ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

бунтівники зникли десь у лісовій пущі разом із гаданими посередниками, ротний не

міг вдатися до жодної із заздалегідь обміркованих дій.

18

Як обходилися селяни, що переховувалися в лісі, з людьми, що могли

виступати посередниками?

Ті, кого учасники каральної експедиції гадали взяти за посередників, були

родом не з селища й не з «висілка».

Лише ченці з буддійського храму та настоятель сінтоїстського храму Місіма-

дзіндзя мали місцеве коріння, походили зі старовинних родів, чиї імена ще

виписувалися на «солом’яниках» під час Мейске-санового повстання. Але як

служителі церкви дотримувалися нейтралітету у війні проти держави, обряджаючи

загиблих і, разом із лікарем та дантистом, беручи участь у медичній місії Червоного

Хреста.

Сільський поліцейський зник і більше не показувався відразу по першій появі у

спільному сні Руйнівника зі звісткою, що наближається П’ятдесятиденна війна.

Учителі початкової і середньої шкіл дістали на початку воєнних дій селища

назву «ворожих тубільців» і були розміщені в лісі в концентраційному таборі.

Мешканці селища жили в жовтаво-зелених, під колір лісу, туристських наметах

німецького виробництва.

Кілька таких наметів і являли собою «концентраційний табір», де й тримали під

вартою «ворожих тубільців».

У таких самих наметах мешкали в лісі й усі сільчани. Лише для військового

заводу, де до верстатів треба було підвести живлення, збудували комору.

За винятком цієї споруди, намети житлового табору часто пересували,

відповідно до дій ворожої розвідки.

Найчастіше великі родини займали один або й два намети. Якщо бойова

обстановка була спокійна, в ці намети наприкінці тижня поверталися діти. Весь інший

час вони проводили в шкільному таборі.

Шкільний табір був у глухому закуті лісу, подалі від його окрайки.

Він правив також і за перевалочний пункт, звідки переправляли до лікарні в

сусідній префектурі хворих і поранених, з якими не встигав упоратися пересувний

польовий госпіталь.

Вже наприкінці війни розвідники викрили шкільний табір і доповіли ротному,

але ніяких воєнних дій щодо нього вчинено не було.

Дітей, хоч і ворожих, втягувати у війну ротний усе ж не дуже бажав.

Отож, вирядивши дітей до шкільного табору, жінки і юнацтво мешкали в

родинних наметах, розташування яких визначалося лінією фронту.

Там була і група наметів, де жили бойовики, і група, де мешкали дівчата з

бойового забезпечення. В самому центрі стояв штабний намет сільської старшини.

Після першої вилазки солдатів у ліс ротний став аж надто обережним, тому

спершу необхідність у переносі табору виникала лише вряди-годи.

Але питому здатність швидко пересуватися у відповідь на дії супротивника

лісовий табір зберігав.

19

Учителі, «ворожі тубільці», по-різному ставилися до війни селища проти

держави. Найбільше вирізнялася поведінка двох із них.

Один був викладач старших класів, що особливо захоплювався економікою:

цього підстаркуватого одинака не дуже охочі до навчання (особливо з економіки, яка

їм, майбутнім спадкоємцям селянських садиб, була ні до чого) старшокласники

одностайно звали Занудою.

Однак від першого дня спорудження греблі він почав виявляти неабияку

цікавість, а коли почалося лісове партизанське життя, став шукати можливості

приєднатися до односельців, переконуючи їх, що ніколи нічого подібного й уявити

собі не міг.

Але підстаркуватому приблуді, звичайно, не знайшлося місця на передовій.

Тоді він узявся від імені селища складати лист-відозву про П’ятдесятиденну

війну до пригноблених народів китайською, англійською, французькою, німецькою та

іспанською мовами. Для цього він користувався термінами торговельної

кореспонденції, запозиченими з власноруч складеного для занять підручника, який

називався «Короткий довідник з міжнародної торговельної кореспонденції».

Щоправда, за якими адресами розсилати листи, він, здається, так і не вирішив…

Другий був учитель фізкультури — колишній чемпіон учительської семінарії з

бігу на довгі дистанції, учасник чемпіонату Японії (чим неабияк хизувався).

Він мав дрібне, червонясте личко з випнутими вилицями. Коли кипіла робота

навколо споруджуваної греблі, він, здавалося, ніяк не міг второпати запалу

односельців і лише без кінця мимрив:

— Не робіть дурниць, навіщо ви це затіяли?

У лісі вчитель фізкультури мешкав у «концентраційному таборі» для «ворожих

тубільців» під надійною охороною двійка молодиків.

На евакуацію в ліс і партизанські дії він реагував отим самим нудним своїм

бубонінням:

— Не робіть дурниць, навіщо ви це затіяли?

Оскільки від початку П’ятдесятиденної війни вчитель фізкультури був

відрізаний від усякої інформації, то він і не знав, що рота, яка окупувала долину,

щоразу вступає в незначні сутички з десантом селища.

Проте якось він звернув увагу, що один із його молодих охоронців озброєний

гвинтівкою з імператорським гербом-хризантемою.

На запитання, що це все значить, молодик не став критися і випалив:

— Старійшини кажуть, що зброя, відібрана у ворога, належить тому, хто її

відібрав!

Вугласте личко вчителя почервоніло, він спромігся лише промимрити:

— Не роби дурниць.

І затнувся.

Тієї ж ночі при спробі втекти вчителя фізкультури тяжко поранив один із

вартових, а тоді й затримав.

Ранком старійшини зі штабу відкрили засідання трибуналу, який засудив

«ворожого тубільця» до висилки.

Хоч йому і побажали щасливо дістатися до солдатів, які окупували долину,

зустріли його рушниці роти, що її часто-густо турбував лісовий десант. Тим більше,

що його звільнили з-під варти опівдні біля джерела при «дорозі мерців».

А ще вранці десант із лісу вкотре вже обстріляв солдатів, які йшли строєм із

долини до лісу.

Коли вчитель фізкультури бігцем спускався схилом через сад і змішаний гайок,

солдати армії Великої Японської імперії піднесли гвинтівки й дали дружний залп.

20

Від самого початку головним тактичним засобом ротного було ретельне

прочісування лісу. Але через обмежену кількість солдатів прочесати можна було

лише досить вузьку смугу.

Старшина з лісового штабу швидко розкусила його тактику й виробила

зустрічний прийом.

Патруль, який уранці обходив долину, виснував із поведінки офіцерів та

солдатів, що виходили зі школи й хатин: готується якась значна акція.

Через мережу зв’язківців, що постійно чатували в лісі, старійшини передали

наказ: бути готовими будь-якої хвилини згорнути намети.

Старі, які згори пильнували за напрямком прочісування, відразу ж передавали

наказ переносити намети й домашній скарб за межі небезпечної смуги; вони ж

відповідали і за безпеку жінок та дітей.

По тому назустріч воякам японської армії вирушали бойові трійки десантників.

До них входили пожежники, які мали величезний досвід прочісування лісу — чи

то коли заблукає дитина (так, до речі, шукали вони й мене, коли я зник у лісі, але про

це мова далі), чи то коли втече з пониззя якийсь злочинець.

Тому їм завиграшки було ховатися від солдатів, які вперше потрапили до

нашого лісу.

У бойовій трійці десанту «лівий фланг», «правий фланг» та «центр» ішли

цепом метрів за двадцять — двадцять п’ять один від одного. Вони ховалися в добре

пам’ятних під час колишніх виправ до лісу важкопрохідних місцях — буреломі,

44
{"b":"284755","o":1}