ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

наче самотній острів у лісових нетрях, досі обходилася власними силами, почали

наїздити іноземні купці. Спершу — небезпечним лісовим шляхом, який проклав ще

Руйнівник для ввозу солі і яким під час «руху за повернення до давнини» молодики

вибиралися аж до Нагасакі.

Ще й досі давня дорога, виписуючи закрути, тягнеться крізь ліс, через перевал

посеред сікокуського хребта, до місця, звідки видно блискучий, мов скельце, клаптик

Тихого океану.

Якось у другому класі ліцею, на весняні канікули, я з молодшим братом

повертався додому пішки, хоч похід мав тривати два дні. Ми вибралися з лісу,

проминули порослу де-не-де чагарником полонину, видерлися на стрімкий пагорб, і

перед нашими очима відкрилася внизу оточена лісом долина.

— Ура, ми вдома, вдома! — закричав тоді малий, не можучи стримати своїх

почуттів.

Іноземні купці, що над’їздили соляним шляхом (здається, двічі на рік — восени

й навесні), обмінювали товари, які не вироблялись у селищі, на рослинний віск, що

ним славилася наша лісова долина.

І єдиною стежкою їхали з селища, везучи чудовий віск. Гадаю, в одному з

народних переказів провінції Тоса про дракона, якого можна здибати в болоті серед

восконосних дерев десь у горах, відбилася небезпека, пов’язана з таємним вивозом

воску: і самої дороги — то вниз, то вгору крутосхилами, і князівських прислужників — і

по цей, і по той бік гір.

Купці приставляли до селища навіть порох і вогнепальну зброю. Цей

небезпечний товар витребувала, добряче порадившись, сільська старшина, наче

передбачаючи смутні часи, що настануть наприкінці «віку свободи».

4

Купці привозили з собою навіть артистів! То була трупа акторів і танцюристів.

У просторій колишній «восковій коморі» ще донедавна були підмостки, звані

«світовою сценою», що, як казали, було злаштовано за «віку свободи» для вистав. На

підмостках тих розігрували сцени, з яких мешканці долини, довгі роки одірвані від

довколишнього світу, дізнавалися про події в ньому. Мати казала, що малою

дівчинкою ще бачила на «світовій сцені» вистави однієї заїжджої трупи — чи то

«Справу про велику зраду», чи то «Землетрус у Сан-Франціско».

На виставах акторів, що приїздили з купцями, сільські парубки аж шаліли від

дівчат-танцюристок. Дівчата вміли не тільки танцювати, а й грати і співати.

Якогось року, коли купці, завантаживши воском акторів, що правили водночас

і за носіїв, подалися з долини, слідом за ними зникли й п’ятеро хлопців. Спішне

розслідування старшини показало, що податися із заїжджою трупою ладні були чи не

всі молодики і з селища, і з «висілка». Але кому саме вибратися з ними через гори —

вирішив жереб.

Старі утворили загін переслідування з тих, хто, як не прикро, мусив лишитися.

Втікачів, навантажених воском та ще й змушених пильнувати в гірській хащі

жіноцтво, наздогнали ще по цей бік гірського пасма. Купцям, ладним піти на будь-які

поступки, аби тільки не дратувати селян і не занехаяти подальшої торгівлі, вручили

старшинське послання.

Старшина вимагала повернути акторок, що через них утекли з селища парубки.

Збитки обіцяли відшкодувати наступного року воском.

Купцям не було іншої ради, як умовити дівчат. Бо самі зчинили цю колотнечу,

затіявши на свою голову привезти акторок у лісові нетрі. І дівчата, повіддававши

товаришам музичні інструменти й шати, разом із своїми оборонцями, які ще недавно

мріяли про дорогу в незнані краї, повернули назад, у затінок високих гір.

Через сто з лишком років у мандрах із братом я ясно відчув, як мав вразити,

мов громом, краєвид жалюгідного видолинку серед лісу, як трепетали дівочі серця на

привільній полонині.

Але дівчата таки зібралися з духом і рушили за юнаками у зворотний шлях.

5

Я певен, що в дівчат заходилися серця, коли, змушені повернутися до селища,

вони побачили з полонини овальний видолинок — тепер не як черговий край, куди

заводила їх мандрівна доля, а як місце, хоч і непоказне, де їм судилося віднині

звікувати свій вік.

І я теж зрозумів, якою видавалася наша долина іншим, коли сам побачив її з-

над лісу.

Мені траплялися брошури, видані краєзнавчим товариством у містечку, в яке

злилися нині кілька сіл, серед них і наше. Одна з них називалася «Смуток за

занепалими селами району Авадзі». Район Авадзі — то було якраз наше селище. Так у

тій брошурі писалося, що колись воно звалося Камемура.

Напередодні Реставрації Мейдзі одного з самураїв-ватажків роду вислали за

сваволю з підзамчя у віддалені місця.

Місцем заслання визначили йому Камемуру — теперішній район Авадзі.

Звідки ж пішла назва Камемура — Глекове село? Старі казали, що оточена лісом

долина нагадувала формою глеки, що їх мешканці пониззя використовували як

поховальні урни…

Селище в долині, схоже на поховальну урну, справляло враження, ніби там і

справді мешкають мерці. Назва Камемура (на тоді вже застаріла) прийшлася якраз до

настрою самураєві-засланцю, що їхав до лісової долини, як на тимчасовий постій до

Країни мерців; тож він і занотував її в своєму щоденнику.

У верхів’ї річки серед лісу криється невелике село. Мешканці провадять

дивний триб життя — ніколи не потикаються за його межі. А подоляни й собі не

розказують про ту криївку — чи не через те, що їм вона видається зловісною,

недоброю, наче Країна мерців? Знали вони про сусідів з верхів’я й раніше, коли ще

їхня схованка не розкрилася. Але не оповіщали про неї князівським урядовцям —

можливо, щоб те зловісне закляте місце й далі лишалося відрізаним від їхніх власних

місць. Гадаю, саме так і міркували низові селяни.

Якби не ця мовчазна підтримка мешканців довколишніх сіл, «вік свободи» не

тривав би так довго. Тільки коли буревії часів занепаду сьогунату завіяли і над

призамковим містом у пониззі, і над князівством по той бік сікокуського хребта, «вік

свободи» нарешті скінчився.

6

Отже, «вікові свободи» надходив кінець.

А напередодні до лісової долини завітали не бачені досі й незвані гості.

То були самураї, вигнанці з князівства Тоса, що перетнули сікокуський кряж і

прямували з порту Внутрішнього моря до Кіото чи Осаки. Через гори, крізь праліс,

було прокладено битий шлях, інший, ніж Руйнівниковий соляний, але він проходив

досить далеко від долини.

Втікачі, що йшли вдень і вночі, щоб відірватися від переслідувачів, збочили,

аби замести сліди, й натрапили на «соляний шлях». Так вони дісталися до селища.

Молоді самураї, стомлені незвичною мандрівкою по горах, знервовані погонею,

перепочили в дивному селі, що вигулькнуло перед очі, підживилися й знову рушили в

путь до Кіото чи Осаки.

Чутка про селище в лісовій долині передавалася з вуст у вуста поміж самураїв-

вигнанців з Тоси. В селищі один за одним з’являлися подорожні, що, очевидно, мали

його за перевалочну базу в дорозі через гори.

За обіцянку не виказувати селище князівським можновладцям вони могли ні в

чому собі не відмовляти, аби не задовго.

А щоб належним чином спілкуватися з утікачами з князівства, потрібен був,

так би мовити, дипломат.

І сільська старшина вирішила, що найліпше з цим упорається Мейске Камеї,

хоч йому ще не минуло й шістнадцяти. А разом із цим винятково обдарованим (що

само по собі було не так вже й безпечно) юнаком завжди була його чи то мати, чи то

29
{"b":"284755","o":1}