ЛитМир - Электронная Библиотека

– Що Ви! Мені дійсно буде приємно з Вами пройтися. Ми таким чином ніби дійшли компромісу: Вам дощ, а мені йти пішки. Відверто кажучи я давно не ходив так далеко пішки. – серйозно сказав він.

– А на чому Ви пересуваєтеся? – спробувала я побороти свою сором'язливість. – Хоча я можу здогадатися – на машині?

– Так, хоча коли сухо і тепло я більше люблю на мотоциклі.

– Ух ти! Любите швидкість?

– Дуже! Я б сказав шалено! Але я ніколи не поєдную швидкість з ризиком. Мій друг Міха завжди каже, що швидкість мене погубить, тому що я не насолоджуюся моментом.

– А я з ним згодна.

– Погубить? – допитлво подивився на мене Сашко.

– Ні. Моментом варто насолоджуватися – йому смішно, а я знову червонію.

Мій попутчик став дуже серйозним, невже мої слова його зачепили. Я не хотіла образити. І хто знає що той Міха мав на увазі. Якась важка пауза в розмові. Дивно, але ми вже підходимо до Зеленої. Цікаво, котра година. Хоча подивитися зараз це буде певно не ввічливо, тим більше телефон далеко в сумці.

Тут Олександр зупинився, встав навпроти мене, з дуже серйозним виразом обличчя. Зараз скаже, що йому пора йти і я піду далі сама. Щоб йому! І хто мене тягнув за язика з тим моментом.

– Олю, Ви праві! Моментом треба насолоджуватися, адже ніхто ж не знає що буде завтра. І наша прогулянка це саме такий момент. Дозвольте мені перейти на «ти», та взяти Вашу руку. Мені буде дуже приємно, якщо Ви, теж мені казатимете «ти». – хух, я навіть дихання від хвилювання затримала.

– Так, звичайно! Давайте, давай на «ти». – Він знов посміхається, ніби і не було важкої перерви у розмові. Можливо так було лише для мене. Я занадто близько приймаю все до серця. Ми знайомі лише декілька годин, а я вже починаю мріяти про онуків. Аж смішно від цієї думки.

– Можна нарешті взнати про що ж та книга? – Я взяла його за руку і ми пішли далі. Напевно зі сторони ми виглядаємо як з попереднього століття: він несе парасольку над нею, а вона тримається за його руку.

– Якщо цікаво, то можу дати почитати. – спробувала пошуткувати я.

– Не повіриш, але мені цікаво послухати твою точку зору. Твій переказ.

– Навіть не знаю. Це звичайний роман про кохання.

– Щасливе?

– Не знаю.

– Як це? – мій супутник дуже здивувався.

– Відкритий фінал. – сумно відповіла я.

– Як я розумію! – знов він сміється.

Мені дуже цікаво чим займається цей чоловік. Спитати якось не зручно. Здається, що в ньому є загадка. А можливо мене просто зачаровують ці зелені очі. І знов я червонію. Все ж таки спитаю.

– А чим ти займаєшся? – Ми задали це питання одночасно і обидва розсміялися.

– Дама перша.

– Розкажи, чим ти займаєшся? – Я б хотіла запитати це дивлячись на нього, але я і так вже червона.

– Я мав на увазі, що ти перша розкажеш, але ти хитріша ніж я думав – посміхнувся Сашко. Як приємно, коли в людини хороший настрій і посмішка практично не сходить з милого обличчя. – Я очолюю невеличку фірму по виготовленню канцтоварів та сувенірів. Точніше не зовсім очолюю, я старший партнер. І ще я люблю їздити на мотоциклах та сидіти в тому кафе, саме за тим столиком, який зайняла ти. Якось так. А ти чим займаєшся?

– В мене все набагато простіше: працюю в книгарні, і навчаюся заочно у ВНЗ. Дуже люблю читати і ходити в театр.

– Знов я здивований. Сучасні дівчата так люблять кіно, що й не знають про існування театру. А чому ти не їздиш на машині? – дивне запитання, невже він і правді думає, що всі їздять на машинах. Він що з іншої країни.

– Колись їздила, навіть отримала права, але моя нервова система занадто сильно страждала від їзди за кермом по Львову, тому я вирішила, що це не моє.

– Так, тут їздити за кермом задоволення не для слабкодухих.

Ми вже пройшли басейн, і стало сумно, що дорога не без краю, тому що почало здаватися, ніби я можу так йти вічно: мовчки… під руку з цим зеленооким чаклуном, забувши про дощ. Ми йшли, насолоджуючись прогулянкою і я дуже сподівалася, що це взаємно. Так добре, тихо, темно і спокійно… Ніхто не відволікає. Стоп! Я ніби проснулася від солодкого сну. Котра година і чому мій телефон жодного разу за вечір не подзвонив. На маму це не схоже. Зупинившись, я почала нишпорити в сумці у пошуках телефону, щоб взнати котра година і чому мовчить телефон. Де ж він?!

– Що сталось? – стурбовано запитав Сашко.

– Котра година?

– За двадцять десята.

– Ого! – Де ж цей телефон і чому мама не дзвонила, невже в неї щось сталося.

– Оля! – Сашко обережно взяв мене за плечі і зупинив пошуки телефону. – Що трапилось? Тобі терміново треба випити якісь ліки?

– Ні! Мені треба знайти телефон. Я не попередила маму, що не прийду на вечерю, забула про час, але вона чомусь не дзвонить. – Відповіла я і спробувала продовжити пошуку телефону, а він мене не відпустив, а підвів під світло ліхтаря.

– Можливо подзвониш з мого? Ось візьми, будь-ласка.

– Дякую! – Швидко взяла я телефон, але… як ним користуватись?! Напевне в мене на обличчі написане збентеження.

– Щось не так? – стурбовано спитав він. І знов я вся червона. Крім того, що як шалена нишпорю в сумці, я ще не вмію користуватись сучасним телефоном. Якщо це телефон.

– Як набрати тут номер? – У безвиході все ж таки питаю я. Він сміється… як мило. Невже я одна не знаю як цим користуватися.

– Давай покажу. – намагаючись зупинити сміх, Сашко взяв телефон. – Ти дійсно не з цього світу. Ось тут набирай. – Олександр віддав мені телефон і почав дуже зацікавлено з посмішкою мене розглядати. – А батько не хвилюється?

– Він з нами вже давно не живе – автоматично відповіла я, набираючи номер.

Телефон я напевне залишила в кав’ярні. Що за дурна звичка викладати телефон на стіл. Мати напевне вже всім знайомим, родичам і друзям подзвонила. А якщо врахувати, що я ніколи не затримуюсь без попередження, то вона мабуть вже зателефонувала у всі морги та лікарні.

– Алло – після першого ж гудка я почула мамин голос.

– Мамо. Це я!

– Ольго! Що трапилось? – у маминому голосі я почула страх.

– Все добре! Я здається загубила телефон, а відповідно й годинника не маю – ніяковіючи під поглядом Сашка оправдовувалася я.

– Ти де? – з полегшенням запитала вона.

– Я йду до дому. Все добре. Я вже скоро буду.

– Ти хоч розумієш, як я хвилювалася? – почала кричати мама.

– Вибач, матуся. Я скоро буду.

– А звідки ти мені телефонуєш?

– Кажу ж, що загубила телефон. От попросила подзвонити, щоб ти не хвилювалася.

– Ольго, дома тебе чекає бесіда. – суворо повідомила вона.

– Знаю, мамо, скоро буду. Бувай!

– Чекаю.

Цікаво, що я розкажу мамі….

– Дякую за телефон. – я знову розчервонілася, адже мені довелося розмовляти з мамою при цьому зеленоокому джентльмені….

– Проблеми? – посміхаючись, але удавано серйозно запитав він.

– Я б так не сказала…. Хоча примусила мати дуже хвилюватися. Думаю мені варто поквапитись.

– Зачекай хвильку, будь-ласка. Мені треба подзвонити.

Цікаво куди він телефонує так терміново? Хоча, яке мені діло. Напевне викликає таксі, щоб їхати до дому, тому що ця історія з телефоном не на мою користь. І що за думки лізуть мені в голову? Я ж не хочу ніяких стосунків з цим чоловіком… чи хочу..?

– Рома, привіт. Мені потрібна зараз машина. Я де? За басейном Динамо. По дорозі до Нового Львова. І ще мені потрібен гарний букет квітів. Якщо знайдеш, то червоні троянди з білими орхідеями. …. Чекаю… Добре, 10 хвилин.

Напевне їде на побачення. Заздрю я тій жінці. Та що ж таке! Мене це не повинно хвилювати, тим більше розстроювати. Ми знайомі декілька годин і все. Треба прощатися і йти до дому, тому що мені неприємна думка, про його побачення. Що ж за дурниці в мене в голові? Він мені ніхто. Он їде маршрутка якась…

– Олександр, дякую за приємну прогулянку, але вже мушу бігти. Приємно було познайомитися. – Швидко промовила я.

– Зачекай! Ти куди? – Здивовано і вже без посмішки запитав Сашко.

3
{"b":"485985","o":1}