ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

старих перекази, я аж ніяк не збирався відтворити легенди та історію нашого селища

на папері.

Але те, що саме розповіді про Ріске Харасіму вкарбувалися в мою пам’ять, не

випадково. Бабуся казала, що князівський самурай, ясновельможний пан Харасіма,

був не від того, щоб чужими руками загрібати жар. Інакше кажучи, то був чиновник,

майстер користатися чужою силою та розумом; на нього ж самого годі було

покластися.

З іншого боку, саме він здійснив химерний задум Мейске Камеї, був

звинувачений у свавіллі і мусив зробити харакірі.

Чи ж не схоже це на Спритника? Мені малому було невтямки, як в одній

людині вживаються дві вдачі; нині це відбилося в тому, що в мене ім’я Ріске Харасіма

наче кульгає на протезі, бо я записую його двома різними способами.

Сільські перекази про Ріске Харасіму вже виразно відносяться не до

легендарних, а до історичних подій.

Не минуло й місяця, як лісову долину залишили юрми збіглих, коли втоптаним

ними на зворотній дорозі, але все одно важкопрохідним берегом ріки в долину

увійшли строєм самураї з Ріске Харасімою на чолі.

Їх, певно, видивилися здалеку, бо щойно загін проминув «шийку», як на схилах

обабіч долини почали вибухати петарди.

Кажуть, Мейске-сан пояснював потім, що то салютували князівським

посланцям. Але, поза сумнівом, це просто виверт: насправді петарди вибухали для

перестраху, як і рушничний залп при наближенні переслідувачів збіглих селян.

Мені здається також, що Мейске-сан ще й по-дитячому втішався гучним

ляскотом та спалахами петард.

14

Отак, під вибухи петард, наче на свято, встановлювалися нові стосунки селища

з князівством. І знайомство їхніх представників — Мейске Камеї і Ріске Харасіми —

схоже, було для обох таким же втішним, як і розкішний феєрверк першого дня.

Мейске-сан з Ріске-саном не розлучалися цілими днями, гуляючи то селищем, то

«висілком», то окрайкою лісу.

Коли я був малий, про друзів-нерозлийвод старші насмішкувато казали:

«Достеменно Мейске й Ріске!»

Мейске-сан водив Ріске-сана по місцях, пов’язаних з пригодами мешканців

селища, заснованого Руйнівником та його друзями, й переказував ті пригоди.

Треба було будь-що переконати князівського посланця: селище крилося від

світу не через непокору, а тому, що так споконвіку велося. На ті безтурботні розповіді

Мейске-сана Ріске-сан аж зітхав: «Шкода, що моїх предків, упертих невігласів, не

намовив із собою Руйнівник!»

Звичайно, Мейске-сан вмів оповідати, тож такі довіра й цікавість зумовилися

не просто щирістю (чи принаймні тактовністю) співбесідника.

Кінець кінцем, Мейске-сан дістався аж до князівського двору, де оповідав

вельможному панові різноманітні історії, в тому числі й про спрощення мови.

Скоріш за все, в замку Мейске-сана мали за блазня, тож навряд чи хто з

високопоставлених самураїв сприймав його байки поважно. Зате його цінувала

«школа спадкоємців», куди входили освічені молоді спадкоємці князівських

можновладців, до порад яких щодо політики інколи дослухався і сам князь. Певно

тому, що блазенські оповідки Мейске-сана таїли новітні знання: адже «соляний шлях»

через гори до Нагасакі був водночас і шляхом пізнання.

А втім, здається, таємницю шляху з долини, що обминав прибережне

князівство, Мейске-сан так і не відкрив. Він був досить обережний, хоч і здавався

базікалом, що розпускає цікаві, але химерні плітки. За обмаль часу, відколи пішли

збіглі, до появи Ріске Харасіми він, як потім за американської окупації наші батьки,

встиг розпорядитися, щоб власники рушниць (куди більшого калібру, ніж у самураїв)

загорнули їх у добре проолієний папір і закопали біля лісу.

А на петарди, пояснював він, пішов порох ще з Руйнівникових запасів.

Сховали не тільки рушниці, а й понищили завезені торговцями знаряддя й

одіж, тож вигляд мешканців селища й «висілка» і справді не дуже різнився від

первісного, про що оповідав Мейске-сан.

15

Як же пояснив Мейске-сан «школі спадкоємців» у замку, звідки в нього новітні

знання?

Тут йому — найпершому в селищі Спритникові — став у пригоді хист оповідати.

Він сказав, що коли самотою мандрував у пущі, то здибав духа, з яким ночами

міг ширяти в небі понад містами й селами і спускатися, де забажає, щоб удень

набувати нових знань. Той «дух» був Руйнівник — старий велетень шістдесяти сяку

заввишки, що начебто літав, всадовивши Мейске-сана на спину. Наостанок Мейске-

сан додав, що так пропах тополиним пухом, якого повно було на спині у велетня, що

жодна дівчина до нього й підійти не хотіла…

Однак відомості Мейске-сана про новітню культуру співпадали з нотатками

тих, хто виїздив через Нагасакі вчитися за кордон. Тому щоразу, як він вибирався до

підзамчя, молоді самураї зі «школи спадкоємців» збиралися на бесіду з ним десь у

харчевні.

З брошур краєзнавчого товариства я дізнався, що це письмово підтверджується.

Найцікавіше, що Мейске-сан, який при дворі розважав князя блазнюванням, під

час бесід у харчевні серед молодих самураїв був вибагливий і примхливий. Не раз і не

двічі викидав якусь чудасію. То якось накинувся на смажених гольців, без яких у

нашому краї не обходиться жодна учта, і ум’яв аж два десятки, та ще й закусив

чотирма десятками мандаринів. Під час мандрів він нібито зустрів ченця-відлюдника,

який показав високо в горах не бачену досі еолову арфу, після чого Мейске-сан довго

забавлявся, дмухаючи в камінець і слухаючи, як той свистить (до речі, історія про

відлюдника свідчить, що молоді самураї, як водилося тоді, цікавилися не тільки

заморською наукою, а й даоським ученням і нібито вбачили дещо з нього у Мейске-

санових оповідях про мандри)…

З анекдотів постає образ розпещеного парубійка, любителя побрехеньок — аж

ніяк не того зрілого над свій вік юнака, спритного дипломата, що так вдало заладнав

справу між князівськими посланцями й збіглими селянами.

Не зовсім звичайно, пригадую, поводилася й бабуся, коли розповідала про

Мейске Камеї.

На початку бабуся казала:

«Мейске-сан просто дражнив отих зі «школи спадкоємців»!» Тобто, Мейске-

сан, розповідаючи юним знавцям з князівського двору ущипливі історії, водночас

ніби вихвалявся власними, попри юні роки, пригодами… А от, скажімо, про те, як він

літав по всіх усюдах на всипаній тополиним пухом спині Руйнівника, бабуся

повторювала хтозна-скільки разів, та ще й так серйозно, наче те було насправді.

Так само серйозно, аж суворо, бабуся втовкмачувала, що саме ці риси вдачі, які

дозволили зустрітися з духом під час мандрів, Мейске-сан передав своєму втіленцеві,

Малюкові.

Той під час повстання на очах власної матері й старих ватажків виряджав свій

дух до лісу на пораду, а по його закінченні полинув на узвишшя до лісу в коріння

дерев.

16

Ріске Харасіма походив не з такого шляхетного роду, як юнаки зі «школи

спадкоємців». Може, тому і дбав більше про Мейске Камеї, коли той бував у

призамковому місті. Це здебільшого йому завдячував Мейске-сан, що міг розповісти

вельможному панові якусь небилицю. А за бесід у харчевні той був ніби його

секретарем.

Гадаю, Ріске Харасіма, як то йому було властиво, ретельно зважив можливі

зиск та втрати.

Він мав неабияке чуття і швидко з’ясував, що за довгі роки самостійності

селище в лісовій долині накопичило чималі статки. І вирішив при запомозі Мейске-

32
{"b":"284755","o":1}