ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

іншого.

«Шукав він по всіх Восьми Провінціях панну непоказну й невродливу, аж

зустрів доньку худопахолка Сіро з роду Кумеда та й узяв собі за дружину. Була вона

на зріст аж семи сяку, волосся мала кучеряве та скуйовджене. На обличчі, окрім носа,

не було на що й глянути. Але рот, хоч і перекривлений, ніколи ніяких дурниць не

казав».

На найяскравішому в сувої-емакі малюнку було саме таке величезне обличчя.

Зовсім не схоже на жінок із стародавніх японських картин, воно, швидше всього,

нагадувало обличчя літньої жінки з якогось італійського кінофільму в дусі

неореалізму, які тоді заполонили наші екрани. Витрішкуваті очі, великий плаский ніс,

кучерики, наче модний після війни перманент, словом, красунею її аж ніяк не назвеш.

Але й відразливою її навряд чи назвеш. В обличчі відчувалися жива душа,

мудрість досвіду, невичерпне завзяття, жвавість, та насамперед — приязність… Тут і

дійшов я висновку, що такою мала бути Осікоме.

Яку я наче бачив увіч, стільки нарозповідала мені про неї моя бабуся.

17

— Про таку зовнішність, як в Осікоме, кажуть «дивовижна», — ось бабусині

слова.

Шанобливий вислів виразно свідчив: то не було просто потворне обличчя.

Осікоме мала не лише «дивовижне» обличчя, а й «звелетніле» тіло. Бабуся казала:

— Звісно, Осікоме на зріст не як звичайна людина, адже вона стільки років була

дружиною столітнього богатиря-Руйнівника!

Що Осікоме була велеткою, підтверджує й розповідь про кінець «руху за

повернення до давнини», який вона запроваджувала разом з керівним гуртом

«молодого люду».

Навіть в оповіді про те, як, перебравши міру в «русі за повернення до

давнини», вона наштовхнулася на опір доти покірних селян і позбулася влади,

Осікоме виступає як велетка. Намагання людей, що ув’язнили її і змушували

зізнатися в злочині, схожі на те, як ліліпути прагнули підкорити собі велетня

Гуллівера.

Так я собі уявляв.

Як розповідали, коли не стало бабусі, сільські старі, після поразки «руху за

повернення до давнини» (хоч на думку Осікоме, як я тепер розумію, рух вдався

принаймні почасти й залишив тривкий результат), вона, як і Гуллівер ліліпутам, не

чинила селянам, мізерним проти неї, анінайменшого опору.

Вислухавши від селян вирок — довічне ув’язнення, Осікоме сама увійшла до

печери біля окрайки лісу.

Власне, не увійшла, бо їй була замала навіть найбільша з печер, а заповзла

назадгузь, бо й повернутися там не могла. Потім вхід закрили товстими дерев’яними

ґратами. Але через кілька десятків років відлюдного життя Осікоме так всохлася, що

стала завбільшки із звичайну жінку, а далі — дівчинку. Лише голова лишалася майже

такою ж великою, тож і справді «окрім носа, не було на що й глянути». У вологій

печері її кімоно зотліло, тож хоч-не-хоч їй доводилося прикриватися відрослим

волоссям.

— Достеменно головата гусінь! — хихотіли навіть статечні, не особливо схильні

до жартів діди.

Отже, читаючи на емакі про «панну непоказну й невродливу», я згадав

ієрогліфи «сікоме», тобто «страхолюд», і мені спало на думку, що ім’я Осікоме —

ніяка не Відлюдниця, а Оо-сікоме — Велетка-страхолюд.

18

Ієрогліф «сіко» у сполученні «Оо-сікоме» має ширше значення, ніж просто

«потворний»; він означає, скоріш, «дивовижний», як казала бабуся про зовнішність

Осікоме.

Словник архаїзмів тлумачить цей ієрогліф так: «Сухий, суворий. У

переносному значенні — жорстокий, страшний, потворний». На «сікоме» словник дає:

«Страхолюд — зла потворна чортиця з Країни мерців. Див. «сіко» у значенні

«страшний».

Згідно зі змістом цього старовинного сполучення ієрогліфів, Осікоме і справді

мала суворий вигляд, була страшна й потворна. Але чи могла б вона, бодай

ненадовго, завоювати таку пошану «молодого люду», що заправляв тоді громадою, і

очолити його, якби вдачею була лише жорстока й зла?

Мета «руху за повернення до давнини», впроваджуваного Осікоме та «молодим

людом», зрозуміла. Перебудова суспільства долинного селища й «висілка» вже

відбулася завдяки «переділу». Люди помінялися обжитими за сто років оселями,

оброблюваними полями ба навіть родичами.

Нажите майно попереходило, разом з оселями, до нових пожильців.

Та чи тривали б зміни, що торкнулися кожного закутка долини, коли минулося

«велике ревище», яке до них спричинилося? Треба було запобігти можливому рухові

за відновлення трибу життя до «великого ревища», перш ніж той рух почався! Тож

хоч Осікоме й ховалася за спинами «молодого люду», поки той підганяв селян до

«переділу», тепер, коли виник «рух за повернення до давнини», вона вже не могла

скинути з себе відповідальність і почала діяти спільно з керівною групою «молодого

люду».

19

Чому реформи Осікоме й «молодого люду» назвали «рухом за повернення до

давнини»? Бо метою їх було повернутися до життя часів освоєння цього краю

Руйнівником і його товаришами.

А життя те було первісним. Як я вже не раз казав, хлопці й дівчата, коли

підіймали цілину на колишніх мочарях, виглядали достеменно як чорти та грішниці

на картинах пекла. Вони працювали в самих фундосі та косімакі, замість хат жили в

печерах біля окрайки лісу і цілісінький день не розгинали спини.

Зрозуміло, такий життєвий устрій, такий суспільний лад не могли тривати

довго. В міру того, як у громаді накопичувалися лишки, вона, природно, переходила

на вищі щаблі. І справді, всі сто мирних років життя мешканців заснованого в лісовій

долині нового світу поступово мінялося. Утворилися великі сім’ї, більш ніж столітні

подружжя Будівничих мешкали разом з дітьми, зятями та невістками, онуками,

правнуками, тож вибудували великі житла.

Кожен мав достатньо майна і родючої землі. Щасливий плин життя ніщо не

порушувало.

Тихе й мирне, селище в долині, наче справжня криївка, не потрапляло на очі

князівських урядовців.

Якби хтось чужий доніс про нього князеві, це похитнуло б досі непорушні

підвалини життя. Але чи можна було не вдатися до захисту князівства з пониззя

річки, коли вже оддавна не було Руйнівника — виняткового ватажка? Дехто з молоді,

гадаю, сприймав «велике ревище» як відгук на власний неспокій, що дедалі більше

огортав серця. А Осікоме була з ними заодно.

«Переділ», викликаний і нав’язаний «великим ревищем», докорінно зламав

усталений більш ніж за століття побут. Без жодного свідомого поруху, гнаних гулом

людей (окрім малих дітей та однієї дорослої — Осікоме з її вушними затичками) було

висмикнуто з корінням із дотеперішнього усталеного і звичного життя.

Бабуся схвалювала хитрість Осікоме, а на закид, чи можна затуляти вуха й

нехтувати звісткою від духа Руйнівника з лісових нетрів, відповідала:

— Осікоме знехтувала послання Руйнівника до себе, бо мусила дбати про

«переділ» усього селища. Гул заважав їй виправити всі викривлення, що

накопичилися за сто з лишком років: вона ж бо була і наглядачем, і оборонцем, і

розподілювачем сил сільської громади, її задум, щоб на чолі став «молодий люд» і

дітлахи з різнобарвними прапорцями на бамбукових тичках, був, безперечно, вдалий.

Певно, бабуся вважала, що саме в цьому й полягала роль Осікоме.

20

Звичайно, Осікоме докладала неабияких зусиль, щоб реформи, впроваджені

24
{"b":"284755","o":1}