ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

— Але ж ви самі після «переділу», коли вам дошкуляв гул, живете з іншими

чоловіками! Яка ж різниця — коритися людям чи тому гулові?!

Це було ще не все.

Далі, переповідаючи сміливі до зухвалості слова, бабуся вживала звичний у

нашому селі вираз: «От воно як!» Коли герой казки виголошував щось важливе, аби

підкреслити винятковість його слів, додавали з притиском: «От воно як!», тобто

«сказав — як відрізав».

— Лише одна людина схитрувала, не скорилася «великому ревищу», що

дошкуляло і селищу, і висілку. Та й вона багато кому заподіяла злого за спинами

простодушних парубків! Вона винна в смерті столітнього старого! Ця людина перша

мала б скоритися «великому ревищу», якби його справді наслав дух Руйнівника, а

вона… лише затулила затичками вуха! — І сірі, наче торішня трава під сонцем

напровесні, бабусині очі зблискували: — Лише затулила затичками вуха. От воно як!

«Ця людина», що затулила затичками вуха і в такий дивний спосіб

спокійнісінько перечекала «велике ревище», була жінка, яка стала дружиною

зістарілому Руйнівникові, чий дух вселився в коріння дерев у нетрях на узвишші, а

під час «руху за повернення до давнини» мала неабияку владу.

То була правителька долинного селища й «висілка», матріарх з химерним

іменем Осікоме.

14

Далі я хотів би детальніше переказати, що розповідали в селищі про Осікоме й

«рух за повернення до давнини», але спершу волів би дещо додати для власної

розваги.

А саме, про вушні затички.

За хатою, де я ріс, був невеличкий задній двір. Над ним розкинуло гілля старе

дерево, наче над своєю цілковитою власністю. Це дерево, пов’язане з легендами про

Осікоме, звалося «дерево вушних затичок». Не те, щоб товсте, досить непоказне,

лише щільний шар моху та грубі нарости біля кореня виказували, яке воно старезне та

незвичайне. Бабуся пишалася деревом. Вже майже прикута до ліжка, вона

задивлялася крізь вікно, куди ніколи не зазирало сонце, на тонке до прикрості «дерево

вушних затичок». Щоразу, розповідаючи, як Осікоме затуляла вуха, бабуся, хоч це й

виглядало досить театрально, вимагала прочинити вікно на задній двір. Щоб

показати: завдяки саме цьому дереву Осікоме вдалася її затія.

Як розповідала бабуся, коли «велике ревище» минуло, Осікоме витягла затички

з білих пухлявих вух і кинула одну вгору, до лісу, іншу — вниз, у долину,

примовляючи: «Нарешті! І набридли ж ви мені!»

У вологому ґрунті в долині вушна затичка прийнялася, з неї й виросло «дерево

вушних затичок» у нас на задньому дворі. З другої виросло дерево в лісі — справжній

велетень. Щоправда, діди зазначали, що по «великому ревищу» Осікоме закопала в

лісі вушні затички, з яких потім виросло дерево, а про наш задній двір і не

згадували…

Я розібрався з «деревом вушних затичок» ще малим. Чоловік двоюрідної

сестри працював у лісництві і мав чимало визначальних таблиць та ботанічних

атласів. Випрохавши в сестри атлас, я дізнався, що наше «дерево вушних затичок»

зветься «тис далекосхідний». Його жовтаво-брунатні плоди з червоним м’ясистим

паском вкриті м’якою шкуринкою, тому (саме так, пригадую, писалося в атласі), коли

обережно всунути плід у вухо, пасок щільно й міцно затулить його.

Отож тис із такими плодами — і справді «дерево вушних затичок»!

Щороку, коли визрівали плоди тису, ними бавилися, засуваючи у вуха, дітлахи

і в селищі, і на «висілку». Сусідська малеча збиралася в нас на задньому дворі та

общипувала непоказне «дерево вушних затичок». Якогось року сестричка так

пристала до мене, що я звелів їй відгорнути волосся і запхнув у вуха ті червонясті

плоди; її вушка відразу наче спалахнули червоно. Я чомусь розсердився й гримнув:

— Негайно ж витягни!

Але затички прилягали так щільно, що сестричка не чула мене й лише хитала

головою, посміхаючись та обіруч притримуючи волосся.

15

Осікоме, на відміну від дітлахів, користувалася плодами «дерева вушних

затичок» не для забавки. У переказах селища в лісовій долині вона відіграє не меншу,

але зовсім відмінну роль, ніж Ооба.

Ооба, братова Руйнівника, донька ватажка остров’ян-піратів, вигадала

сміливий план втечі, вилікувала Руйнівника від опіків у перші дні на чужині, стала,

попри власний розпач, вістуном, коли Руйнівник по-диктаторському викликав на суд

колишніх друзів-Будівничих.

Мені видається за важливе в переказах, що Ооба до кінця днів своїх вела

помірковане життя, а в Осікоме воно було зовсім не таким. Інакше де знаття, чи не

переплуталися б там обидві жінки, кожна з яких упродовж довгих років була за

дружину Руйнівникові.

Однак бабуся наче зумисне заплутувала оповідь. Мабуть, варто навести її точку

зору, хоча б задля зайвої згадки про близьку мені людину.

Бабуся казала, ніби Руйнівник завжди мав одну й ту саму дружину. Справді, як

він сам виступав то ніби велетень з плоті й крові, то ніби дух з-під коріння дерев, так і

жінка, його помічниця, виступала в різній ролі. Щоб краще зрозуміти ці ролі, про неї

й розповідають, наче про різних жінок. Але якщо то справді не одна й та сама жінка,

то, може, й Руйнівник не один? Може, він не воскресав?

Та ні, Руйнівник був завжди один, то, значить, так і слід про нього розповідати.

Навіть коли це не Осікоме жила з Руйнівником, немає сумніву, що саме вона

врятувалася від «великого ревища» тими вушними затичками. Мешканці долинного

селища й «висілка» сприйняли гул як послання Руйнівника, чий дух жив у корінні

дерев у пущі на узвишші.

Хто ж наважився б не слухати гулу, хай і болісного, коли його наслав

Руйнівник, кому, відколи стоїть селище, жоден зухвалець не ставив чоло?

І хіба не завдяки тому ж Руйнівникові зазнали, гнані невгавним «великим

ревищем» у нові оселі й на нові поля за «переділу», люди не тільки страждань, а й

полегкості, наче після швидкого одужання?

Тільки Осікоме злегковажила посланням Руйнівника, як я вже казав, затуливши

затичками вуха. Але саме вона керувала «молодим людом», коли той накидав

позосталим селянам висловлену через «велике ревище» волю Руйнівника.

Ні, вона аж ніяк не здавалася простодушною.

16

У дитинстві я, мабуть, хибно зрозумів, що значить ім’я Осікоме.

Я гадав, що воно означає Відлюдниця. І не без певних підстав. Осікоме, під час

«великого ревища» потаємний ватажок «молодого люду», що спонукав, а непокірних

приневолював до «переділу», стала діяти відверто в «русі за повернення до давнини»,

який мав перешкодити перебудованій сільській громаді повернутися до попереднього

трибу життя. Розвиток руху вивів її на чільне місце, але потім Осікоме позбавили

влади й ув’язнили в печері біля окрайки лісу. Там відлюдницею вона й скінчила свої

дні.

Отак я розумів її ім’я.

Лише значно пізніше я натрапив на вірогідніше тлумачення цього імені.

Слухаючи на першому курсі університету лекції з японської літератури, я вчащав до

бібліотеки, де зберігалися копії старовинних сувоїв-емакі з ілюстрованими оповідями.

Там мені й трапилася «Повість про Обусуму-Сабуро».

«У давнину при кінці тракту Токайдо жив можновладець Дайске з роду Мусасі.

Мав він двох синів, добрих воїнів, Йосімі-Дзіро та Обусума-но-Сабуро».

Отже, брати були славетні вояки. Старший одружився з вродливою

придворною панною шляхетного роду, а молодший, хтозна-чому, шукав зовсім

23
{"b":"284755","o":1}