ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

– Усе… Усі вистави. Але, ви розумієте, «Дівчинка й ворони», це було надзвичайно, це була найкраща ваша…

Паула затнулася.

Нічого собі похвала. Так би прямо й сказала: «Ви поставили в житті одну виставу, все інше – нісенітниця й піна…»

І, прагнучи виправити жахливий промах, вона пробурмотіла, дивлячись у широку тріщину на паркеті:

– Я твір у школі… про «Дівчинку…». Я написала, що це про людину та її страхи… Але мені трійку, бо насправді це про пошук місця в житті… А навіщо його шукати, воно в кожного й так є… Я хотіла…

Кович гмикнув. Зміряв Паулу очима – по спині їй пробігли мурашки, причому не гарячі, як від звичайного збентеження, а крижані, наче від смертного жаху. Паула зіщулилась – їй удруге стало неприємно.

Кович зітхнув, поморщився, глузливо скривив губи:

– Добре… З касет можу дати тільки дві. Та й то хотів би якнайскоріше одержати їх назад.

Паула знала, що треба вдячно кивнути й запевнити, та замість цього стояла посеред кімнати непорушно й мовчки, наче обморожена.

Кович тим часом ішов до журнального столика; там, на запиленій стільниці, самотньо лежали дві відеокасети в яскравих коробках. Кович ішов довго, через усю велику кімнату, і, як виявилося, ледь накульгував; час тягнувся й тягнувся, Паула стояла, дивилась і відчувала, як стигне в жилах кров.

Крок. Заноситься нога в чорному ворсистому капці… Паула здригається. Наступний крок, ось він простягає руку до касет, ось обертається, ловить її погляд, щось хоче сказати, але замість цього різко зводить брови:

– У мене що, дірка на штанях?

Паула дивилася йому в лице.

Очі його сиділи так глибоко, що ледве можна було розрізнити їхній колір; через частку секунди вона зрозуміла, що очі в нього не коричневі, як їй здавалося, а блакитні.

Чому їй здавалося, що очі в нього карі?!

Передчуття, що прокинулося на сходовому майданчику, якось незрозуміло росло й міцніло. З кожною секундою вона відчувала дедалі дужчий, просто-таки фізіологічний страх.

– Ось, – Кович говорив повільно, не зводячи напружених очей з різко зблідлого обличчя відвідувачки. – Тут перша дія «Блакитного Рогу», а тут «Залізні білки» повністю… Вам що, погано?

– Ні-і…

Кович постояв, простягаючи їй касети; вона не рушила з місця, і тоді він, насупившись, пішов до неї сам.

І знову через усю кімнату.

Паулі захотілося відступити.

Паулі захотілося втиснутися в стіну, а краще – кинутися навтьоки.

Геть з величезної й запиленої квартири, по сходах униз, униз, щоб гриміла луна квапливих кроків…

…згук ратичок, що б'ють об каміння.

Вона судомно стиснула мокрі від поту долоні.

Кович зупинився, не доходячи трьох кроків. Утупився в гостю запитальним поглядом; знову простяг злощасні касети:

– На…

Паула не дивилась на його руку. Їй цілком вистачало обличчя.

Розумне, загалом, тверде до жорстокості, вольове жовтувате лице сорокалітнього чоловіка, що вигляд має на всі п'ятдесят…

Але звідки цей непристойний жах?! Ще хвилина – і їй терміново знадобляться послуги певного санітарного закладу…

– На, Пауло, бери…

Він рушив уперед – вона сахнулася.

І раптом побачила в його очах замість зміцнілого вже роздратування – якесь незбагненне збентеження.

Вони стояли одне проти одного – бліда дівчина з дипломатом під пахвою і чоловік у чорному светрі, що простягав їй дві барвисті коробки; тепер його рука помітно тремтіла. Паула чула стугін крові у вухах.

Чоловік у домашніх капцях нічим не нагадував могутнього звіра, чия морда на дві третини складалася з ікластих щелеп.

І все ж таки вона тепер точно знала, ХТО стоїть перед нею на відстані трьох кроків.

Її рука мимоволі потяглася до шиї. До того місця, де сходяться ключиці, де вітер холодить неприкриту шкіру. Де зараз повинна бути залисинка.

Кович помітив її рух. І раптом сполотнів сам – аж посинів:

– Пауло…

Вона відступила на крок. Потім іще.

– Пауло, – в його голосі промайнула безнадія. – Касети візьми…

Вона схлипнула.

Стрімголов, притискаючи дипломат до грудей, кинулася геть. Заплуталась у величезному коридорі, перекинула триногий табурет, ударилася в двері – не замкнено; вилетіла на сходи, вхопила ротом повітря, з тупотом скотилася вниз – і тільки тоді, у напівмороці першого поверху, в оточенні синіх поштових скриньок, примусила себе зупинитися.

Ніхто за нею не гнався. Не свистіло повітря, яке розтинає стрімким тіло, не ревів хижак, упускаючи здобич…

Невже вчетверте?!

Вона поставила дипломат на підлогу й притулилася лицем до холодного заліза поштової скриньки номер шість.

Вона марить. Дод Дарнець, дивний журналіст, недарма приділив їй стільки уваги – і в денному світі, спокійному й світлому, їй ввижаються примари Печери…

І вона уявила собі – не хотіла, але клята фантазія вийшла з-під контролю – вона уявила собі, як відомий і шановний режисер Раман Кович відкидає вбік нещасні касети, одним стрибком наздоганяє жертву і встромляє жовті, напевно нездорові зуби в тремтливе горло непутящої Паули Німробець.

* * *

Раман Кович не вирощував на балконі квітів, але й дерев'яні ящики, наповнені землею, викидати не спішив. Зараз там зеленіла трава, цвіла самотня залітна кульбаба та сірими гірками лежав попіл, що залишився од візиту приятелів-курців.

Раман Кович вийшов тільки для того, щоб ковтнути свіжого повітря. Зараз йому дуже потрібен був кисень; спершись на темні від часу перила, він дивився, як по рудій шапці кульбаби повзе худа, якась понура бджола.

Балкон був кутовий; відразу дві вулиці, зелені й тихі, лежали під ногами Рамана Ковича. Чудовий, престижний квартал, вулиця Кленів та вулиця Надії; Раман укотре перевів дух і важко опустився на низенький дерев'яний ослін.

Вигнуті прути балкона огортали сидячу людину подобою клітки; під дахом будинку навпроти билися за житлоплощу ластівки. Раман зчепив пальці.

Подія, що сталася з ним три хвилини тому, була абсолютно неможлива й тому особливо лякала. Він ПОБАЧИВ.

Байдуже, яка була з себе та дівчина… як її звали? Паула… Байдуже, бо дівчина Паула була вдягнена так само, як сотні інших дівчат, – якісь джинси, щось коротке й обтисле, чи, навпаки, вільне, балахонисте, чи те й те одразу… Раман давно не звертав уваги на таких звичайних, одна на одну схожих дівчат. Обличчя, яке годі запам'ятати… Зате він чудово пам'ятав, яка була царна з залисинкою на грудях. Ох, він запам'ятав ту царну, він думав про неї вдень, він сподівався зустріти її вночі, тонкі танцюючі ніжки, дзвінкі ратички, вуха-локатори, живіт з підпалинами і відчайдушні очі кольору міцного чаю…

Раман здригнувся, притисся лобом до залізних прутів. Чи є різниця, яка з себе дівчина Паула… якщо з її очей глянули на нього зацьковані очі його невпольованої здобичі?!

Якийсь внутрішній сторож поспішив йому повідомити, що він упирається в непристойне. Мить – і він почне думати про заборонене… Раман усміхнувся. Він режисер, і тому його фантазія вміє просочуватися крізь будь-які табу.

Якби позавчора вночі він здійснив те, чого так бажав, то дівчина Паула ніколи б не прийшла до нього по касети.

Якби він дотягся до горла, позбавленого вовни… А він же нестерпно цього хотів. З тієї самої хвилини, коли захоплена коло водопою жертва відмовилась гинути. Коли він промахнувся, а він не промахувався ніколи!..

Цей її жест. Як вона потяглася рукою до залисинки – це було так само красномовно, якби вона просто крикнула йому у вічі: «Я царна, царна, царна!!»

Раман труснув головою. Події в Печері завжди пам'яталися йому туманно, уривками, проте лють і роздратування тієї ночі йому не забути ніколи. Неначе він… так, це буде правильне порівняння. Наче його кликала до себе прекрасна оголена жінка, а коли він, розпалений, почув її заклики – спокусниця втекла, граючись і глузуючи…

Проте яка незначна була ймовірність їхньої сьогоднішньої зустрічі!..

Хоча…

Тисячі людей щодня зустрічаються на роботі, в транспорті, у театрі… Сьогодні він розігнав у Печері зграю тхолів, а завтра привітається за руку з людиною, яку трохи не…

10
{"b":"541191","o":1}