ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Солдати вже не сміялися, а розлючені до краю, безжалісно піднімали на багнети

поранених, які намагалися бодай якось доповзти до лісу.

Просіку виповнили зойки, стогони, розпачливі вигуки. А до тих зойків та

болісних стогонів домішувалися вибухи гранат, вироблених на зруйнованому тепер

снарядом заводі, що полетіли з лісу просто в офіцерів коло гармати.

Якби гранат було трохи більше, кінець би й ротному, й усім його командирам.

Але сільська старшина і так побоювалася, що й від того десятка гранат, кинутих

одночасно, може загорітися ліс.

Коли з лісу полетіли гранати, ротний пірнув під гармату й цим урятувався. А

коли підвівся знову, замахав правою рукою в закаляній уже білій рукавичці.

Наказуючи припинити переслідування.

Зібравши поранених, своїх і ворожих, рота повернулася в долину.

Було залишено лише команду, яка до заходу сонця мала виконати свій гіркий

обов’язок — гідно поховати полеглих товаришів.

Побитих же селян-бунтівників ротний наказав не чіпати, нехай собі лежать…

26

Коли бранців, що доти змагалися з вогнем, а згодом були поранені пострілами

солдатів Великої Японської імперії, приставили до одного з класів школи в долині,

лікар поперев’язував їм рани.

Легкопоранених зібрали в кутку, і ротний розпочав допит.

Може, полонені, що лежали на матах на долівці, до останнього не розв’язували

язики?

Та ні, навіть навпаки. Ротного аж неабияк зачудувала їхня балакучість. До того

ж, усі вони в один голос запевняли, що Руйнівник, їхній ватажок, дійсно існує (скоріш

за все, і справді певні цього).

Ротний цьому залюбки повірив, бо й сам гадав, що чутий першого дня по

телефону старечий голос, у якому вчувалися певність себе, досвід та гострий розум,

належав саме ватажкові заколотників — Руйнівникові.

Перший із допитуваних сповістив, що їхнє військо створило єдиний фронт

антияпонської боротьби спільно з китайськими повстанцями та корейськими

партизанами, від яких має ось-ось надійти підкріплення. Саме йому, мовляв, доручив

Руйнівник установити зв’язок, товкмачив своєї бранець, домішуючи навмання у мову

китайські та корейські слова.

І таки дійсно, в штабі лісового загону не бракувало відозв різними іноземними

мовами, що їх склав непогамовний учитель старших класів на основі «Довідника з

міжнародної торговельної кореспонденції»…

Другий полонений твердив, ніби в лісі було знайдено «лісове диво» — не знану

досі речовину, що по переробці в Німеччині прислужилася для виготовлення бомби

новітнього типу. Деталі бомби нібито було привезено під виглядом металевих

іграшок. Під керівництвом Руйнівника, неабиякого вченого та знавця техніки, монтаж

бомби на лісовому військовому заводі, перенесеному в інше потайне місце, запевне,

вже завершено. А що бійці лісового загону з ризиком для себе гасили вогонь на

старому місці, то це, мовляв, через те, що там могли залишитися бодай крихти

переробленого «лісового дива».

Чого б цілком вистачило, аби стерти з лиця землі добру половину лісу.

Не всі бранці давали такі хвалькуваті і войовничі свідчення.

Один став висувати умови замирення між лісовим загоном та регулярною

армією Великої Японської імперії.

То був начальник пошти, відомий книжник.

Папірець, просякнутий кров’ю і потом, який він витяг із нагрудної кишені,

твердячи, що це запропоновані Руйнівником умови мирної угоди, являв собою бланк

телеграми з цитатами із книги Канта «До вічного миру», виданої у «Бібліотеці

Іванамі», як-от:

«Мирну угоду, в якій приховано можливість розв’язання війни в майбутньому,

аж ніяк не можна вважати мирною угодою».

«Жодна незалежна держава (однаково, мала вона чи велика) не може

переходити у власність іншої держави шляхом успадкування, обміну, купівлі чи

дарування».

«Ніяка країна під час війни в жодному разі не повинна припускатися таких

ворожих дій, які зробили б неможливою довіру до неї в подальшому при складанні

мирної угоди. До таких належать використання найманих убивць та отруювачів,

ламання умов капітуляції, заохочування заколотницької діяльності в тилу противника

тощо».

Вдача у ротного була така, що він терпляче слухав усе, хоч і закипав усередині.

Та коли поштмейстер почав розтлумачувати йому умови перемир’я за

принципами Канта, він не витримав і аж затупотів по долівці, поруч із пораненим,

важкими армійськими черевиками.

Щоб, нарешті, покласти край цьому нечуваному знущанню.

27

П’ятеро тяжкопоранених, що не мали жодної надії на одужання, лежали в класі.

На третю ніч полону їхній стан одночасно погіршився.

Аж раптом у темному класі біля вмираючих де не взялися їхні родичі. Вони, від

малого до старого, спустилися з лісу й тепер оце сиділи, понуривши голови, довкола

бранців, що доживали останні години.

Штаб роти містився в тій же школі, де тримали полонених. Звичайно, вартові

стояли на посту.

Але, мов та вода, просочилися крізь охорону лісові люди й тихо повклякали,

поклавши руки на коліна, навколо мат, де лежали при смерті поранені. Щоб добре

бачити обличчя рідних у світлі місяця, яке заливало долину, кревні присунули до

вікон їхні вбогі ложа.

З лісу для вмирущих принесли чистої джерельної води в брезентових відрах, і

тепер у кожному з тих відер відбивався повний місяць.

На ранок солдати побачили п’ятьох, уже неживих, бранців і п’ять родин, що

побивалися й голосили коло них.

Сповіщений про це ротний розпорядився так: мертвих бунтівників поховати, як

і попередніх, — на галявині за спортмайданчиком, а після похорону допитати їхніх

родичів: як це їм вдалося промкнутися вночі в місцерозташування роти.

За умови чесних і правдивих свідчень, ставитися до них годилося з повагою, як

до перших добровільних перебіжчиків із табору затятих заколотників…

Під наглядом солдатів, які перепочивали купками в затінку школи, родичі —

старі, малі, молодиці з немовлятами на руках — потяглися на спортмайданчик за

солдатами похоронної команди, які несли загорнутих у мати небіжчиків.

Коли процесія досягла середини спортмайданчика, з лісу нагорі зненацька

гримнула й виповнила долину оглушлива жалобна музика.

Як я вже пояснював стосовно «великого ревища», рельєф долини напрочуд

сприяв поширенню звука.

Музика помітно відрізнялася від звичної, вона нагадувала скоріше жалобні

марші американських негрів, де барабан та тарілки відбивають ритм, а фаготи й

сурми ведуть мелодію.

Рідню небіжчиків рев оркестру начеб і не здивував; сповнені суму й печалі,

вони тихо простували далі, отож солдати й собі швидко заспокоїлися, певні, що то

звичайна для цих країв похоронна музика.

Лише ротному, який позирав на процесію з вікна свого штабу, той оглушливий

гармидер видався підозріливим. Та поки він зодягав скинутий з огляду на спекоту

мундир, натягував чоботи та виходив надвір, солдати встигли опустити тіла, загорнуті

в мати, до заздалегідь викопаних могил.

І вже заходилися їх присипати.

А от родини небіжчиків, наче воно так і треба, перетнули галявину і вже

підіймалися схилом за спортивним майданчиком угору.

— Та хіба ж отак відпускають перебіжчиків! — знетямлено загорлав ротний.

Але слова його наступної команди не досягли солдатів, бо музика гриміла й

далі.

Не стріляти ж йому було з пістолета в спину тим, хто підіймався схилом,

похиливши голови, наче так і мав скінчитися похорон!

І не соромити себе перед підлеглими, тупочучи ногами, аби зірвати свою

47
{"b":"284755","o":1}