ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

поранив мене в потилицю.

По дорозі в лікарню я не прийшов до тями, тому не міг відразу пересвідчитися,

чи справді мати порятувала мене. Але пам’ятаю, що перше, ніж втратити свідомість, я

встиг побачити крізь шар води, скаламученій кров’ю з рани на моїй голові, короткі

густі брови й широко, мов сердито, розплющені очі — брови й очі матері.

5

Далі я почув від сестри по телефону ось що.

Коли вона нагадала матері, що у К-тяна також із дитинства є рубець і теж на

потилиці, мати, наче сама подумавши про це, відповіла:

— Хто має рубця на потилиці, тому судилися справи, гідні Мейске-санових. А

що його син має рубця, як у Малюка, то, хоч ми й про це не гадали, але десь у глибині

душі відчували, що так і має бути…

Це сталося невдовзі після народження мого сина, тобто вже близько двадцяти

років тому. За ці двадцять років ні я, навідуючись подеколи на кілька днів під рідний

дах, ні сестра, що навіть по одруженні й далі мешкала поруч із матір’ю, більше не

помічали в її поведінці рис, притаманних шанувальникам Мейске-сана.

Пам’ятаю лише випадок, коли синові, саме перед днем народження, вживили

під шкіру на рубці, де майже не росло волосся (лисинка на дитячій голівці була таки

чималенька) і під шкірою бракувало кісточки, пластмасову покришку. Операцію

робив той самий хірург, що видаляв пухлину.

Побачивши свіжий рубець на місці, яке тепер не боялося ударів іззовні, мати

сказала дружині:

— Як гарно, достеменно лисинка на голові в славетного Малюка!

Це вона знову згадала Мейске-сана та його втіленця.

На час операції мати, що не особливо полюбляла вибиратися десь із лісової

долини, приїхала нічним поїздом до Токіо, щоб допомагати.

Напередодні операції вона завітала до лікарні, де вже лежали мої син і

дружина, й відразу по цьому знову сіла в поїзд і повернулася до свого лісу.

Коли ми їхали в таксі з лікарні до Токійського вокзалу, я помітив, що мати, яка

досі не минала жодного сінтоїстського чи буддійського храму без ревних уклонів,

нині лише кидає на них із вікна машини визивні погляди.

Вона ж бо молилася тепер не богам світла, а богові темряви Мейске-санові.

Ми з матір’ю прибули до лікарняного покою рано-вранці, коли з перукарні біля

університетської клініки прийшов перукар, поголити малому голівку перед

операцією. Я заздалегідь домовився з ним про це, пообіцявши добре заплатити. Але

досвідчений сорокарічний перукар, помацавши м’яке місце на потилиці хлопчика,

признався, що не наважується голити волосся там чи поруч, мовляв, небезпечно.

Ми з дружиною трохи аж розгубилися. І тут мати, що досі сиділа зіщулившись

на стільці в кутку палати, сказала щось перукареві грубим голосом, зовсім не схожим

на той, яким вона, уникаючи зайвих слів, розмовляла з моєю дружиною.

Вона взяла у нього з рук величезну бритву, швиденько виголила залишки

волосся довкола лисинки й знову повернулася на своє місце, до стільця в кутку.

— У мого батька теж була бритва, золінгенівська, а мама щоранку підголювала

йому вуса! — пояснила вона пошепки моїй дружині.

А та у відповідь, так само неголосно, промовила щось не зовсім зрозуміле:

— Ви, мамо, коли забирали в перукаря бритву, здається, сказали, що такому

слабодухові немає чого робити під час повстання…

6

Коли всі лікувальні процедури було закінчено і стан здоров’я сина більше не

викликав загрози, помалу загоїлася і психічна травма, завдана дружині тяжкими

пологами.

Отож вона набралася хоробрості народити другу дитину.

Друга дитина народилася без жодних ускладнень, і невдовзі я одержав від

сестри довгого листа. Там ішлося про новий задум матері, яка знову вшанувала

свічкою Мейске-сана у темному закуті двору.

Вона пояснювала:

— Не знаю, К-тяне, чи буде тобі приємно, але мама робить це від чистого серця.

Справа в тому, що дружина, відколи ми побралися, щоразу під Новий рік

надсилала матері дещицю грошей. А мати відкладала ці гроші з певною метою.

— Це, мабуть, звучить дивно, але почала вона це робити ще до народження Іа, —

зауважила тут сестра.

Але я ладен був погодитися, що мати, яка тримала в домі божник Мейске-сана,

мала дар передбачення.

Сестра писала:

— А тепер матері запраглося видати гроші на відновлення старої

напіврозваленої комори. Цю комору було збудовано в незапам’ятні часи, мало не за

«віку свободи». Подейкували, що саме тут убили, вдавшись до хитрощів, утікачів із

сусіднього князівства, які тримали заложниками дітей. Комора дісталася у спадщину

бабусі, єдиній дочці в сім’ї, а вже від неї перейшла до матері, також єдиної дочки в

родині. От цю комору, єдине майно матері після спродажу навколишньої землі й

пагорба за домом, і збиралася вона тепер відбудовувати…

Так вона собі вирішила.

Але навіщо було відбудовувати ту комору?

Мати думала, навівши в ній чистоту, замешкати там удвох із Іа.

Вона збиралася доглядати його до зрілості, передбачаючи, що хлопець проживе

не менше двадцяти років.

Для такого рішення в неї було принаймні три причини.

По-перше, мешкаючи в коморі при окрайці лісу, дитина не відчуватиме власної

неповноцінності через травму мозку.

По-друге, батько Іа мав повернутися з Токіо в долину після завершення

навчання.

Але так і не повернувся.

Мати вірила, що оселити сина замість батька біля окрайки лісу означатиме

виказати неабияку пошану до предків, а також до Руйнівника.

І, по-третє, мати Іа не муситиме прикувати себе до власної оселі заради догляду

за хворою дитиною, а зможе побачити світу й присвятити достатньо сил вихованню

здорової доньки. Мати затялася на своєму, збираючись у будь-який спосіб переконати

нас, що саме так і слід учинити.

Занепокоєний у душі задумом матері, я показав листа своїй дружині, перш ніж

написати відповідь.

Але виявилося, що ретельна сестричка і їй надіслала такого ж листа.

Тож виходило, що ми обоє довго обдумували матусин задум, нічого не кажучи

про те одне одному.

7

Як не дивно, але мати, що виношувала щодо онука такі заміри, не бачилася з

ним від дня, коли йому мали вживити пластмасову покришку, аж до його

двадцятиріччя.

Може, саме через те, що картина життя хлопця разом із моєю матір’ю в коморі

на окрайці лісу знайшла відгук у наших серцях, ми з дружиною, навпаки, не

відпустили його з нею до сікокуської пущі?

Та як би там не було, а від того часу минуло двадцять років…

За все життя мати не більше двох-трьох разів виїздила за межі Сікоку.

Останнім був випадок, коли їй довелося їхати поїздом далекого слідування,

щоб допомагати нам, як синові мали робити операцію.

Та й син щодня мав повні руки справ, відколи, на кілька років пізніше за інших,

пішов до школи для розумово відсталих дітей — спочатку до молодших класів, тоді до

середніх, а згодом, врешті-решт, і до старших.

Синові мало виповнитися двадцять років, коли в нас народився задум відвідати

разом із ним батьківщину — лісову долину.

Поїздка відбулася наприкінці року. Ми відмовилися від літака, боячись, щоб

його похитування не перелякало хлопця. Крім того, зміна тиску повітря могла

зашкодити йому через брак кісточки голови.

Але й довга мандрівка поїздом викликала певні сумніви. Отож ми з дружиною

досить довго готувалися, передбачаючи найімовірніші випадки, які могли статися

50
{"b":"284755","o":1}