ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

бабуся знала вже тоді. Адже молодий начальник поштового відділення, який наглядав

за дивними вчинками Мейске-санової матері, починаючи від телеграми на ім’я Його

Величності імператора Великої Японської імперії, і намагався якось полегшити її

«душевний біль», доводився бабусі не ким іншим, як чоловіком.

Не раз траплялося, що він приводив Мейске-санову матір до власної оселі, коли

вона втручалася зі своїми побиваннями та бідканнями до вечірніх гомонінь при

дорозі.

Начальник пошти і Мейске-санова мати провадили поважні розмови, а моя

бабуся, взявши на коліна донечку (тобто мою матір, молодшу на сімдесят років, ніж

тепер), мовчки слухала їх, розворушуючи час від часу жар в ірорі.

Сівши біля вогню, Мейске-санова мати виливала свій неспокій, а начальник

пошти втішав її. Не минаючи найменшої дрібниці, вони обговорювали зв’язок поміж

«подвійною бухгалтерією з подвірною книгою» і «процесом про велику зраду».

Тож бабуся, хоч молода й недосвідчена в громадських справах, все добре

розуміла.

— Який жах, який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі!

Людей з Тоси стратили за зраду, а тепер чи ж не наша черга? Усіх, усіх, і в селищі, і

на «висілку»! Нащо ми зробили це з подвірною книгою! Страшна помилка, лихо, яке

не мине ні дітей, ні онуків! Ніхто не врятується від страти! А вони, пане

поштмейстере, спокійно собі їдять, п’ють і горя не знають! Жити в цьому краї — це

вже зрада проти його вельможності головнокомандуючого. Як вони не бояться?!

— Та заспокойтеся ж, шановна Мейске-санова мати! Розумію, вам болить душа,

але ж цим справі не зарадиш! Годі вже лякати людей лементом, коли вони сходяться

надвечір погомоніти. На вас ніхто не сердиться, бо знають, яке чуле серце в Мейскесанової матері. Вам, скоріше, всі співчувають. Навіщо ж ви робите з себе

посміховисько, лементуєте з червоними від досади очима, коли такі чемні й поважні

люди розмовляють між собою! Треба заспокоїтися, дати спочинок і тілу, і душі.

Ви ж, шановна Мейске-санова матір, так довго жили на самоті, що люди стали

вас забувати. Тож ніхто й далі не матиме вам нічого за зле, якщо ви поводитиметеся

тихо. Навіщо так ятрити собі серце? Чи ж варто так побиватися через вигадку, нібито

слідом за жертвами «процесу про велику зраду» можуть скарати на горло й тутешніх

селян?

Адже то справа далека, геть з-поза лісу!

29

У нашій оселі в долині в темному закутку коло божника також був свій

Мейске-сан у заґратованій дерев’яній шкатулці. Поруч із розфарбованим глиняним

Мейске-саном, у якого на голівці можна було розгледіти рубець від меча, була ще

менша глиняна подобизна жінки.

Мейске-санової матері.

— Не знаю, який був із себе Мейске-сан, бог темряви в оселі, але його мати

достеменно така, якою я її пам’ятаю замолоду, коли вона була ще в розповні сил, —

казала бабуся, ставлячи за ґрати свічечку на Мейске-санові роковини.

Та свічку Мейске-санові ставили не тільки на його роковини, але й з інших,

незрозумілих дітям нагод.

Для цього брали старовинні свічки з рослинного воску, якого вже віддавна в

нас не топили. Не до богів на світлому божнику, а до бога темряви зверталися з

молитвою в скрутну хвилину, під кінець війни, коли лихо чигало на лісову долину, бо

через осінні дощі річка раз-по-раз виходила з берегів.

А велика свічка, що мерехтіла, потріскуючи, над головою, збуджувала тоді в

душі непевний острах.

Потім я полишив лісову долину, жив у Токіо, одружився, в мене народився

первісток. Голову немовляти спотворювала велика пухлина, яку необхідно було

видалити, інакше б воно не вижило.

Поки рана на голівці мого сина загоювалася після операції, у материній оселі в

долині не погасала свічка перед Мейске-саном.

Про це розповіла мені по телефону сестра, що й доти мешкала в селищі. І

додала, що мати сидить, наче в тужній задумі, перед богом темряви й лише ледь

всміхається щоразу, як підводиться поставити нову свічку.

— Похмуре видовище, нічого не скажеш, — пожартував я. Проте сестра серйозно

відказала:

— Навпаки, величне!

Розділ 4. П’ятдесятиденна війна

1

Досі я відтворював перекази селища й гірського «висілка», чуті від бабусі.

Коли ж бабусі не стало, її розповіді доповнювали сільські діди.

Але про химерну війну, про яку йтиметься далі, ні бабуся, ні старики

розповідати не хотіли.

То що ж, ця війна зовсім не пов’язана з іншими переказами лісової долини?

Звичайно, це не так. Але хоч ці події сталися не так давно, як уже описані, мої

односельці прагнули мерщій перемінити тему, щойно про це заходила розмова; наче

нічого такого не ставалося, ба навіть не могло статися. Проте до вух кожної дитини

ще змалку втрапляли роздрібнені шматки, з яких кінець кінцем будь-хто міг скласти

цілісну оповідь.

Таким чином вона й передавалася.

Історії про заснування й розвиток селища, переказані бабусею й сільськими

дідами, можна сказати, були на видноті; ця ж ховалася в затінку.

Припустимо я, вхопивши з неї якийсь шматок, звернувся б за поясненнями до

бабусі чи стариків:

— Хоч ви й визначили мені слухати перекази, але не розповідаєте про дивну

війну. Але ж я давно про неї здогадуюсь, бо не від того, щоб хтось із дорослих

прохопився слівцем, особливо, як підпускає іншому шпильку! І тут не один хтось

балачкує: від одного чуєш одне, від другого — інше.

То значить, це було насправді? Адже ми часто-густо наштовхувалися на сліди

тих таємничих подій. Та і якби їх не знайшлося, для нас задосить навіть того, що

дорослі, які нібито не можуть і не хочуть переказувати цю історію, врешті-решт

прохоплюються про неї.

Та ще й з яким виглядом!

То хіба ж не правда, що та химерна війна таки мала місце? Хіба не ви билися

безстрашно на тій війні й уціліли?

І бабуся, і старі заперечили б мені, бо сама думка, що така дивовижна війна —

не вигадка, була для них нестерпна. Запевне, я почув би від них:

— Якщо дорослі переповідають одну й ту саму дивовижу, то тільки через те, що

всі бачили той самий сон! Адже в нашому лісовому закуті з давніх-давен траплялося

людям бачити однакові сни, через які скеровувала їх міць Руйнівника. А щодо

«слідів», які начебто бачили, то це властиво дітям — знаходити справжні залишки по

давніх мріях.

Але серед моїх спогадів був один, який дозволив би мені відповісти бабусі чи

старим зустрічним запитанням:

— А коли так, то чому ж наші матері утнули тоді таке?

Цей спогад стосувався химерної вистави, поставленої в нашому селищі

наприкінці світової війни.

Враження від неї і дозволяє мені зрозуміти, чому ніхто не наважується прямо

заперечити справжність тих подій…

2

Як воно сталося, що наприкінці війни, коли всі розваги, починаючи від

сільського театру на свято Бон, було заборонено, жінки все ж поставили п’єсу, та ще

й таку несвоєчасну?

Я по крихтах накопичував відомості. Зазначу спочатку, що в лісовій долині

віддавна було заведено на свято Бон влаштовувати жіночу самодіяльну виставу. Але в

міру того, як війна тяжчала, веселощі зникали з осель.

От і сільський театр уже два роки порушував давній звичай…

37
{"b":"284755","o":1}