ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

сана викачати ті статки до князівської скарбниці. Проте старики сховали біля окрайки

лісу не тільки рушниці, а й завезені до селища цінності, серед них і гроші з різних

провінцій. Отож князь тільки й мав зиску, що дізнався, як старовинним способом

витоплювати рослинний віск, бо дівчатам звеліли показати Ріске Харасімі, як це

робиться.

Але й то був неабиякий зиск, бо князівство дедалі гостріше відчувало нестачу

грошей.

Коли бабуся казала, що Ріске Харасіма вмів чужими руками загрібати жар, то

почасти мала на увазі, що цей пахолок вибився на місце, де міг прикриватися іменем

князя, і прагнув здобути вдячність сільської старшини, зображуючи справу так, ніби

Мейске-сан виключно йому зобов’язаний запросинами до князя або на бесіди до

«школи спадкоємців». Але ж Мейске-сан, вибираючись до підзамчя, приводив жінок з

паками належного князеві воску.

А в харчевні, коли Мейске-сан накидався на почастунок, розплачувався хоч і

Ріске Харасіма, проте Мейске-сановими грошима.

Від Мейске Камеї Ріске Харасіма дізнався про «соляний шлях» і збагнув, що

князівські урядовці навіть не уявляли, яку торгівлю провадить лісове селище.

Мейске-сан і не приховував, що має досить грошей, аби, скажімо,

розплачуватися в харчевні.

З Ріске Харасімою пов’язана подія, через яку наше незначне князівство

залишило слід, хоч і невеликий, в історії часів занепаду сьогунату. Князь, полохливий

та нерішучий, став схилятися на бік імператора. Закупити необхідну кількість зброї

він відрядив до Нагасакі Ріске Харасіму. А той замість рушниць придбав при

підтримці Томоацу Годая з Сацуми пароплав.

Підписав угоду на виплату п’ятьма внесками сорока двох з половиною тисяч

рьо й звелів негайно рушати до князівського порту.

Та коли Ріске Харасіма на пароплаві повернувся до князівства, його

звинуватили в перевищенні повноважень у грошовій справі. Вирок був один —

харакірі. А пароплав у першому ж рейсі, куди він вирушив на прохання Сьодзіро Гото

з Тоси, зіткнувся з судном князівства Кісю й затонув… Так скінчилася та непрочуд

нещаслива пригода.

17

Офіційні князівські хроніки про пригоду з пароплавом — від його купівлі до

загибелі — краєзнавці опублікували лише нещодавно.

А я давно знав про неї, бо розповідь про неї бабуся вплела в легенди та історію

нашого селища.

За її розповіддю, Ріске Харасіма, вибираючись з великими грошима до

Нагасакі, й справді збирався закупити рушниці:

— Ріске-сан любив загрібати жар чужими руками. Але ж не такий він зухвалець,

щоб розпоряджатися пайовими грошима! Ріске Харасіма допитався в Мейске Камеї,

що в Нагасакі зберігається маєток селища, і умовляв вділити дещицю на потреби

князівства. Мейске-сан погодився, але за умови, що той пристане на його пропозицію.

Через Рьому Сакамото він заздалегідь зв’язався з Томоацу Годаєм і підготував

угоду на придбання пароплава. Навіть перший внесок становив неабияку суму для

провінційного селища, проте з грошей, набутих за довгі роки від продажу воску, він

виклав десять тисяч рьо.

Угоду підписали негайно, але обумовили, що коли у рідному краї її не

схвалять, пароплав повернуть до Нагасакі, а десять тисяч рьо залишаться в продавця.

Але вдома Ріске Харасіма не доповів князівським урядовцям про подробиці угоди, а

вимагав остаточної ухвали.

Бабуся пояснювала:

— Адже Ріске-сан був зовсім юний! Під час плавання йому так припав до серця

пароплав!

Не вмовивши князівську старшину, Ріске Харасіма мусив зробити харакірі.

Щоб його смерть не була марною, вдалися до дії вже самураї зі «школи спадкоємців»

(на той час набирало сили князівство Тоса, яке й вплинуло на продаж на виплат

пароплава за посередництвом Сьодзіро Гото), і, врешті-решт, угоду визнали

законною. Та, як не дивно, виявилося, що перших десяти тисяч рьо так і не сплачено.

Ріске Харасіми вже не було, а Мейске Камеї мусив мовчати, щоб не накликати

біди, якщо викаже таємницю багатства.

От, власне, і вся розповідь про купівлю пароплава.

Але Мейске Камеї затаїв злість на князевих урядовців, що через власне

нерозуміння згубили Ріске Харасіму, коли той здійснював його задум; не допомогло й

уміння загрібати чужими руками жар. Тому, знаючи, що позику дістали завдяки

князівству Тоса, Мейске-сан зв’язався з далекими родичами з острова, звідки

походили Ооба й супутниці Руйнівника.

І ті потопили пароплав.

Щоб не втрапити до рук вояків з Тоси, Мейске-сан перелетів просто з селища

на острів.

— Тільки цього разу його ніс уже не дух Руйнівника, а дух Ооби, — казала

бабуся.

18

Випадок з купівлею в Нагасакі пароплава замість зброї стався саме тоді, коли

князь, що досі не наважувався відверто стати на бік чи то прихильників сьогуната, чи

то прибічників імператора, став схилятися до останніх, відчуваючи силу сусідів з

Тоси, і дав це зрозуміти в Кіото.

Одночасно з цими зовнішніми подіями утруднилися внутрішні справи

князівства.

Хоч збіглі селяни й розійшлися по домівках, остаточно справу вирішено не

було; нестерпне життя селян, яке змусило їх до втечі, не покращилось.

Молодий князь, наблизивши до себе худопахолка Ріске Харасіму, надав йому

можливість приєднатися до руху; крім того, почав цікавитися «партією добросердих»,

що відбрунькувалася зі «школи спадкоємців» у неабияку силу, прагнучи зрозуміти, як

живуть селяни. І тут випадок з пароплавом, через який після суперечки з

самурайською старшиною позбувся життя Ріске Харасіма, став поворотним.

«Партія добросердих» втратила будь-який вплив, а сам молодий князь мусив

шукати сховища в Едо.

Позбувшися князя, самурайська старшина посилила гніт на селян, всупереч

прагненням «добросердих».

Був встановлений новий подвірний податок. Його сплачувала кожна селянська

садиба, але особливо важким податком обклали селище в лісовій долині.

Вважалося, що воно найзаможніше з усіх сіл на князівській землі, тому з

кожного подвір’я брали податок як із ста деінде!

Обурений Мейске-сан вперше за довгий час вибрався до підзамчя зі скаргою.

Але друга, який завжди міг вислухати, Ріске Харасіми, вже не було, самураї зі «школи

спадкоємців» втратили всякий вплив.

Та й князь, що так полюбляв його оповідки, мешкав в Едо. Мейске-сана навіть

не пустили до замку.

— Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище! — сказав Мейске-

сан, присівши при дорозі на вершині пагорба, звідки видніло місто з замком

посередині, яке він щойно залишив.

— Яким це побитом? — здивувалися товариші, що ходили разом із ним.

— А от яким! — відказав Мейске-сан, і намалював у повітрі велике коло.

А в ньому — кілька маленьких.

19

Що ж це означало?

— Розсилку «солом’яників» до нового повстання! — відповідала бабуся, наче

сама згоряючи від цікавості до загадки.

«Солом’яниками» звалися круглі мати. Назви сіл, готових повстати,

виписували по колу на клапті тканини. Це означало, що всі села посідають у

повстанні однакове місце, і на випадок поразки жодне не будуть переслідувати

суворіше, ніж інші.

Мені тоді подумалося таке.

Наше селище називали Камемурою, Глековим, бо долина нагадувала формою

глек чи поховальну урну. Чи ж не тому «солом’яники», що їх я бачив у краєзнавчому

музеї на підзамчі, мали форму глека?

33
{"b":"284755","o":1}