ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

«лісового дива», де кожен залишатиметься сам собою і, разом із тим, буде часткою

єдності, пов’язаної приязними думками».

Так казала мати в запису на іншій касеті, а після цього додавала: «Головне —

вдосконалювати власну душу за кожного втілення в нового мешканця селища чи

«висілка» аж до повернення нагору, під дерева. Тоді, гадаю, надійде й час

повернутися до «лісового дива». Адже кожного разу, коли я згадую дитинство або

думаю про день смерті, я відчуваю тепло «лісового дива», і це покріплює моє серце.

Отака моя думка!

Замолоду я не розуміла, як таке могло статися, й досить часто переймалася

цим. Але і тоді, і зараз, коли вже стара, я, здається, лише «лісове диво» й брала

близько до серця.

Не розуміла ж я ось чого: якщо в «лісовому диві» кожен зберігав власну

особистість і водночас єднався з іншими приязними думками, то чому ж ми не

перебували в ньому й далі, а розбрелися в широкий світ?

Хіба це не дивно?

Змалку я щодня сушила собі голову над цим, і раз мені навіть здалося, ніби

знайшла відповідь.

Я часто згадувала той випадок!

Мій батько розповсюдив серед сусідів не знаний тут досі прийом риболовлі —

на підсадку. А його навчили так ловити форелі аж на річці Сіманто…

Хитрість була в тому, щоб тримати форель у дерев’яній скриньці вдень, а

ввечері опустити скриньку в дротяному коші у воду.

А вже діставати рибу вранці з того коша — було виключно моїм заняттям.

Якось, зазирнувши в скриньку, помережану отворами, я побачила риб, що

ховалися де темніше й краща течія.

І раптом мені сяйнуло: отак і душі в «лісовому диві»! Рибам добре разом, але

якщо випустити їх у просторий кіш, їм закортить розплистися хто куди.

Отак і ми розбрелися світом!

А як уже покинув «лісове диво», можна донесхочу ламати голову — навіщо,

однак вороття не буде. Втішитися той, хто розкаюється, може лише тим, що зродить у

власній душі свою колишню приязнь.

Думаю, саме завдяки їй очищаються наші душі, щоб колись повернутися до

«лісового дива»!

А що, як ті, хто нині живе на цьому світі, вигублять ту приязнь у власних

серцях?

А що, як вирубають ліс, де ховається «лісове диво», помережать його

просіками, так що видно буде наскрізь?

Чи ж не втратить тоді «лісове диво» до нас своєї любові і чи не відлетить не

знати куди?

А що ж буде з нами, як «лісове диво» полетить десь на зорі геть за Молочний

Шлях, як ти колись казав, К-тяне? Де подінуться наші безпритульні душі?

Як же це сумно!

Де вже для «лісового дива», навіть тимчасового притулку ніде буде знайти

нашим душам, як повирубують ліс!

25

— Коли Хікарі-сан приїздив сам, він багато часу проводив коло мене, слухаючи

радіо. А як класичної музики не передавали, я переповідала йому легенди нашого

краю.

«Ти так уважно слухав, але чи все розумієш, коли говорить така стара людина,

як я?» — спитала я.

І почула у відповідь:

«Звичайно, розумію. Адже ти розмовляєш зі мною японською мовою! Тож не

хвилюйся!»

Надходив час музичної програми, й Хікарі-сан, перепрошуючись зніяковіло,

знову вмикав приймач.

Я, власне, розповідала більше задля власного спокою. Але з Хікарі-сана добрий

слухач!

Знаєш, бува, малу дитину наб’ють на вулиці, а вона притулиться, пригорнеться

бідолашненька до матері й розповідає жалібно, що там приключилося!

От і я, замість плакати, розповідала Хікарі-санові, і що дерева в лісі

повирубували, і що дороги проклали, і що понад самісіньким храмом Місіма-дзіндзя

примостили параболічну антену, так що краєвид з величного перетворився на

легковажний.

Така чиста душа, як у Хікарі-сана, може будь-якої миті повернутися до

«лісового дива».

От я і розповідала йому давні історії, сподіваючись піти туди разом із ним, як

Ооба з Руйнівником чи Мейске-санова мати — з Малюком…

А коли Хікарі-сан повернувся до Токіо, мене почало діймати каяття: хіба ж

могли мої розповіді його зацікавити! Більше коло мене нема нікого, хто, як Хікарі-

сан, слухав би мене стільки днів!..

От я й розбалакалася, не думаючи про Хікарі-сана, а лише як би потішити

власну душу.

Хіба ж так можна!

І лише коли я почула з твоєї машинки музику, яку написав Хікарі-сан і назвав

«Ковасухіто», наче світло раптом осяяло мене зсередини і все довкола. То, виходить,

Хікарі-санове серце сприйняло все, що я розповідала, й відгукнулося музикою! Яка ж

це радість, думала я…

Значить, мої розповіді не дошкуляли Хікарі-санові, я наче радилася з ним, як

знову повернутися разом у лоно «лісового дива»!

Але ні, я не встигла нічого подумати, мене просто виповнило світло…

Потім я слухала музику ще і ще, і кожного разу мені думалося, що її назва мала

бути не «Ковасухіто», а «Лісове диво».

Адже Руйнівник на початку теж був часткою «лісового дива», а потім знову

повернувся до нього.

І мені здавалося, ніби я чула ту музику давно-давно, ще коли сама перебувала в

«лісовому диві»!

Я насолоджувалася музикою щодня, навіть коли вже ледве підводилася

(раніше, коли через біль я не могла спати, то вмовляла себе: «Ну що, подивимося сон

про «лісове диво», як буде добре»).

І сон мішався в мене з мандрівкою до приязного лона «лісового дива»…

Музика чулася навіть уві сні.

І я бачила сни про життя в «лісовому диві»!

Душа Хікарі-сана провадила там розмови з душею Малюка про снасті на сома.

А моя душа сміялася з того, як замолоду…

26

— Але молодою я була лише уві сні. Прокидалася ж на цім світі немічною

старою, яку чекала виправа до мацуямської лікарні. Я не дуже переймалася, бо знала,

недуже лише моє тіло, душі хвороба не торкнеться.

Хворе тіло можна доручити турботам лікарів, самій же в ті нечисленні дні, що

залишилися, слід потурбуватися про душу.

Я давно була готова до цього, рішення визріло ще років п’ять тому, коли

здоров’я тільки-тільки почало підупадати…

Але того дня, коли треба було їхати, я занепала духом, мені тяжко було

покидати рідні місця.

От я і попрохала завезти мене до лісу на узвишшя, щоб поглянути на долину.

Я вперше дивилася на долину згори, і хоч здогадувалася, що саме побачу, аж

навіть здивувалася: яка ж вона все-таки маленька й тісна!

Оце тут я провела всеньке своє життя мало не до смерті, вважаючи цю місцину

мало не за цілий світ! Гнів мішався в мені зі сміхом.

Знаючи, що весь ліс покраяно дорогами, я відразу вирішила не дивитися в той

бік.

Але раптом мені почулася звідти ніжна, мов дзвіночок, музика.

Я несамохіть обернулася.

І хоч у мене були вже не ті зір та слух, що колись, я бачила кожний закуток

лісу в якомусь чарівному світлі й чула ту лагідну музику.

Потім мені поставили Хікарі-санову касету, яку я поклала поміж речі, коли

збиралася до лікарні.

Звичайно, піаніно — зовсім не дзвіночок, але мелодія була та сама!

…Напевно, тут завжди дзвенить музика «лісового дива», от тільки ми не чуємо

її.

Але її чули діти, коли раділи під час «великого ревища», її вловив своїм тонким

слухом Хікарі-сан і закарбував у серці!

І навіть записав на папері.

Слухаючи його музику, я подумки з гордістю зверталася до «лісового дива»,

стиснутого зусібіч лісовими дорогами: ми почули твою музику й тепер шлемо її тобі

знов!

І в той же час я була сповнена смирення, бо, власне, не ми почули чарівну

музику «лісового дива», а Хікарі-сан, хлопчина із рубцем на голові.

57
{"b":"284755","o":1}