ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

злість!

Отож ротному нічого не лишалося, як, зціпивши зуби, вертатися до штабу.

Але, зрошений потом ззовні і палаючий від гніву всередині, ротний прийняв

несхитне рішення: підпалити ліс і викурити бунтівників!

Усіх, до останнього собаки!

28

Ще до кінця дня за наказом ротного з роти постачання полку було приставлено

наладований бензовоз. Ротний тим часом провадив рекогносцировку визначених за

тією ж таки півкілометрівкою місць підпалу.

Цілісіньку ніч просидів він без сну над планом бойових дій.

Не спалося і його солдатам.

Останні кілька днів потеплішало, наче повернулося літо, що спливло у

П’ятдесятиденній війні. Проте на ранок заповідалася справжня осінь.

Витираючи піт, перемішаний із брудом, солдати не склеплювали очей у

темряві, пригадуючи важкі дні після вступу в долину. Не гостинний прийом чекав їх

тут, а затята ворожість. Усіх, до останнього, селян.

А ще підступні пастки, єдине неотруєне джерело, відчуття гіркоти й безглуздя

того, що роблять.

Від гніву й люті, які кипіли в серцях, багато хто ж зубами скреготів,

відчуваючи, що й без наказу командира ладен іти й нещадно палити той ненависний

ліс…

Старійшинам із лісового штабу наснилося тієї ночі, що їх закликав на військову

раду Руйнівник. А на ранок діди, що повиходили на свіже осіннє повітря, видавалися

раптово постарілими, майже столітніми. Такою нечувано напруженою була та нарада

уві сні.

Але рішення про неприпустимість підпалу лісу було остаточне, тож ухвала

наради сумніву не викликала.

П’ятдесятиденна війна завершувалася беззастережною і невідворотною

капітуляцією.

Панотця-настоятеля та двійко вчителів із долини призначили парламентерами.

Викинувши білий прапор, вони спустилися в долину.

Ротний зустрів їх перед строєм, вишикуваним на спортмайданчику для наказу

на останню операцію по боротьбі з лісовим загоном. Прийнявши капітуляцію, він

натомість висунув досить жорсткі умови.

Всі бунтівники, склавши попередньо зброю, мусять зібратися по той бік

«дороги мерців». Після перевірки за подвірною книгою кожен, хто значиться в ній,

може повертатися в долину. А ті, кого в тій книзі не виявиться через «подвійну

бухгалтерію», залишаться біля «дороги мерців».

Всіх їх буде незабарно перепроваджено в розпорядження штабу полку…

Ротний особисто провадив перевірку за подвірною книгою. Ад’ютант

зачитував із книги імена, селяни один по одному виходили наперед.

Коли ж з’являвся старий, ротний уважно придивлявся до нього й питав:

— Це тебе зовуть Руйнівником?

Перевірка за подвірною книгою була тривалою.

В лісі посутеніло, тож коли ад’ютант нарешті закрив подвірну книгу на очах не

записаних у ній, що юрмилися поруч із «дорогою мерців» біля болота, оточеного

старими гостролистами, в пітьмі біліли лише його пальці.

Ні самого ад’ютанта, ні ротного годі вже було виразно розгледіти.

— Ось хто підіймав заколот у тилу Великої Японської імперії! — пролунав у

темряві чіткий голос ротного. — До того ж ви, для кого не знайшлося місця навіть у

подвірній книзі, кого й за громадян вважати не можна, підбурювали чесних людей! За

подвійний злочин проти держави належать суворий суд і жорстока покара. Завтра вас

буде приставлено до штабу полку й віддано військово-польовому судові. А вночі всім

вам залишатися тут — такий мій наказ!

Ротний помовчав, тоді заговорив знову, але його голос, досі характерний для

чесного професійного військового, раптом перемінився.

Наче то промовляв до тебе лагідний батько чи умудрений літами дід:

— Чи є серед вас Руйнівник? А втім, якщо він і є, то навряд чи відгукнеться!

Гадаю, ти даремно підняв своїх на війну. Але чи не даремно й такий, як я, намагається

знищити віковий уклад селища й зробити з нього звичайне собі пересічне село? Всі ці

п’ятдесят днів я тільки й міркував, що про тебе, от і дійшов такого висновку… Але ти,

напевно, не відповіси мені, чужинцеві.

Місяць зійшов над головами людей, що стояли, наче підлісок, у пітьмі біля

болота при «дорозі мерців» серед величезних гостролистів.

І тут вони побачили, що неподалік, на найнижчій гілляці тополі на «приступці з

десять мат», яка видавалася з лісу в долину, погойдується тіло у військовій формі.

Ротний повісився.

Розділ 5.Музика «Лісового дива»

1

Коли я хочу уявити, як саме починалося моє життя, я щоразу бачу одне…

У кімнаті з розчиненим вікном на темний і вологий задній двір (де росло таке

непоказне зовні дерево «вушних затичок» Осікоме) я сиджу перед бабусею, завжди

спокійною і всміхненою, незалежно від того, що в той час відбувалося в селищі, в

Японії, чи в світі.

На її примовку: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як

ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?» — я відказую:

«Атож!» — і чекаю на її захопливу розповідь.

При цьому відчуваю, що це вже бозна-вкотре.

Так само бозна-вкотре уявляю я собі кінець свого власного життя.

Записавши останній із переказів селища, «висілка» та лісу, які переповідала

мені бабуся, а по її смерті — сільські діди, з відчуттям чи то вмиротворення, чи то

смутку, заспокоююся на смертному ложі я, обраний селищем Оо-но Ясумаро…

Проте, уявляючи собі отак початок і кінець свого власного життя, прийнявши

на себе труд запам’ятовувати й записувати перекази лісової долини (про що я

пам’ятав навіть тоді, коли займався чимось зовні аж ніяк не пов’язаним із цим

головним завданням), я часто ловлю себе на думці, що не досить розумів тоді, який у

цьому сенс.

Чому бабуся визначила саме мені слухати й запам’ятовувати перекази селища,

перекази лісу?

Чому їй вбилося в голову, що саме я колись зможу викласти їх на папері?

Я відчував, який це непосильний тягар для мене, зовсім малого.

Тому, коли бабуся перестала підводитися з постелі, я всіляко намагався втекти,

як вона кликала мене до своєї кімнати. Більше того, наче намагаючись втекти від

самого себе, обваженого цим тягарем, я пірнув на дно річки до «кублища в’язів» і

мало не втопився.

Врятований матір’ю, я став учащати до сільських дідів, щоб від них, замість

бабусі, дослухати перекази нашого селища, бо засоромився власного вчинку…

Але й тоді, прийнявши на себе невимовно важку працю, я так і не зрозумів

прихованого в ній глибинного змісту. Гадаю, тоді я погодився на тому, що моя справа

— запам’ятати й колись відтворити на письмі почуті від бабусі та сільських старих

перекази, а докопуватися до прихованого змісту належить комусь іншому.

А проте десь у глибині моєї душі зачаївся тривожний неспокій.

Наскільки я розумів, то лише мені з усієї сільської дітлашні випало слухати й

запам’ятовувати перекази нашої лісової долини. То, може, мені призначено не просто

запам’ятати й записати перекази, а і якусь важливішу, але поки що не відому,

приховану працю?

А якщо так, то хіба можна здійснити її, нічого не знаючи про її прихований

зміст?

2

Крім цього неспокою, я переймався ще от чим.

Того дня, коли я, немов прагнучи втекти від непосильної праці —

запам’ятовувати і потім записувати перекази про селище й «виселок» у безкрайньому

пралісі (по деякому роздумі мені здається, що запис переказів — моя власна ідея;

48
{"b":"284755","o":1}