ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

сон.

Кожному снилося, ніби він, хоч замолоду й гульвіса, схаменувся завчасно, поки

його не вислали на кораблі, постатечнішав і, вже оддавна на спочинку, жив у

призамковому місті тихо й сумирно.

Картини цього безжурного життя пропливали перед ними під час короткої

денної дрімоти. Здавалося, наче справжнє життя день по дню спливає на підзамчі, а

оця гуртова праця в лісовій долині по ста з гаком роках життя, навпаки, лише

марення.

Беручися знову до роботи, старі буркотливо, мов дітлахи, яких покартали

нізащо, переказували один одному:

— Що ж це за сон! Невже я схожий на старого телепня, що змарнував вік на

підзамчі, де народився й виріс, без ніяких пригод, що й згадати нема чого? Чого це

мені таке приверзлося? Чи ж такий старий йолоп поплив би з Руйнівником до

обітованого краю? Ми ж так прагнули подвигів! Чому ж мені тепер таке ввижається,

щойно заплющу очі? Невже наше нинішнє життя — тільки химерний, неправдешній

сон?!

3

Тим часом Будівничі, як то старі, змарніли від щоденного перетруду і вже не

могли працювати, як раніше. Вони навіть не мали сили на перерву забитися десь у

затінок, а падали, де стояли, й засинали. Коли ж їх будили до роботи, відчували: уві

сні лишилася частка не тільки душі, а й тіла. Вже не тільки кревним, а й чужому

несила було дивитися, як, понуривши голови, діди воловодилися коло своєї роботи.

Щоправда, до керівної бригади входили лише ті молодики, які воліли знати

тільки поступ «руху». Але, пам’ятаючи, що над ними стояла справжня ватагова —

Осікоме, літня досвідчена жінка, мимоволі дивуєшся, чому столітніх з лишком старих

Будівничих ніяк не звільняли від непосильної праці.

А може, сама керівна група сушила собі голову, що вдіяти з бригадою

Будівничих?

Але заповзявшися відтворити часи заснування селища, коли кожен мешканець

лісової долини був безправний і голий як бубон (і справді, на розчистці землі під

оранку орудували, мов чорти та грішниці на картинах пекла, в самих фундосі й

косімакі), встановивши відразу рівну для всіх працю, «рух за повернення до давнини»

вже не робив винятку. Якщо ж навіть «молодий люд» мав задосить досвіду й був

ладен якось пом’якшити свої умови, все одно, щоб розвивати «рух за повернення до

давнини», лишалося тільки чимдуж натискати на байдужу громаду.

Бо інакше один по одному з’явилися б невдоволені чи відсторонені, й тоді

справу годі було б довести до кінця. Проте таке накидання «руху» кінець кінцем

призвело до падіння його найпершої заводійки, Осікоме.

А поки, набравши швидкості «рух за повернення до давнини» вже не міг

звернути убік, навіть у визначеному напрямку, а мусив мчати дедалі швидше й

швидше…

А тим часом у бригаді знесилених до краю Будівничих почали коїтися дивні

речі. Ще недавно Будівничі були зовні дужими велетнями.

А нині їхні змізернілі та згорблені, хоч і високі, старезні постаті втрачали чіткі

обриси, розпливалися, бліднули, наче картинки з чарівного ліхтаря на стіні імли.

Скінчилося їхнє «тоншання» тим, що одного дня вони й зовсім зникли, наче

розчинилися в повітрі.

Селяни, які бачили, як їхні кревні, діди чи прадіди, розчиняються в повітрі,

покидали свою роботу й ну видивлятися на це; проте, як каже легенда, ніхто

особливого жалю не відчув. Людей лише огорнув нетривкий смуток, як ото буває,

коли уві сні постає, а тоді розтає близька людина.

Бабуся казала:

— Будівничі розчинялися в повітрі хто як. Кажуть, їхніх родичів найбільше

обходило те, як саме розчиняється їхній дід чи прадід.

Одні з Будівничих зникали так, наче поверталися до сну, що його бачили під

час денної дрімоти. Зникали, повертаючись дорогою сну до життя, в якому вигадкою

здавалася виправа молодих паливод із Руйнівником на чолі до обітованого краю, а

правдою — тихе животіння без пригод у призамковому місті. Де здавалося, що довге

життя у лісовій долині — лише химерний сон нудного дідугана з підзамчя…

Рідні старих, що зникали отак, потім не мали спокою. А ну ж уся рідня — лише

видива з химерного сну старого з призамкового міста, які можуть зникнути будь-якої

хвилини?

Але яким чудовим здавався другий спосіб зникнення тим, хто залишався

живим!

Старий, тіло якого «витончилося» до краю, втратило певність обрисів, що

оддавна не відчував ніяких бажань і прагнень, перш ніж остаточно розплистися в

повітрі, повертався до лісу на узвишші, і його очі займалися всеохопним жаданням.

Змарніле тіло на мить спалахувало, наче вогонь, перед тим як згаснути, а тоді

зникало.

— Тут ніхто вже не сумнівався, що цей Будівничий таки пішов «на той бік», до

Руйнівника, — майже благоговійно казала бабуся.

4

У ліцеї я часто намагався, в міру знань, знайти соціологічне пояснення

пригадуваних бабусиних оповідей, і мені спало на думку ось що.

Навіщо Осікоме й «молодому люду» знадобилося порушувати тільки-но

досягнуте супокійне життя лісової долини?

Земля перестала родити? Так. То що ж, сила не повернулася до ланів, коли

ночами на пагорбі Покари за гріхи нагі юнаки видиралися на величезне біле тіло

Осікоме, а потім зісковзували з нього?..

Скоріше всього, далекоглядні, проникливі очі Осікоме розгледіли паростки

іншої небезпеки, яка загрожувала дощенту порунтати суспільний лад селища. Так

міркував я тоді.

Чи не почали раптом мешканці селища, заснованого в лісовій долині понад сто

років тому й відособленого від довколишнього світу, немов єдина в цілому всесвіті

залюднена планета, відчувати свою самотність? Чи не з’явилися серед них такі, кому

закортіло втекти кудись у менш відлюдне місце? А щоб притлумити це бажання, чи ж

не потрібен був рух, який привернув би душі до трибу життя в часи заснування

селища?

Отак я міркував.

Я пам’ятав історію родини, що насмілилася втекти до пущі під час дивних

подій, які передували «рухові за повернення до давнини».

Їх охопили відчуття неможливості звікувати тут, у лісовій глушині, відраза до

такого одноманітного життя.

5

Дивною подією, яка передувала «рухові за повернення до давнини», було

«велике ревище», що охопило лісову долину.

Було це так.

Від заснування селища вже минули довгі роки. Руйнівника давно не було в

долині, але його прихильники по створенню нового світу, Будівничі, й досі жили

серед численної рідні. Їхні діти, онуки, правнуки тіснилися в долинному селищі й на

«висілку». Одного дня всі, від столітніх з лишком дідів до немовлят, які ще й не вміли

ходити, почули дивний звук, наче ото загуло у вухах. Дорослі спершу не звертали на

це уваги, гадаючи, що то просто стугонить кров у жилах. Але спочатку один, потім

другий почали скаржитися на вуха і кінець кінцем усі зрозуміли, що гул, чутний уже

кілька днів — не вада організму, а справжній звук, який долинає з лісу й не вщухає й

на мить ні вдень, ні вночі.

Коли це з’ясувалося, почали думати, що гул і далі не вщухатиме.

Звикнути до нього не вдавалося, бо звук потроху, але невпинно дужчав. Ніби

ото селище, збудоване сто років тому, щільно вкрила запона невпинного реву, ніби

самих людей огортала та запона.

Коли я полишив рідне селище й у Токіо вступив до університету, то на

медогляді мені перевіряли слух. У дерев’яній комірчині, схожій на кіоск, мене

всадовили серед дірчастих звуконепроникних плит. З масивного навушника через

20
{"b":"284755","o":1}