ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

То була книга одного етнографа, що не мала жодного стосунку до мого рідного селища в лісовій долині, а була присвячена легендам північноамериканських індіанців. Точніше, то була монографія на тему легенд про Спритника племені вінебаго.

Уявіть собі пустуна, відомого своїм блазнюванням, який то сам втрапляє в халепу, то дурить інших, бо завжди чинить що йому заманеться (часто-густо дурниці як на здоровий глузд), порушуючи закон та громадські звичаї. Але не просто пустуна, бо через його витівки люди пізнають нові ремесла і вчаться дивитися в сутність речей.

Саме його й називають у легендах «спритник», по-англійському «trickster».

Серед легенд племені вінебаго про Спритника була от хоча б така.

Якось Спритник грівся коло багаття та припалив сідницю. Потім, ідучи дорогою, не помітив, що приблукав на те саме місце, знайшов шматок масних тельбухів і заходився їсти. А коли ласував, похопився, що їсть кусень власної кишки, який відвалився через опік.

«Це ж моє власне! Ой, який я телепень!» (до речі, ще одне значення слова «trickster»), — забідкався Спритник і заходився припасовувати рештки тельбухів. Але коли прив’язував, затягнув надміру.

Ось чому тепер усі люди мають сідниці з перетяжкою посередині.

Легенди племені вінебаго про Спритника, як воно неважко помітити з щойно наведеної, мають питомий індіанський колорит. Але це не завадило мені саме тут відчути колишню приязнь; більше того, без зайвих і особливих роздумів знайти розв’язання старої загадки.

Адже і Мейске Камеї, і Малюк, його втіленець, своїми вчинками, часто-густо блазенськими, недоречними, дитинними, попри тимчасову шкоду, навчали селян нового трибу життя. В найнебезпечніші хвилини повстання, коли переговори селян чи то з князівськими урядовцями, чи то з повітовими чиновниками заходили в глухий кут, доводячи селян до відчаю, бо вирішувалася доля всього краю, вчинки Мейске- сана та Малюка, химерні як на здоровий глузд, дозволяли подолати одну по одній всі завади, які виникали. Саме їхня незвична поведінка й викликала таку мою приязнь; та лише тепер, співставивши це зі способом життя та поведінкою Спритника з індіанських легенд, я зрозумів, як багато вони мають спільного.

Спритник з індіанських оповідей по тому, як у кожному селищі вчинив якусь дивовижу, доплив по Міссісіпі до Тихого океану, а звідти піднісся просто до неба.

Цей фінал легенд про Спритника нагадав мені, як пішов «угору, до лісу»

Малюк — втіленець Мейске-сана. Як допоміг селянам під час повстання, а потім, скінчивши свою справу, піднявся в повітря й почав на очах танути, злегка обертаючись, поки не зник з цього світу, наш Спритник…

10

Отже, літера «Т» в М/Т — це початкова літера слова «trickster».

У моєму підручному англо-японському словнику це слово перекладено так: «шахрай, хитрун». А на мові індіанців вінебаго це звучить «вакчункаґа» — дослівно «спритняк». Я збагнув, що бабусині розповіді про Мейске Камеї та Малюка, в якого втілилася Мейске-санова душа, — це, власне, розповіді про Спритника і в першому, і в другому значенні цього слова. Точніше, коли йдеться про Мейске Камеї, Малюка та

Спритника з індіанських легенд, до яких я пройнявся безмежною приязню, це слово містить куди багатший зміст.

Хіба ж не постраждав Мейске Камеї, життя якого обірвалося у в’язниці?

Але ж у повстанні, очолюваному ним, більше не було жодної жертви, а всі вимоги селян князь виконав. Чи ж не блискучий успіх? Тобто Мейске-сан справді виявився «спритняком»! Коли ж вирішувалася доля повстання, він видобув у князя обіцянку «не чинити зла» жодному з повстанців. Але після повстання Мейске-сан залишив князівські землі й вирушив до Кіото. До речі, Спритник з оповідей вінебаго, коли залишав якесь плем’я, завжди казав так:

«Якщо я лишатимуся довго в одному місці, то або сам викличу чвари й розбрат, або вони почнуться через мене. А коли мандруватиму світом між людьми, то навпаки, нестиму з собою мир. Така вже моя, Спритника, вдача».

Як дивовижно схожа на це поведінка Мейске-сана, теж своєрідного «спритника»!

Але перебуваючи в Кіото, Мейске-сан передав можновладцям князівства чолобитну під назвою «Викриття». «Чому, попри обіцянку «не чинити зла», я, покинувши межі князівства, мушу терпіти гоніння? Хто, аби відвернути від мене недавніх друзів, розпускає на підзамчі брехливий поговір, ніби під час повстання я привласнив гроші, на які нині розкошую собі в Кіото?»

Отакими марними скаргами волала та чолобитна. Ось і ще один бік вдачі Мейске-сана — Спритника, бо точнісінько так здіймав лемент і Спритник з індіанських легенд, коли його скубли норка чи бурундук.

Тим часом у Кіото Мейске-сан найняв собі джур. Мало того, вбравши їх у військові накидки з імператорським гербом-хризантемою, повернувся в рідний край під музику військового оркестру — барабана, гонга та двох флейт. Цим маршем він хотів показати зловорожим до нього князівським урядовцям, що тепер він непідвладний князеві, бо служить імператорському домові.

11

Отак Мейске-сан пройшов призамковим містом під оркестр, наче хотів показати, що нині служить імператорському домові, тож влада князя на нього не поширюється. Молоді самураї, звісно, не второпали, так це, чи ні. Але яким ударом була та процесія для верхівки нашого маленького князівства на Сікоку, яка напередодні Реставрації вагалася, на чий бік стати остаточно: чи то імператора, чи то сьогунату! Привселюдно заявити: «Не збираюсь коритися князеві-гнобителю», та ще аж так — вийшовши на вулицю під звуки військової музики — це було гідне Мейске- сана, який завжди чинив так, як вважав за потрібне.

Так само бучно веселився і Спритник у легендах вінебаго, коли його осявав вдалий задум, хоч і собі раз по раз встрявав у халепу.

За моїх часів у нашому селищі дітлахи мали улюблену гру — «похід Мейске- сана». Цю розвагу влаштовували першого ж погожого після весняних дощів дня.

Узявши барабани, а замість інших інструментів — бляшані ночви, та висвистуючи, ми крокували навколо кварталу і вигукували: «Чоловік — то чарівне дерево Удон, що квітне раз на три тисячі років!»

Хлопчак, що простував попереду оркестру, правлячи за Мейске-сана, підмальовував собі тушшю під носиком величезні вуса. Поробивши з газет похідні накидки, ми навіть — але, щоб, крий боже, не побачив поліцейський — прикрашали їх імператорським гербом-хризантемою, а на голови вдягали шоломи, також газетяні; на них, як на прапорі, красувалося червоне коло сонця. Поруч із хлопцем, що зображав свавільного Мейске-сана, крокувала єдина в цій грі дівчинка з волоссям, зібраним на потилиці в жмутик — ніби мати чи то мачуха Мейске-сана.

Що ж то було, як не гра у М/Т?!

М/Т зустрічається і в легендах індіанців вінебаго, а саме в тому циклі, де за Спритника править хитрун-заєць. Зайця вчить розумові його бабуся. Проте вона не може дати ради бешкетникові-онуку, через якого втрапляють у біду, а то й гинуть її улюблені родичі.

Бабусі інколи страшенно кортить навіть покарати зайця, але завжди це тільки їй самій виходить на гірше. Тож вона знову мусить терпляче опікуватись онуком.

Знайоме почуття приязні зродилося і коли я читав той цикл легенд племені вінебаго. Я відчував їхню спорідненість з казками свого рідного селища в лісовій долині. Але — і це чи не найголовніше — я ніби бачив на тлі легенд свою власну бабусю, від якої колись мені довелося терпляче слухати ті казки.

Чому ж саме я мусив щодня слухати від бабусі казки нашого селища?

Можливо, просто тому, що моя бабуся була неперевершеною оповідачкою?

Наскільки пам’ятаю, я не встигав про це замислитися, бо відразу ж заслухувався казкою. За кілька років до смерті, коли бабуся страшенно змарніла й перетворилася на висхлу стареньку з шафрановою шкірою на обличчі, я, мов той заєць з індіанських легенд, щоб утекти від бабусиних оповідок, ладен був устругнути якусь витівку.

4
{"b":"284755","o":1}