ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Тут він вистрілив у в’язів притороченим до руки гарпунчиком з гумкою.

Гарпунець прохромив чималого в’язя, і хлопець, радісно збуджений, став посуватися в зворотний бік. Але він забув головне — повернути голову в розколині між двома каменями, тож міцно застряг і захлинувся…

Почувши про цей випадок, наступного ранку, перш ніж будь-хто з хлопчаків нашої долини міг прийти до річки, я побіг по мілководдю, розбризкуючи чисту воду, в якій віддзеркалювалося сонце, до вирви біля великих скель — ми їх називали

«Чоловік та Жінка» — де також було «кублище в’язів».

Жмутком полину протер підводні окуляри, напнув гумку з гарпунцем, приторочену до руки, і пірнув під скелю, куди досі жодного разу не пірнав, бо знав, що може забракнути повітря.

Пам’ятаю, мені здавалося, що все це вже колись було.

Я спритно промкнувся в розколину між каменями, у вузькому місці повернув голову й легко просунув її далі. Звівши очі, я побачив у печері просто перед собою в непевному, мерехтливому вранішньому світлі безліч в’язів. Жовтаво-зелені, рясно помережані сріблястими плямками, вони всі пливли в один бік, майже не рухаючись з місця й наче здивовано дивилися на мене чорними круглими очицями. Слабко натягнута гумка виштовхнула гарпунець, і він лише трохи наполохав найближчих в’язів. Я посунувся в зворотний бік, але незчувся, як маківку й підборіддя мені міцно затисла скеля…

Пам’ятаю лише, що я несамовито засіпався всім тілом, і все ж спромігся просунути затиснуту, мов корок, голову знову досередини, у «кублище в’язів», якось вивернувся та витягнув її з пастки.

Здається, я ще встиг помітити, як у прозорій воді туманом розпливається кров.

А коли прийшов до тями, то побачив, що лежу на мілководді навскіс, трохи нижче вирви, ледь погойдуючись на потоці…

А поруч уклякла вимокла до нитки мати. А тоді знову втратив свідомість…

Того ранку мати, певно, відчула моє незвичне й надмірне збудження, бо пішла за мною назирці. Вона ж і витягла мене з води на мілководдя, обробила, як могла, рану на потилиці.

І доправила до лікарні.

18

Після того, як мало не втопився в «кублищі в’язів» під скелями «Чоловік і Жінка», я довго міркував от над чим.

Коли я проліз у розколину між каменями і побачив риб, що пливли всі в один бік і дивилися на мене, наче на свого нового приятеля, чорними круглими очицями, мені здалося цілком певним, що тут, під водою, у мерехтливому вранішньому серпанку я цілком зможу жити, дихаючи зябрами.

Я бачу, як виштовхнутий слабенькою гумкою гарпунчик пролітає, коливаючись, у воді, як сахаються риби. А коли вони знову шикуються в одному напрямку і пливуть на місці, мені ввижається, наче сріблясті плямки на їхніх жовтаво- зелених боках складаються в осмислені написи.

«Кублище в’язів» — ніби книгосховище, де плямки на риб’ячих тілах можуть читатися як завгодно. Отже, тут уже записані легенди й історія нашого селища, вони збережуться, навіть якщо один його мешканець і втоне. І тут я опам’ятався.

Заквапився назад, до виходу, але застряг головою, наче в пастці, в розколині між каменів.

Коли я щосили встромив голову назад до розколини, вивернувся та знову витягнув її, я, здається, побачив крізь пелену власної крові, що розпливалася у воді, материне обличчя з короткими густими бровами й широко, наче гнівно, розплющеними очима. Я не спромігся спитати у матері, чи справді її бачив, тому про це нікому й не казав.

Вже одужавши по цій пригоді, хоч на потилиці й лишився відчутний на дотик рубець, я помітив у собі виразну зміну.

Мені більше не снилося, що я стою на крихітній планетці серед чорного безміру, і, схоже, я зрозумів, чому. Сенс сну був не просто в тому, що необхідність запам’ятовувати бабусині легенди та історію нашого лісового селища, щоб згодом відтворити їх на папері, була для мене надто важким тягарем, що його я всіляко скидав із себе. Ні, мій сон мав глибший зміст: це я сам позбавляв себе життя, не витримавши відповідальності.

Я збагнув це, бо коли я мало не втонув у тій вирві під скелею, в мене вихопився розпачливий крик, тому що я немов знову побачив перед собою павутиння з розжареного до білого ніхромового дроту…

Коли рана на потилиці затяглася і я трохи одужав, то часто прогулювався долиною і завертав до старих приятелів бабусі, насамперед до панотця-настоятеля, та просив розповісти мені якусь казку нашого селища.

Мені потрібно було їх добре запам’ятати, бо мав, певно, настати день, коли я, навчившись писати, почну переносити почуте на папір…

Отоді я і став відчувати, що в сполученні М/Т, яке я тоді чи й усвідомлював, закладено вкрай важливу для мене й любу мені суть.

Через тридцять років, коли я вперше приїхав на семінар до певного університету на сході Америки, мій сусіда по кімнаті в гуртожитку, драматург- ірландець, поцікавився, чи моє М/Т не означає, бува, «mountain time».

А я відчув, що, справді, в моєму рідному селищі в гірській долині плине не такий, як деінде, а свій власний «гірський час».

І навіть по інший бік Тихого океану я теж, бодай почасти, перебуваю в плинові цього часу.

Розділ 1. Руйнівник

1

З моря до широкого гирла, річищем угору до місця, де ріка стає гірським потоком, і вище, в гори, де потічок між трав помітний хіба що по зливі, до оточеної лісом глековидної долини дісталися юнаки та дівчата й заснували там нове селище.

Але чому оповіді не зберегли справжнього імені юнака, що за ту довгу виснажливу мандрівку став їхнім ватажком, а лише його прізвисько Ковасухіто, Руйнівник?

І який зміст вкладено в це слово? Для мого дитячого розуму це лишилося двома різними, але неподільними загадками. Хоча, власне, бабуся пояснювала:

«Таких великих героїв не заведено називати на ймення…»

Відповідь на другу загадку крилася в тому, що не одна з розповідей про цього легендарного героя пов’язана з руйнацією чогось величезного. Я це знав, і все одно сушив голову над тим, чому ж усе-таки чоловік, за наказом якого заснували селище, звався Ковасухіто, тобто Руйнівник.

То була неабияка перешкода для мене, хлопчака, певного, що самотужки мусить розв’язати рівняння, яке описує творення світу.

Я, схоже, відчув це ще зовсім малим, тільки починав слухати бабусині оповіді.

Коли ж бабуся померла і мені, чи не за її передсмертним проханням, почали розповідати легенди спочатку панотець-настоятель, а тоді й інші статечні старі з нашого селища, я не переставав міркувати про це, хоч у душі розумів, що не дізнаюся нічого певного від нових оповідачів, коли вже не дізнався від рідної бабусі.

Коли я почав учащати до поважаних у селі дідів і слухати їхні казки, сталося ось що.

Кожен із них, наче змовившись, насамперед вимагав повторити бабусину примовку. Я сідав, випростувався і виголошував: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати наче правду. Гаразд?»

Діди, що звичайно говорили досить невиразно, на мої слова завжди чітко відказували: «Атож!» Це було трохи смішно, ніби ото не старий збирався розповідати мені казку, а, навпаки, я йому.

Так, я почувався ніяково, коли старий дід, перш ніж розповісти мені щось, шанобливо, як учень, відповідав на мою примовку: «Атож!»

А ще мене дивувало, як ці вельмишановні дорослі не помічають неприродності в тому, що в казках герой, який засновував наше селище, дістав прізвисько Руйнівник.

Кінець кінцем, в історіях, які я мав слухати та запам’ятовувати, деякі епізоди викликали в мене певні сумніви, попри моє дитяче світорозуміння.

Ковасухіто — Руйнівник та його двадцять п’ять друзів-юнаків були вигнанцями з призамкового міста.

Вони, розповідають, походили з шляхетних самурайських родин, але вирізнялися гультяйською та бешкетливою вдачею. Найпершим паливодою був

7
{"b":"284755","o":1}