ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Кіото.

За недовге подвижництво він дошукався, що храм у Санукі має зв’язок з

кимось із регентського чи радницького роду в Кіото. З цим можновладцем Мейске-

сан і запізнався, пожертвувавши гроші. А по цьому став розпускати дивні чутки, як і

слід було сподіватися від Спритника.

Він твердив ось що.

Селище в лісовій долині довго мало свободу й незалежність від тамтешнього

князівства не просто так. Воно походить від маєтка імператорської родини,

заснованого наприкінці епохи Хейан. Коли ж політична міць імператорського двору

послабла, селище зберігало вірність давній традиції, перетворившись на криївку. Нині

ж, коли влада імператора зміцніла знову, на наше селище не мають ніяких прав ні

місцевий князь, ані сьогунська ставка. Через того вельможу Мейске-сан сподівався

дістати від Сина Неба письмове свідоцтво про це.

Навряд чи Мейске-сан чекав, що його химерну вимогу сприймуть усерйоз. Але

цей задум безпосередньо стосувався його слів на зворотній дорозі з підзамчя:

— Не хочуть у замку мене слухати, то вислухають де вище!

Втім, в його діях вбачалася певна (притаманна Спритникові) непослідовність.

Він надіслав до щойно залишеного князівства чолобитну під назвою

«Викриття».

«Чому, попри обіцянку не чинити зла жодному з повстанців, я один зазнаю

гонінь? Несила терпіти, як розпускають на підзамчі брехливий поговір, ніби під час

повстання я привласнив гроші, на які нині розкошую собі в Кіото.

За що, вельможна старшино, терплю я від вас таку кривду? Вашими зусиллями

потамовано було повстання, але хіба і я не доклав до цього рук?..»

Але найяскравіше виявив себе Спритник у наступному по перебуванні в Кіото

вчинку Мейске-сана, що за моїх часів, як я вже розповідав, перетворився на улюблену

дитячу гру. Щоб показати, що він під владою вельможі, а отже, недосяжний для

князя, Мейске-сан урочисто ввійшов до призамкового міста під духовий оркестр з

власних служників, убраних в похідні накидки з хризантемою, гербом

імператорського дому, облямованою кольором хакі.

Гаслу, яке під час гри в Мейске-санів похід, в шоломах із сонячним колом, ми

вигукували з друзями, скидаючи руки до ясного неба, ніби підкидали м’яча, навчила

мене бабуся:

— Чоловік — чарівне дерево Ідон, що заквітає раз на три тисячі років!

23

Потрапивши до замкової в’язниці, Мейске-сан говорив дивні речі.

Погрожував, що така неповага до нього, васала кіотоського можновладця, не

минеться так князівству, коли воно запрагне приєднатися до прибічників імператора.

Приблизно тоді ж, як Мейске-сан помер, з Кіото надійшов, усім на диво,

таємний рескрипт про набір до надзвичайної варти. Щоб виявити свою відвагу,

князівські урядовці відповіли, що можуть виставити шістдесят чоловік.

Отож, можновладець можновладцем, а хід подій у князівстві Мейске-сан таки

передбачив.

Певності в собі йому не бракувало. Спершу у в’язниці він поглядав спогорда.

Справді, у замковій в’язниці до нього ставилися не як до простого злочинця.

Коли на побачення приходила сільська старшина, Мейске-сан нестримно вихвалявся

своєю хоробрістю. Тепер, мовляв, коли Харасіму підбили на харакірі, нікому взяти до

рук стерно, щоб скерувати князівство до нової доби. Ось повернеться з Едо наш

вельможний пан, одразу ж запросить його перед свої очі.

А старійшинам, що мусили слухати, як він просторікує, так і кортіло йому

затулити рота.

Певно тому, а чи й просто після цього, побачення заборонили. Вісті від

Мейске-сана доходили тепер тільки через листи до матері.

В листах, які вона щоразу викупала в тюремників, Мейске-сан був

навдивовижу (хоч різкі зміни для нього не були дивиною) песимістичний.

— Його вельможність не повертається. Серед самурайської старшини немає

жодного, хто б дорівнявся розумом до будь-кого зі «школи спадкоємців», не кажучи

вже по Ріске Харасіму. Я і сам не знаю, чи вийду з в’язниці. А тим часом світ не

стоїть на місці, наше ж князівство дедалі більше відстає. Нічого не вдієш, шкода

тільки довколишніх селян, бо і їх не мине лиха година!

Переказавши, як оцінює становище Мейске-сан, бабуся наче виспівувала його

заклик:

— Як тебе побито, битві кінець! Кого побито, той мусить все згубити. Тож треба

першому бити, поки тебе не побито!

Так Мейске-сан переказував сільській старшині, щоб викопувала біля окрайки

лісу рушниці, доводили їх до пуття, озброювали молодь і рушали на замок, на

порятунок.

24

Мейске Камеї надіслав не один такий лист.

Бойовий загін молоді з лісової долини не розпустили, хоч «вік свободи»

скінчився: хлопці вибиралися разом на роботу, чи то до лісу, чи то до «великої

загати».

Досить було викопати біля окрайки лісу рушниці та мечі, щоб загін знову

перетворився на бойовий.

Але на заклики Мейске-сана нічого подібного не сталося. І ось чому.

Мейске-санова мати читала чергового листа на самоті і ховала в надійний

сховок, щоб ніхто не знайшов. Юнакам вона нічого не переказувала.

Почувши таке від бабусі, я аж занімів під подиву. Як, замість викопати зброю,

роздати парубкам та обложити замок, Мейске-санова мати навіть не показувала

нікому листи! В мене душа боліла через розчарування.

Через рік після того, як не стало бабусі, а потім і батька, Японія капітулювала

на Тихому океані, армію розпустили, а мені ще хтозна-скільки ночей снилося, як наш

бойовий загін викопує біля окрайки лісу рушниці й мечі і самотужки йде на ворога.

…Мейске-санова мати, що не давала ходу листам, відчула: жити йому недовго.

Спершу вона лише побивалася в своїй хаті в долині, та потім, поміркувавши, рушила

до призамкового міста. Довго ходила вона по знайомих, поки їй допомогли

побачитися з Мейске-саном.

А той ніби зовсім не журився; хоч і охляв, та не занепав духом, робив до матері

виразні знаки. При наглядачеві він не міг сказати відверто, але можна було зрозуміти:

він питав, коли ж надійде бойовий загін із селища.

Мейске-санова мати не ховала погляду, але сумовито мовчала. І тут він

підбадьорив її такими словами (я навіть малим відчув їхню незвичайність, проте мені

вкрай хотілося, щоб так і було насправді):

— Гаразд, гаразд, нехай навіть мене вб’ють, та невдовзі я відроджуся!

Минуло кілька днів, і Мейске-сан помер у в’язниці.

А через рік Мейске-санова мати, як він і обіцяв, народила хлопчика. Ще через

шість років цей хлопчик, може, й справді втіленець Мейске-сана, відіграв неабияку

роль у повстанні проти «кривавого податку».

25

Повстання проти запровадженого новим урядом закону про військову

повинність охопило всю Японію. Багато хто розповідає, ніби до повстання

спричинився вираз «військова повинність», переданий ієрогліфами «кров» і

«податок» в указі першого міністра. Це хибно зрозуміли, мовляв, податок братимуть

кров’ю з живих людей.

І в нашому краї переказ твердить, що гнів повстанських загонів спалахнув з

новою силою, коли рознеслися слова Малюка, якого привела до них мати:

— То, значить, нові урядовці, як оті заморські дияволи-іноземці, і собі бажають

жлуктити людську кров з кришталевих чарок!

Я вже розповідав, як після перемоги повстання Малюк полинув до Мейске-

сана, чия душа тихо збувала час між корінням дерев, щоб «наговоритися досхочу», а

мати повернулася з повстанцями до селища, вже без нього.

35
{"b":"284755","o":1}