ЛитМир - Электронная Библиотека

Хлопчаки були пригнічені. Учора вранці, натхнені танцями біля вогнища, вони хотіли перемагати. Сьогодні, після неславного відбуття Камор-Бала, кожен змагався з сумнівом: що, як і я не зможу? Тим паче, що попереду таке вабливе випробування: фізична витривалість і больовий поріг…

Айра провів групу за старим маршрутом, але біля водоспаду звернув в інший бік, і стежка пішла не вгору, а вниз. Ліворуч тяглася скеля, схожа на перепечену хлібну скоринку. Праворуч – хащі, а за ними, здається, ховалось урвище.

Потім уся розгорнута перед Крокодилом лава бігунів стала коротшати, зникати, ніби падаючи в прірву. Крокодил останнім дістався до вузької щілини в скелі – у цю щілину, мов у нору, Айра завів претендентів, і тепер сапання, покашлювання, тупотіння відбивалися від стін вузької й дуже високої печери.

Стало задушливо. Від незвично сухого повітря саднило горло. Біг змінився звичайною ступою: підлітки, й слідом за ними Крокодил, протискались у вузький лаз, який не став ширшим – навпаки. Крокодил не страждав на клаустрофобію, але в застряглому ліфті йому завжди ставало погано. Що це: позбавляємо повного громадянства всіх, у кому виявляємо хоч натяк на психічні розлади?!

Гострий камінь подряпав плече Тимор-Алку, і на порізі виступила рожевенька кров. «Чому ж вони його не люблять, – спитав себе Крокодил, щоб відвернути увагу на інше. – Чому в світі, доброзичливому до прийнятих мігрантів, раптом така нетерпимість до свого-таки – але напівкровки?»

Айра мав рацію: на «історію та культуру» Раа Крокодилові не стало часу. Та чому в оглядовій інформації, що її проглянув уважно, ні словом не згадано про зелених людей на Раа? Пам'ятається, в нього тоді склалося враження, що на планеті немає поділу ні за расовою ознакою, ані за соціальною…

Він майже задихався. Тимор-Алк, біжучи попереду, кашляв. Нарешті, лаз, яким вони пробирались, перетворився на коридор. Потім стіни розступилися ще ширше, над головою проглянула смужка неба. Айра зупинився:

– Станьте півколом.

Група мовчки скорилась. Крокодил мимохіть опинився в самому центрі – прямо навпроти Айри.

– Це місце зветься плавильнею, – сказав інструктор. – За весь час випробувань група приходить сюди тільки один раз. Значить, можливості щось виправити не буде.

За його спиною двигтіло розігріте повітря. Під босими ногами лежала чорна і гладенька, як мармур, земля. Далі, метрів за сто, на землі переливалися темно-червоні вогні, неприємно схожі на пригасле вугілля.

– Подивіться уважно, – Айра повернувся, широким рухом указуючи вперед. – Ширина того, що світиться, – тридцять кроків. Це вугілля, хлопці. Вам слід налаштуватися, зосередитися й перебігти на той бік дуже швидко. На тому боці – спуск до моря, доступ до питної води, медикаменти й спочинок. Усе зрозуміло?

Парубки важко дихали. Крокодил був ладен завити.

Ну навіщо?! Для чого? Навіщо повноправному громадянину вміти бігати по вугіллю?! І чому той, хто по вугіллю не бігає, довічно приречений на залежний статус?

– Від випробування можна відмовитись, – помовчавши, сказав Айра. – Дорога назад і прямцем додому.

Група стояла мовчки. Чути було, як потріскує розпечена земля, як шипить вогонь, як високо в небі, над розщелиною, кричить морський птах Нарешті, Полос-Над, вищирившись, виступив уперед:

– Можна починати?

«Він хоробрий, – подумав Крокодил, дивлячись, як ходять жовна на схудлому й закуреному виду парубка. – Це справді хоробрі діти. У моїй школі таких, як пошукати… один-два, та й годі.

– Добре, – Айра кивнув. – Бачиш те каміння?

Крокодил простежив за його рукою. Попереду, за поясом вугілля, праворуч і ліворуч випиналися зі скелі білі камені, мов ікла.

– Не озирайся. Не повертай назад. За камені – й уперед, там побачиш, куди йти. На березі дочекаєшся решти.

– Так.

Полос-Над повів плечима. Зімкнув пальці перед грудьми й почав часто-часто дихати. Очі його закотилися; страшний, схожий на зомбі, юнак попрямував до вугілля.

Спершу широкими кроками, далі – сягнисто. Зрештою він побіг.

Усі підступили вперед, бажаючи бачити.

Не гальмуючи, ні секунди не вагаючись, Полос-Над злетів над вугіллям – це був дуже довгий стрибок. Його боса п'ятка торкнулася вугілля, він вискнув – і біг далі, так що чорний дим стелився за ним, ніби вихлопний шлейф за мотоциклом. За кілька секунд він був уже біля білих каменів – і, не озираючись, зник за ними, тільки дим і попіл висіли над гарячою землею, позначаючи його траєкторію.

– Пройшов, – сказав Айра з таким самовдоволенням, ніби це він сам уперше зважився бігти по вугіллю. – Далі?

Одразу кілька парубків вийшли вперед, і серед них – Тимор-Алк. Крокодил зацікавився.

– Давай, – Айра кивнув метису. – За ним – можна без заявки. Три-чотири людини одразу. Дорога широка.

Тимор-Алк подивився на нього якось особливо пильно й журливо. Майже не розбігаючись і не готуючись, кинувся на вугілля й, біжучи, завищав.

Крокодил стиснув кулаки. До чужого монастиря зі своїм уставом не потикайся; складно вигадати мерзотнішу штуку, ніж ця Проба. У бою навкулачки з Айрою в нього, мабуть, нема шансів, та в нього є тесак на поясі. А в Айри – ні.

Інструктор відчув його погляд і повернув голову. Тимор-Алк уже зник за білим камінням; він пройшов, молодець, але його вереск усе ще лунав у Крокодилових вухах. Хлопці про щось перемовлялися, хтось часто й шумно дихав, хтось стояв, здійнявши руки до неба, із зажмуреними очима. Айра дивився на Крокодила прямо, жорстко, насмішкувато.

«Я можу, мабуть, його вбити, – подумав Крокодил. – А що потім?»

Зважились одразу троє. Скавкнули на три голоси й зникли, здійнявши хмару попелу. Порив вітру розкидав її, знов очистивши розпечений простір, де струменіло повітря, ніби над вогнищем. Нові претенденти втирали з лобів холодний піт. Хтось упівголоса завів знайому пісню: «Це наше право. Ми тут по праву. Ми тут – бо маємо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту – справедливо…»

Хлопці збадьорилися. З криком «Маємо право!» побігли одразу четверо. Потім – ще двоє. Решта розминалася, розтирала обличчя й плечі, мугикала й знову заводила пісню, хоча звучала вона зовсім не так певно й бадьоро, як біля вогнища.

Один за одним, закусивши губи, дивлячись на товаришів, узявшись за руки – вони набиралися духу. І зникали на тім боці, за білим камінням. Нарешті, лишилися тільки Айра й Крокодил.

– Ну і? – Айра дивився в небо.

– Ну ти й покидьок, – сказав Крокодил.

– А ще?

– Кат. Садист. Весь ваш світ стоїть на кістках. Погане, лицемірне, гниле, смердюче суспільство.

– А ще?

– Я радо натовчу тобі пику.

– Я трохи сильніший.

– А я трохи зліший. Що тобі зробили ці діти?! Ти, здоровенний ґевале! Це робота для чоловіка?! Ти наглядач, пригочин у…

Крокодил збився. У його новій рідній мові не було слова «концтабір».

Айра з сумом кивнув:

– Я попереджав тебе багато разів. І все одно ми повертаємося туди, звідки почали: ти не пройдеш Пробу.

Крокодил лайнувся, як не лаявся ніколи в житті. Те, що мало пролунали, як брудний матюк, у його новій рідній мові обернулося вельми гидкою лайкою, але зовсім іншого образного ряду.

І, вивергаючи з себе жахливі слова, він стрибнув на вугілля. Плювати Айрі в пику, бити його, вбивати його він хотів, отримавши спершу моральну перевагу.

Розлючений, навіть не відчував болю.

Взагалі.

Пробігши декілька кроків, зупинився. Він стояв на вугіллі й нічого не відчував, крім шерехатої поверхні під ступнями. Вугілля було ледве теплим. Повітря струменіло й дрижало навколо, але не від жару; дим подобав на чорнило, розчинене у воді.

Через червоне ряхтіння поля йшов, засунувши руки в кишені, Айра. Копав вуглинки босою ногою:

– Випробування закінчиться за білим камінням. Там фінішна лінія.

Крокодил нахилився й торкнув «вугілля» руками:

– Це що – фейк? Розіграш?!

– Це випробування, – утомлено повторив Айра. – Ну гаразд, доплентаєш до каменів – вважатиму, що цей модуль ти склав.

18
{"b":"541195","o":1}