навіть усіх разом, багато не чекають. На мій сумнів (я ж

бо пам’ятав, що Будівничі, як і Руйнівник, «звелетніли», тож мусили дорівнювати

йому силою) бабуся спокійно пояснила:

— По ста роках навіть «звелетніле» тіло починає всихати, отож людина, хоч і

вкрай висока, стає охлялою і немічною. Як то було жахливо, коли виморених довгими

роками старців звели докупи й змусили працювати!

А рідні не могли не те що взяти на себе частку їхньої роботи, а й поглянути в

їхній бік співчутливо, боялися, бо на них вовками зиркав «молодий люд», мовляв, це

суперечить самому духові «руху за повернення до давнини»!

У бригаді старих почала ширитися химерна дрімота. Звичайно, кожен снив

окремо, але в розмовах виявилося, що сни мають і багато спільного. Коли почав

ширитися сон, старі Будівничі квапилися переказати його один одному, точніше, цілу

низку поєднаних снів.

А може, вони з таким запалом переказували сни, бо більше не мали про що

говорити. Та й сни повнилися таким живим відчуттям дійсності, що старі

непокоїлись. А як не поговорити відразу про химерний сон з друзями, починало

ввижатися, що то нинішнє життя в лісовій глушині, яке по довгих роках дійшло

схилу, — і є сон.

Адже всі старі бачили уві сні власне життя, але інше, не те, що було насправді.

За умовами «руху за повернення до давнини», старі, як і молоді й літні, мусили

працювати надворі. Знесилені діди під час обідньої перерви забивалися десь у затінок

і дрімали. А коли їх розбуркували криками молодики з керівної групи, за ту одробину

часу, поки ставали до роботи, старі встигали переповісти один одному щойно бачений

19
{"b":"284755","o":1}