ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Наче жоден не сумнівався в покладеній на мене місії вислухати легенди та історію нашого селища й відтворити їх потім на папері…

А мені аж подих перехоплювало на саму думку, яка це важелезна праця.

Повернувшись додому та пройшовши через кухню до кімнати з дощатою підлогою, я застав там батька, що саме перебирав жмут кори паперового дерева, яку постачали до друкарні кабінету міністрів, відбираючи шматки, за якістю волокон придатні на папір для грошей, та відокремлюючи складаним ножем залишки жовто- брунатного лубу.

Як був, із ранцем за плечима, я зупинився просто в дверях і повторив, не зволікаючи, вкрай важливе для мене запитання директора школи:

— Що було б, якби Хіеда-но-Аре мав слабку пам’ять або Оо-но-Ясумаро не володів даром слова?

— Мудрі люди кажуть: «Ім’я Ясумаро тисяча, а Аре — тьма». Неважко в цьому гурті знайти й такого, хто має добру пам’ять, і такого, хто володіє словом, правда?

Отак відповів батько, не відриваючись від роботи, лише трохи випроставши спину.

15

У нашій долині батька мали за дивака, що в справи його не варто втручатися; хоч знали, що при потребі на нього можна покластися. А я на собі впевнився, що почуте від нього можна повторювати вдома, але навряд чи годилося переказувати навіть друзям; а вже щодо вчителів у школі, то й казати годі: запевне матимеш неприємності.

Часто своєрідна батькова манера висловлюватися або звільняла мене від важких роздумів, що ними я сушив голову в школі, або, навпаки, спонукала до таких роздумів. Сьогодні від батькових слів «Ім’я Ясумаро тисяча, а Аре — тьма» мені якраз і стало ще важче на душі. Бурмочучи сам до себе: «Так я і знав, так я і знав», я, не наважуючись пройти повз батька до дальньої кімнати, де відпочивала бабуся, повернувся до темної кухні з таганцем і напився води з кінви; почувався я так, наче від тужних думок мене от-от почне тіпати пропасниця.

То, виходить, у давнину десятки тисяч людей запам’ятовували легенди, а тисячі відтворювали їх писемно! А тут одна-єдина людина має і запам’ятати, і записати все, а ця людина тільки-тільки вчиться писати.

Не кажучи вже про іншу премудрість…

Саме тоді мені й почав снитися раз по раз отой нескінченний сон, від початку страшний і що далі, то жахливіший. Ніби я, голий-голісінький, як немовля, стою сам- один на планетці з двоповерховий будинок заввишки. Довкола мене, точніше, довкола планетки, чорнильна пітьма.

Мені самотньо, гірко, лячно, але я терпляче й з усіх сил стою на тій круглій планетці. Я, малий хлопчак, мушу стояти тут сам-самісінький, бо від цього залежить доля «всього». І найстрашніша навіть не самотність, не гіркота, а саме те, що я відповідаю за долю «всього». Тим часом у мою душу наче всотується новий жах, який водночас є і величезною спокусою. Я можу відштовхнутися і кинутися з цієї кулі, одночасно скинувши відповідальність за те «все». Це бажання, переплетене з жахом, перевищує і самотність, і гіркоту, воно стискає серце. Кінець кінцем, я кидаюсь у чорне небо. Цю ж мить навколо мого тіла, що летить у безодню, спалахує наче павутиння з розжареного до білого ніхрому, і мене пориває кричати з радості, що ожила, скинувши напругу, моя душа, що таке легке моє тіло… А тоді я прокидався, зрошений потом, відчуваючи власні нікчемність та безсилля.

Але водночас і втіху.

І сон, де я не наважуюсь кинутися в безодню, і сон, у якому кидаюся, повторювалися знов і знов, наче впевнюючи, що насправді я ще не знайшов виходу зі своєї скрути. Звичайно, я не розумів до кінця, що значать ці сни, але знав запевне: мої страждання викликані думками про тяжку необхідність самотужки запам’ятати й записати почуті від бабусі оповіді, в які закладено легенди й історію «всього», тобто нашого селища.

Тепер, коли бабуся, вже прикута до постелі, кликала мене до своєї кімнати, я не міг присилувати себе підійти, навіть якщо про це просили також мати й сестра. Може, тому, що бабуся вже не мала сили бодай на хвильку підвестися з подушки, щоб проказати свою примовку.

А коли вона невдовзі померла, то я тільки втупив погляд у землю.

16

Бабуся померла, а батько сказав мені:

— Бабуся була ще міцна тілом, тому довго мучилася перед смертю. Старій людині перед смертю краще заслабнути.

Це прозвучало досить моторошно. Але я, здається, подумав, що як слід зрозуміти, чому саме це страшно, я зможу лише перед смертю, коли сам зістарюся…

І ще я про одне подумав, але про це вже нікому не міг сказати. Бабуся мала лише міцне серце, хоч ноги не слухалися її настільки, що годі було підвестися. Інакше вона, мабуть, ганялася б за мною по всій долині, поки не схопила б за комір, не всадовила в своїй кімнаті та на свою примовку: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?» — примусила б відповісти, як завжди: «Атож!»

Зв’язавши мене тією непорушною обітницею навіть після того, як сама померла.

Яким же спокоєм перейнявся я відтоді, коли бабуся померла, не встигнувши зробити цього, бо я таки втік від неї останньої хвилини!

Ніхто більше не силуватиме мене слухати й запам’ятовувати легенди нашого селища та його історію. Бабуся, яка штовхала мене до такої важкої праці, коли я ще не мав розуму відмовитися, померла. Мені більше не треба звалювати на свої немічні дитячі плечі тягар, гідний десяти тисяч Хіеда-но-Аре та тисячі Оо-но-Ясумаро!..

Того дня, коли ховали бабусю, я ні до кого не заговорював, втупившись у землю, щоб родичі й сусіди, що допомагали з похороном, не могли побачити виразу мого обличчя. Бо все моє єство виповнювало, чи не вперше в житті, нічим не затьмарене відчуття безмежної полегкості.

Я мав собаку, і от напередодні похорону, коли я сидів навпочіпки у кухні та дослухався до тихих і ніби трохи сердитих голосів з дальньої кімнати, моя брунатна дворняжка підластилася до мене й мовби посміхнулася знизу вгору. Я сторопів, але не через ту собачу посмішку, я зрозумів: ось уже кілька днів я стараюся забитися десь на безлюддя, а тоді сиджу й посміхаюся, точнісінько, як мій пес.

Однак через деякий час по бабусиній смерті мені знову почав снитися той химерний сон. Сон, у якому я терпляче стою під чорним похмурим небом на не менш похмурій планетці, сповнений гнітючих дум, поки кінець кінцем не кидаюся в безодню й не лечу з криком радості.

Радості від того, що вже не відповідаю за долю «всього», повний дивовижної полегкості в душі й тілі.

При цьому я відчував, що моє підспудне, потаємне від усіх почуття звільнення після бабусиної смерті далеке до того просвітлення й радості, які я відчував наприкінці сну. Та й у мить пробудження до відчуття безсилля й нікчемності тепер не додавалося втіхи.

Навпаки, між своїми зваляними футонами я сходив потом від сорому.

17

Наступної після бабусиної смерті весни помер і батько. Точилася війна.

На початку літа пронеслася чутка, ніби у верхів’ї річки, що текла долиною, втонув хлопчик. Пірнув під скелю, що перегороджувала стрімкий потік, і побачив у глибині печеру. Такі печери ми, хлопчаки, знали як «кублища в’язів», бо косяки їх пропливали в глибині проти течії з такою швидкістю, що аж ніби застигали на місці.

В сонячні дні, коли річка ще й міліла, з мосту було добре видно, як з-під скелі випорскують в’язі ловити мотилів. Але то просто випливала побавитися молодь із косяка, що непорушно застиг у «кублищі в’язів».

Сільський хлопчак втонув ось як. Він пірнув під скелю в найглибшому місці, просунув голову й плечі в розколину, а тоді посунувся вбік, повернув голову так, щоб вона протиснулася через вузьке місце. Далі розколина поширшала, і він знову випростав шию, але тепер голова опинилася з одного боку каменів, а плечі — з іншого.

6
{"b":"284755","o":1}