ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A
* * *

Сонячний промінь сповз зі стелі на стіну.

Паула лежала, відчуваючи, як липне до тіла пітна нічна сорочка.

Її нудило. В роті стояв огидний металевий присмак, раз у раз доводилось ковтати слину. М'язи боліли, наче від тривалої виснажливої праці.

– Пауло!.. Спізнишся!..

Вона схлипнула.

За що?!

Уникнути небезпеки – щастя, але кошмар, що повторюється ДВІЧІ?!

– Па-ауло!..

Лунко гахнула хлопавка. З-під дверей потягло збіглим молоком.

Притиснувшись лобом до вікна автобуса, вона бездумно множила номери машин, що пропливали мимо.

Автобус ледве повз на гору, він нагадував важкого, ситого звіра, що сопе від найменшого зусилля; ніч одсувалася від Паули, затягалася туманом, яскраві спогади відходили, проте липкий піт лишався.

Вервечкою промайнули велосипедисти – душ десять, усі яскраві, мов іграшки на вітрині.

Пливла над тротуаром величезна надувна гусениця. Це тупали на екскурсію дітлахи, й кожне урочисто тримало по одній пластмасовій ніжці; гусениця підстрибувала над їхніми головами, мов жива. Перехожі оберталися.

Торговець папугами, що примостився коло автобусної зупинки, вловив похмурий Паулин погляд. Променисто всміхнувся, поплескав долонею по клітці, рекомендуючи свій товар як найкращий засіб од депресії.

Паула здригнулася, бо хлопець, що йшов по проходу, зачепив її газетою; хлопець попросив вибачення, й по очах було видно, що він не проти завести розмову, проте Паула не відповіла. Саме цієї миті під вікном пропливла, обганяючи автобус, непримітна біленька машина з емблемою Робочої глави на даху та на дверцятах.

Паула заплющила очі, одначе клята уява вже підсувала картинку – залитий сонцем дворик, газон з ромашками… І оця ось машина коло під'їзду. І виносять щось, укрите простирадлом, і злякано перезираються сусідки: «Така ж наче здорова була, молода… Чого це?» – «Не пощастило…»

Не пощастило.

Хоч насправді, звісно, пощастило. Двічі уникнути певної смерті – з цим, здається, до психотерапевта йдуть…

Паула скривилася. Вона завжди дивувалася людям, здатним говорити «про це» зі сторонніми. Не з другом і не з родичем, а з геть чужою, професійно співчутливою людиною… Ні, соромно.

Заґавившись, вона проїхала потрібну зупинку.

Годині об одинадцятій її покликав до себе Розганяй; на його захаращеному столі парувала чашечка кави. Паула байдуже дивилась, як загортається спіралями, тане білими язичками запашна кавова пара.

– Німробець… Ти мене слухаєш чи ні?

Паула перевела погляд на червону напористу фізіономію Розганяя. У лабіринтах Печери він напевно хижак. Навряд чи сааг – але схруль, щонайменше зелений схруль…

Ця думка її злякала. Не тому, що вона боялася схрулів, – вона боялася ненормальності. Жодна нормальна людина не стане вдень міркувати про світ Печери. Це дозволено хіба що підліткам у період статевого дозрівання, та й то вони цього соромляться…

– Егей, Пауло… Ти чого?

– Нічого… – вона опустила очі. – Зроблю…

– Маєш три дні. Бо ми й так не вкладаємося в терміни… Потрібні статті шукай у торішньому «Театрі». У «Сюжетах». Крім того, недавно щось було в «Пліткарці»… Фігура він помітна, я його розкручу, як клубочок… Зателефонуй йому, візьми касети з виставами, якісь аматорські зйомки, все пригодиться…

– Він мені не дасть, – сказала Паула похмуро.

У Розганяя злетіли вгору брови:

– Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?… Учися, люба, розмовляти з людьми. Треба, щоб дав… Подзвони йому, похвали останню прем'єру, ну, що хочеш…

– Остання його прем'єра – лабуда без солі, – так само гірко повідомила Паула. – Усі бігають і галасують, то голосніше, то тихіше…

– Плювати, – Розганяй смачно відсьорбнув з кавової чашечки. – Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар'єру – вчися.

Паула зітхнула.

В офісі працював телевізор; секретарка Лора закінчила телефонну розмову, кинула слухавку, радісно кивнула Паулі:

– Зараз наш новий анонс ітиме, хочеш глянути?

З екрана всміхалася дикторка третього каналу, Паула її знала як неабияку заразу. Дикторка говорила про перестановки в міській адміністрації, про новий проект озеленення околиць, про відкритий Ярмарок ідей під патронажем Гуманітарного університету; Паула розглядала її жакет. Елегантна споруда бездоганного крою, з пелюсткою на лацкані, ніби спеціально створеною для мікрофона-петлички… Дикторка не зводила очей з камери, і мільйони приємно вражених глядачів думали, що вона дивиться їм просто у вічі. Насправді ж дама дивилася на рухомий рядок підказувача.

Секундна пауза; чарівне обличчя вкрилося професійним смутком:

– Міська служба охорони здоров'я з жалем повідомляє, що сьогодні вночі пішов з життя пан Петер Сухич, котрий був незмінним мером столиці цілих десять років, аж до торішніх виборів… Пан Сухич не страждав на смертельні хвороби, однак солідний вік – йому виповнилося вісімдесят два роки – став причиною загального ослаблення організму… Сон його був глибокий, смерть настала природно. Завтра о десятій годині ранку відбудеться жалобна хода, і городяни, які бажають скласти останню шану заслуженому співвітчизникові, можуть з'явитися на дев'яту тридцять до будинку мерії…

– Пауло, що таке? – здивовано запитала секретарка Лора. «Сон Паули Німробець був глибокий, і смерть настала природно».

Паула ковтнула солону слину:

– Слухай…

Вона майже наважилася спитати, чи немає в Лори знайомого психоаналітика. Наважилася спитати, проте в останню мить замовкла. Надто глибоко сидить заборона на соромітне. А з Лорою ще працювати й працювати…

Якщо, звісно, Розганяй не виконає своєї погрози й не вижене недбалу асистентку Німробець у три з половиною шия.

– Слухай, Лоро… Мені тут… Передача буде про Рамана Ковича, головрежа Психологічної драми… Ти на нього не маєш ніяких виходів? Ну, знайомих там…

Лора дивилася недовірливо. У Лори був чудовий нюх – вона прекрасно зрозуміла, що найголовнішого Паула так і не запитала.

– Кович? Не знаю, що тобі… А, на п'ятому каналі є такий декоратор, Стесь, хороший хлопець, він колишній актор і якраз з Ковичем працював… Пауло, а чого ти сьогодні мов у воду опущена?

Хороший хлопець Стесь повів її курити на сходовий майданчик.

Зрідка прикладаючись – з чемності – до цупкого смердючого фільтра, Паула дивилась, як хороший хлопець Стесь, сорокарічний брюнет з породистим, трохи спитим лицем, жестикулює димучою сигаретою.

– Кович?…

Стесь зробив паузу. Майстерну, наповнену внутрішнім драматизмом; власне кажучи, вся мова колишнього актора складалася з самих пауз, а слова, скупі й до краю багатозначні, служили всього-на-всього ріденьким кріпильним прошарком.

– Кович… М-м-м. Час іде, а люди нічого не вчаться. Нічого, – Стесь примружився, міряючи Паулу палаючим поглядом чорних очей. Кожен його жест був широкий, красивий і вивірений; Паулі раптом спало на думку, що такий примружений крізь сизий дим сигарети погляд вона вже не раз десь бачила. В кіно.

– Кович… Уся ця отара ідіотів. Усе однакове, й вони кричать те, що кричить сусід… А я, дівчинко, – він раптом нахилився вперед, свердлячи Паулу очима, – а я ніколи в житті нікому гузно не лизав. Так і запиши.

Запишу, похмуро подумала Паула.

Стесь докурив. Задумливо кинув недопалок у залізну урну, не влучив, скептично стис губи:

– Кович… Лайно твій Кович. Падлюка й провокатор. У нас таких люблять…

Він раптом узяв Паулу за ґудзик. Замисленим довірливим жестом:

– Ти, дівчинко, бережи честь змолоду. Ти, бачу, така гарна… Повнісінько ідіотів, тільки й думають… А ти пам'ятай! – він випустив Паулин ґудзик, щоб повчально підняти пальця.

Паула похмуро кивнула.

Після обіду Розганяй вилаяв її за старі фільми, які вона мала привезти з фільмотеки й не привезла. Фільмотека була за два квартали від студії – Паула пішла пішки, і буйний переможний травень усіма силами атакував тугу, що гніздилася в її душі. Атакував і домігся певного успіху – побачивши в дзеркалі вітрини своє кисле бліде, похнюплено зморщене лице, Паула засоромилася й скоренько зобразила усмішку. Пам'ять м'язів – а її обличчя добре пам'ятало, як усміхатися, – визволила в душі резерви оптимізму; переступаючи поріг фільмотеки, Паула вже наспівувала. Бо довгий смуток стомлює. Бо сьогодні вночі її чекає спокійний сон без сновидінь, і завтра, і післязавтра, а потрапивши, зрештою, в Печеру, вона більше ніколи в житті не зустріне саага.

3
{"b":"541191","o":1}