ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Коли ж я одержав їх, то довго не наважувався прослухати.

Мабуть, написаний на папері заповіт (якщо то справді був заповіт) не змусив

би мене стільки вагатися. Кінець кінцем, так і не прослухавши записів, я сховав

касети на книжкову полицю і вирішив перечекати деякий час.

Хоч і був згоден із сестрою, що вислухати заповіт людини за її життя й

запевнити, що все буде виконано, справді краще і для заповідача, і для того, хто має

сповнити його волю.

Думаю, мої вагання випливали з того зв’язку поміж нами, який існував, відколи

я себе пам’ятаю, і виражався знаком М/Т мати уособлювала силу жінки-правительки,

я ж поводився, як належало Спритникові.

Врешті надійшов день, коли я таки наважився прослухати касети.

Далі я наводжу їхній зміст у певному (за власним розумінням) порядку.

Хочу лише зазначити: почуте втішило мене понад усякі сподівання.

16

«Ти, К-тяне, виріс, слухаючи від бабусі перекази нашого лісу. Вона робила все,

щоб ти їх добре запам’ятав і міг колись відтворити на письмі. Гадаю, саме в твоєму

дитинстві коріниться те, що нині письменство — твоя робота!

Фусако якось сказала, що ти, К-тяне, не розумів і, здається, й досі не розумієш,

чому саме тобі з цілого селища випало слухати перекази.

Дивно!

Адже для цього була цілком ясна причина. Я відповіла, що К-тян просто забув.

Може, й справді так, бо згадувати випадок, який до цього спричинився, йому, певно,

важко, соромно, гірко, тому він і волів його забути. Але ж саме його лукавий у вісім

років завів до пущі!

Вимастивши все тіло рум’янами, голісінький утік він до лісу, так що три дні не

могли його розшукати! Після цього й спало бабусі на думку почати свої розповіді

тому, кого ліс, запевне, наділив своєю міццю; бо коли хлопець повернувся з лісу, його

наче підмінили: він дивився навкруги мудрими й водночас наче відстороненими

очима. Щоправда, невдовзі зліг із гарячкою, став маячити…

Але, звичайно ж, бабуся подумала, що саме К-тянові, якщо ліс і справді

передав йому частку своєї сили, належить слухати про те, як народжувалося селище в

лісовій долині, через що воно пройшло, що триває й понині.

Чи ж не К-тянові визначено здійснити задля селища виняткову справу!

Ось чому бабуся стала щодня переповідати йому перекази лісової долини,

починаючи від прадавніх часів і до теперішніх!

Минуло кілька років, але К-тян і далі був наче не від світу цього. Бо інакше

хіба спало б йому на думку заплисти на глибоке й пірнути під скелю, так що мало не

задихнувся і не загинув?

Коли я пірнула за ним, він уже тільки ногами тіпав. Застряг так, що коли я його

витягала, то поранила йому голову до кісток, аж вода в річці зачервоніла від крові.

Як же я здивувалася, коли побачила, що рана в нього на тому самому місці, де і

в Мейске-сана — рубець від удару мечем, а в Малюка — лисинка!

І як невимовно раділа, коли К-тян почав після цього вчащати до старих знавців

переказів: адже бабусі вже не було на цьому світі.

Раділа, але водночас і щеміло мені серце.

Бо якби К-тян зрозумів, що його призначення пов’язане з нашими переказами,

ми вже ніколи б ні в чому не змогли стати йому на заваді.

Хіба могла, скажімо, Мейске-санова мати перешкодити Малюкові відійти

нагору, до лісу?

Як воно не дивно, але саме такий здогад спадав мені тоді на думку!»

17

Розповідь про те, як я загубився в лісі, коли був малий, — чистісінька правда.

«Лукавий завів», — казала бабуся.

Хто б міг подумати, що саме цей випадок змусить мене слухати перекази

лісової долини! Але мушу потвердити, що бабуся почала оповідати мені легенди й

історію селища після того, як мене розшукали в лісі.

І саме з того часу мої приятелі-хлопці наче змовилися не чіпати мене, коли я

замість далі гратися, вертався додому, де мене чекала бабуся: я ж бо був «учень біса-

тенгу» (того, що завів мене до лісу).

Тобто не такий, як інші, хоч не скажеш, щоб мені це особливо подобалося.

Чому ж я раніше не додумався пов’язати свою виняткову роль слухача

сільських легенд та історії лісової долини з пригодою в лісі?..

Отак дивуючись сам на себе, я перебирав у пам’яті події дитячих років.

Аж раптом зрозумів, чому саме мені не хотілося бачити цей зв’язок, так добре

зрозумілий матері. Коли я заблукав, чи, як казала бабуся, мене «лукавий завів» до

лісу, я вчився в другому класі «народної школи».

І хоч був малий, зважився на таку пригоду.

Тепер я намагався пригадати, що відчував, коли тікав до лісу.

І мені здається: з самого народження я мав схильність до таких учинків —

блазенських, спритницьких.

Я намагаюсь упорядкувати минулі події в часовій послідовності й бачу, що

того року, коли заблукав у лісі, був замалий, аби слухати бабусині розповіді. Але мені

видається, що на той час я слухав легенди та історію лісової долини вже бозна-

скільки.

Адже я добре пам’ятав: весь час, поки ховався в лісі, я відчував себе під

заступництвом Руйнівника. Це, власне, головне, що я запам’ятав з тієї пригоди.

То що ж, бабуся все ж почала переказувати мені історії нашої долини раніше,

ніж я втік до лісу?

Скоріш за все, ні.

Просто за часів мого дитинства в селищі й на «висілку» перекази про

Руйнівника жили наче самі по собі, не потребуючи оповідачів.

І будь-хто з дітей дихав їхнім незвичайним повітрям, живився ним.

А я, запевне, був більше за однолітків сприйнятливий до цього повітря; от чому

бабуся і обрала мене за слухача легенд та історії лісової долини.

А втеча до лісу була всього-на-всього приводом.

18

Це було сорок п’ять років тому.

Вночі, дочекавшись, поки всі в домі поснуть, я стягнув із себе нічне немакі й

білизну. Тоді навпомацки знайшов певну річ, затис під пахвою й видостався з кімнати

до сіней, де стояв глек із водою.

А тоді й далі, на задній двір, де росло «дерево вушних затичок».

Світив повний місяць.

Під пахвою я тримав шухлядку з-під люстра. Тихенько націдив я чистої води з

відра у заглибнику одного з каменів, що ними була обкладена криниця, й розчинив

там добру жменю материних рум’ян.

Власні пальці здавалися в непевному місячному світлі аж чорними.

Але, переконавши сам себе, що вдень вони були б червоні, що такого самого

кольору зараз листя сакури наді мною, я вимастив обома руками обличчя, груди,

живіт, ноги і навіть сідниці.

Пробираючись вузенькими завулками поміж хатин, щоб не втрапити комусь на

очі, я вибрався на дорогу, що проходила через долину, й кинувся до лісу, який

вкривав схили гір.

Місячне світло ледь пробивалося крізь віття, під ногами нічого не було видно.

Але щось наче підганяло мене.

А може, то вабила мене до себе сила лісу?

Пробравшись крізь гай і плодовий сад, я зупинився перед чорною високою

стіною лісу, куди не пробивалося місячне світло. І, крутнувшись на босій п’яті,

подивився вниз, на долину.

Як виглядала долина тієї ночі, зненацька пригадалося мені через багато років,

коли в давніх хроніках я вичитав, що селяни з пониззя називали селище в долині

Камемура, через подобизну долини до поховальної урни-каме.

Залита місячним світлом долина була подібна до глека з білою скаламученою

водою.

Я не затримався довго на окрайці лісу.

Зволікати було нестерпно, наче з чорної стіни дерев, що нависала наді мною,

54
{"b":"284755","o":1}